«Чудова ідея! Буде чим прозвітувати наприкінці року», — прозвучала відповідь від керівниці. Тон, погляд і відсутність фрази «я пожартувала» вказували на те, що це серйозна відповідь завідувачки кафедри на пропозицію щодо проведення наукового заходу.
Мене шокувала пряма й відверта відповідь, що конференцію важливіше провести для річного звіту, аніж для створення розвивальної наукової події. Мій попередній досвід отримання дозволу на проведення заходу пов’язаний з критикою й великою кількістю запитань: Кому ця подія справді потрібна? Яких змін прагнемо досягти новим продуктом? Як це вписується в стратегію закладу, факультету, кафедри? Чи така ідея справді відповідає потребам, чи, можливо, є сенс витрачати свої ресурси на щось цінніше й потрібніше? Хто наша цільова аудиторія? Такі запитання допомагають разом викристалізувати бачення освітньо-наукового продукту.
Михайло Винницький, теж соціолог-викладач Києво-Могилянської академії та керівник секретаріату Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО), на марафоні медичної освіти в лютому 2021 згадував про «культуру відчеплення». Це ситуація, в якій зовнішній позитивний стимул з великим потенціалом до змін розбивається об типовий спосіб роботи «ми робимо щось лише заради того, щоб від нас відчепилися». Михайло як приклад наводив акредитацію закладів вищої освіти, що має в собі потенціал до змін на краще, але не завжди спрацьовує через «культуру відчепіться». Сама також деякі завдання виконую в цьому стилі, але намагаюся вкладати більше сенсів і цінностей у важливі заходи, публікації.
Пригадую свої ініціативи. Це був інший, аніж «відчепіться», спосіб взаємодії із середовищем. Ми шукали слабкі місця, які можуть бути посилені через освіту, формували спільноту однодумців для втілення нових ідей, які одночасно виникають у різних частинах країни, з-поміж різних людей, але цінні тим, що, реалізовуючись, закривають наявні прогалини чи виводять послуги на новий рівень. Такими були Літні школи «Трансформація систем охорони здоров’я», які ми розпочали з україно-швейцарською програмою «Здоров’я матері і дитини». Таким був проєкт BIHSENA, який отримав фінансування від Еразмус плюс і координатором якого був Маастрихтський університет. Ініціативи мали свій початок і кінець, але вони дали поштовх до змін, дали відчуття спільноти учасникам подій, проєктів. З цих продуктів народилися інші важливі публікації, проєкти, події, зміни. На таких подіях зароджуються нові партнерства, які як по ланцюгу запалюють нові спільноти, привносять свіжі та яскраві фарби в життя.
Я тривалий час шукала платформи для медичних освітян, для україно-швейцарського проєкту «Розвиток медичної освіти», які могли би підсилити нас. Знайшла журнал з медичної освіти з публікаціями про «проблеми і перспективи розвитку», конференції та форуми, які ВІДБУЛИСЯ. А що в результаті? Нічого. Організатори й учасники «прозвітувалися».
Ярослав Грицак у книзі «Подолати минуле: глобальна історія України» вказує на те, що Україна може зробити якісний стрибок до нового майбутнього, але для цього потрібно зупинити поліпшення і почати модернізацію. На перший погляд різниця між «поліпшенням» і «модернізацією» не є очевидною, бо ми вже спостерігали, як «реформа» стала називатися «трансформація», а «трансформація» — «покращенням», але змісту це в процеси не додавало. Професор Грицак все ж вказує на парадигмальну відмінність між концептами, і «модернізація» стосується нового (інноваційного) способу досягнення кращих результатів. Наприклад, модернізація відбувається, коли в отриманні врожаю замість лопати використовують техніку, добрива і сучасні сорти культур.
Я усвідомлюю, що перехід від способу проведення занять, наукових подій, міжнародних обмінів у стилі «прозвітуємося, і відчепіться» до якісно нових не є ані очевидним, ані простим. Раніше індикатором якості була присутність міжнародних експертів, професорів, шкіл, тепер же я помічаю події за міжнародної участі, які залишають по собі такий самий шлейф змін, як і раніше події без залучення міжнародних колег. Ніякий.
