Перша наша точка була інженерною – пошук протипіхотних мін та знешкодження вибухонебезпечних предметів. Інструктори показали як правильно шукати міни, якщо потрапимо на мінне поле. Ми ретельно та обережно ковиряли землю, навпомацки вишукуючи «чорну вдову» (яка буквально знищує людину на місці) і її «гуманний» аналог – «всього-на-всього» відриває ногу до стегна… Інструктор розказував і показував як шукати міни, як виходити з мінного поля і т.д. Він не розумів, чому ми такі незосереджені і з хіхоньками-хаханьками. Не знаю як інші – а мені важко було уявити себе в реальних умов, коли я шукаю міни. Друга частина цієї точки – це знешкодження вибухонебезпечних предметів. Найперше, що ми вивчили – як падати, коли біля нас розривається граната. І це не зовсім так, як показують у видовищних фільмах… Хоча, як потім з’ясувалося, можна і так як у класичних бойовиках, – але тоді в разі поранення уламками можна самостійно не добратися до лікарів (велика вірогідність пошкодження саме ніг). Лежачи на сирій землі я серйозніше почала сприймати ці навчання – земля не розуміла наших навчань, вона пахла весною, миром… І це був когнітивний дисонанс з тим, що я в той час робила – вчилася виживати в умовах війни. Фінальним акордом, який, сподіваюся, не мені одній показав всю серйозність справи, стала демонстрація ситуації, коли наступаєш на протипіхотну міну. У імітації було всього 10 г ТНТ, але землею закидало камуфляж інструктора непогано. Після цього хіхоньки та хахоньки зійшли на ніт…
Друга точка – блокпост. Як на мене – якраз для таких як я. В разі необхідності блокпости будуть на всіх дорогах, а правильне розташування персоналу – одна з запорук дієвості та ефективності. Особливо значущими є «внутрішня» психологічна підготовка бійця та «зовнішня» злагодженість його команди. Вміння не потрапити на лінію вогню своїх, вчасно відреагувати на майже непомітні сигнали чи усвідомити відчуття небезпеки – це все намагалися нам передати інструктори. І ця демонстрація, розбавлена по-військовому «жорсткими» жартами між собою інструкторів, була дуже корисною. Тому під час практичного навчання всі зі знанням справи корегували дії оглядача машини. Дивлячись на систему загорожі, розташування персоналу і т.д., я чомусь згадала блокпости 1986-го навколо Києва – тепер я вже їх з великою натяжкою можу назвати «блокпостами».
Третя точка – тир. З блокпосту я вже відчула на собі, що АК-76 таки важкенький, а розбирати і збирати його на огляд необхідно обома руками. Тому трохи з побоюванням чекала на свою чергу стріляти. Перед стрільбами бойовими набоями кожен проходить інструктаж, одягає бронежилет і каску. На вогневому рубежі стоять інструктори, передусім допомагаючи таким «рекрутам» як я – і просто спостерігаючи, щоб не було проблемних сюрпризів. Чи потрапила я в мішень чи ні – то діло другорядне. Головне, що зі зброєю в руках і інструктором за спиною (а це психологічно дуже важливо) я відчула себе впевненішою, позбавленою комплексів та стереотипів про «нежіночність» стрілецької справи. Саме тому попросила ще спробувати себе у стрільбі з пістолета. Дякуючи інструкторові я впевнена, що не всі мої постріли були в білий світ як в копієчку. А вдома на книжковій полиці мене вже чекає книжка спогадів американської льотчиці (хм, «пілотеси»?) майора Мері Дженнінґз Геґар «Стріляй як дівчисько».
Четверта точка – домедична допомога (т.зв. «такмед»). Вважаю, що такі курси потрібно проводити скрізь і всюди – від шкіл до супермаркетів. Адже вміння визначити стан людини, правильно накласти джгут, безпечно перевернути і доставити людину в безпечне місце чи лікарню – ці навички можуть знадобитися і в мирному житті.
П’ятою точкою повинен був стати інтерактивний тир. На жаль, часу забракло і наша група не встигла там побувати. За свідченнями тих, хто був там раніше – це варто уваги.
Ну і вінцем навчань став обід. Як кажуть: «війна війною, а обід за розкладом». Смачнючий борщ, зварений на багатті. А до нього, окрім присмаку свіжого диму із домішками пороху, – чорний хліб, сало, солоні огірочки… І на завершення – чай з солодким… А повернення до Києва на комфортабельному автобусі, де обмінювалися враженнями, спілкувалися з новими друзями, майбутніми побратимами.
Щиро кажучи, чекаю з нетерпінням на наступні стрілецькі дні, аби вже від душі «стріляти як дівчисько» (дякую тобі, моя далека незнайома американська побратимка, ти мене трохи підбадьорила).
«Захистимо свій дім – захистимо Україну» – це девіз Київської територіальної оборони. І запрошую усіх, хто відчуває свій обов’язок захистити свою землю тут, поряд зі своїми домівками, приєднатися до Територіальної оборони Києва. Тут раді всім, для кого девіз ТРО – не слова, а готовність до дії: і гендерна приналежність не є перепоною щонайменше для участі в стрілецьких днях (щодо отримання військового квитка жінками буде окрема розповідь). Вміння захистити себе, своїх рідних – це той стержень, який допомагає відділяти полову від зерна і робити зважені вчинки. Навіть якщо в душі ви ще більший пацифіст, аніж всі інші разом взяті. Чи ваша професійна діяльність ніяк не пов’язана з військовими діями.
P.S. Сподіваюся, що набуті мною та іншими учасниками стрілецьких днів знання, які ми отримали на цих міні-зборах та отримаємо в майбутньому, будуть не потрібними в реальному житті. Навіть в умовах «гібридної війни» вміння поводити себе в зоні бойових дій чи в місцях, звідки очікується навала ворога, є вже нашою перевагою.
P.P.S. Окрема подяка прес-службі 112 оБрТро за чудові фото з заходу.