Спостерігаю, як колеги з двох різних парадигм здобувають нові ідеї і втілюють їх, і намагаюся знайти 5 відмінностей.
1. За популярним фасадом ключових слів (симуляційний центр, університетська клініка, міжсекторальна співпраця, міжнародна наукова публікація, отримання наукового ступеня) у парадигмі «прозвітуйся» порожньо. Університетська клініка потрібна, щоб була університетська клініка, щоб бути не гіршим за німецький університет, який таку клініку має. А «шоби шо» і скільки це коштуватиме, і що ми саме і для кого будемо в цій клініці робити і які індикатори успіху функціонування клініки — це зайві дискусії, які лише відволікають від створення клініки.
2. Контекст, який змінюється, і нові виклики, які в ньому з’являються, аж ніяк не стимулюють нові ідеї у «прозвітунів».
3. Форма (захід на 100 учасників з міжнародною участю) є більш важливою, аніж зміст, який вкладається в подію, проєкт. І тут часто все ж таки кількість, ранги мають більше значення, аніж «вихлоп».
4. Наказ є єдиною і всеохопною комунікаційною стратегією.
5. Залучення фахівців з практики зовні не відбувається, натомість важливішим є запрошення високоповажних осіб, які вкажуть на належність конференції, конгресу до табору «своїх». Сміття, так само як і ідеї, з хати не виносяться. «Прозвітуни» регулярно критикують прихильників ідеї «лупаймо цю скалу» за надмірні ресурси, вкладені в реалізацію проєкту, за відхід від традицій, наприклад, «як можна було не процитувати в публікації вождя “прозвітунів” і його групову могилу».
На мій погляд, перехід від парадигми «відзвітуватися» до «поліпшувати світ» чи «модернізуватися» може відбутися за рахунок відмови від звітування як первинної мотивації. Натомість потрібно аналізувати контекст, виклики, проблеми, альтернативні способи розв’язання проблем, зіставлення «наших» інструментів (у дослідників і викладачів — це освіта й наука, а в полісімейкерів — зміна нормативки), пошук своїх спільнот, фахівців і залучення під цю ідею ресурсів. Інакше кажучи, стратегування і проговорення очікуваного впливу, результатів через призму наявних ресурсів (часу, фінансів) є єдиним підходом для «зміни світу на краще». Тут, щоправда, ми часто відмовляємося від ідей, у яких не бачимо великого потенціалу. Це економить ресурси на справді важливі речі.
Я не заперечую важливість досягнення поставлених індикаторів. Кожен живий освітянин-науковець, щоб засвідчити факт своєї живості (включеності і присутності у спільноті), має ДЕМОНСТРУВАТИ ініціативи. Але мій основний посил такий: демонстрація тоді приносить користь і цінність суспільству, коли містить у своєму ядрі щось вагоме й змістовне. Демонстрація прогресу без прогресу не несе в собі цінності.
Найскладніше – відрізнити колабораторів з гуртка «відзвітуємося!» від «лупаймо цю скалу». В ідеалі виявити, хто «свій», варто до спільної взаємодії, коли «демонстрація цегли» не почала руйнувати архітектуру реально цегляної побудови.
Фразу «Беріться! Робіть! Буде чим прозвітуватися» я запам’ятала на роки і час від часу таким чином іронічно відповідаю на пропозиції колег, щоб підкреслити інші, вагоміші рушії наших дій. Все ж таки ми живемо в епоху SMART-цілей та індикаторів досягнення. Ми реалізуємо проєкт міжнародної технічної допомоги, який також має залучати визначену кількість людей на заплановану кількість подій, готувати публікації й отримувати схвальні відгуки від споживачів.
Проте, коли досягнення індикатора стає основною і єдиною метою, ми точно можемо визначити своє місцерозташування. Ми в повному «прозвітуйся!», що по-сусідству з «продемонструймо», «для галочки» і «нате й відчепіться». І очікувати якісь позитивні зрушення в галузі від ТАКИХ заходів не варто. Натомість я пропоную по-справжньому модернізувати освіту й науку в спільнодійстві з креативними і фаховими світозмінювачами. Повірте, так цікавіше та натхненніше.