Дослідження виборчих кампаній, що проходили в Україні з часу здобуття незалежності, дозволяє виявити низку закономірностей та відмінностей електоральної участі. Зокрема, такі простежуються на рівні різних виборчих кампаній – президентських, парламентських та місцевих. Відповідно, постають питання про причини таких відмінностей/закономірностей, виникає необхідність пошуку шляхів оптимізації електоральної участі. Адже це є необхідною передумовою для підвищення ефективності вибору громадян, відповідно, якості політичної влади, дієздатності і спроможності представницьких інститутів вирішувати нагальні проблеми суспільства та громад.
Абсентеїзм у різних виборчих кампаніях
Наочне свідчення залежності участі у голосуванні від типу виборів дає порівняння даних ЦВК про явку на президентських, парламентських та місцевих виборах.
Як бачимо, найвищою є явка на президентських виборах, а найнижчою – на місцевих. Доволі висока явка на місцевих виборах 1994 – 2006 років, вочевидь, пояснюється тим, що місцеві вибори проводилися разом із парламентськими. Коли місцеві вибори почали проводитися окремо, явка суттєво знизилась. З одного боку, це виглядає доволі парадоксально. Адже виборець має реально відчувати, передусім, результати діяльності місцевої влади, бо від них прямо залежить якість життя і соціальних послуг у конкретному населеному пункті. З іншого – це наочно пояснюється.
Результати низки соціологічних досліджень, дослідження ментальних та політико-культурних особливостей українців, аналіз виборчих кампаній та електоральної поведінки різнихрегіональних й вікових груп громадян дає можливість визначити найбільш характерні причини такого явища.
• Низький рівень політичної освіти та громадянської компетентності на рівні всього суспільства. Пересічний виборець вкрай слабо орієнтується в функціоналах і повноваженнях різних органів влади. До того ж, самі політичні суб’єкти свідомо й цілеспрямовано в ході передвиборної агітації нав’язують виборцю переконання у тому, що будуть вирішувати навіть ті проблеми, для вирішення яких у них немає ані конституційних повноважень, ані ресурсів. Варто згадати хоча б, як у 2019 році кандидати в президенти наперебій обіцяли зниження вартості газу в 2 чи в 4 рази. Хоча, з іншого боку, постійні практики «перетягування» повноважень, з різним успіхом, різними президентами, певними чином посилюють впевненість громадян у функціональній всеосяжності тавсемогутностігаранта Конституції.
Недавній приклад – звернення до президента Зеленського з проханням втрутитися в ситуацію із забезпеченням учнів підручниками. Звісно, жодні конституційні повноваження Президента України не дають для цього підстав. Таке звернення свідчить водночас і про впевненість у всемогутності президента та в його контролі над усіма сферами, і про невіру у дієздатність інших владних інститутів. Зважаючи на те, що персональний склад цих інститутів формується з команди президента і за його участі, цей приклад вказує ще й на те, що громадяни не довіряють цій команді, наділяючи президента статусом «істини та справедливості останньої інстанції». На певному етапі ця впевненість може досягати такого рівня, що кандидатам навіть немає необхідності давати конкретні обіцянки, виборці самі їх додумають. З лозунгу «Будемо жити краще вже сьогодні», зроблять висновок, що йдеться про них, а не про кандидата та його близьких і бізнес-партнерів.
• Ментальна віра у «доброго правителя», яка традиційно передається ще з Київської Русі. За часів СРСР вона різними способами підкріплювалась – починаючи з дитячих казок про те, як до царя-батюшки ходили справедливості шукати та милості від нього чекали, продовжуючи історичними оповідями, як Петро Великий «рубав вікно в Європу» та культом радянських правителів – «батьків народу». Та й зараз, впродовж майже тридцяти років незалежності, майбутні покоління виховуються фактично в дусі вождізму. Виборці обирають не партію, а її лідера – вождя. Навіть абсолютна віртуальність партії цьому не перешкоджає. В той же час, гуманітарна освіта і впроваджувана громадянська освіта виглядають як абсолютна профанація. Яскраве підтвердження: впродовж багатьох років на запитання «Хто головний у державі?» як у «дорослих», так і в молодіжних аудиторіях (в основному, студентів - першокурсників) відповідь суттєво не змінюється. Понад 80 % стабільно відповідають, що президент. Дехто говорить, що це залежить від форми правління. І лише хтось несміливо згадує про громадянина.
• Традиції персоніфікації політики в цілому і виборчих кампаній, зокрема, що вже міцно вкорінилися в Україні. Якщо у західних демократіях кандидати в президенти та в депутати представляють, передусім, партію і на своїй посаді реалізують її стратегію і програму, то в Україні, навпаки, партії досі формуються здебільшого «згори», як «пропрезидентські бренди» напередодні виборчої кампанії чи для забезпечення підтримки в парламенті вже обраних президентів, так і для проходження до парламенту певних лідерів. Варто згадати хоча б епоху «іменних» партій і блоків. Тож вибори стають не конкуренцією партійних програм, а змаганням лідерських іміджів. Тому найвищим є інтерес до президентських виборів, а до парламентських утримується на відносно прийнятному рівні. На місцевих виборах, хоча й з певними регіональними відмінностями, чітко простежуються дві тенденції: просування кандидатів від «центральної партії влади» та закріплення домінування «місцевих феодалів». В обох випадках із застосуванням адмінресурсу. Усвідомлення певної незмінності ситуації, в сукупності з іншими чинниками, знижує інтерес до місцевих виборів.
• Низка стійких переконань, що відображені у афористичних висловах, на зразок «хороший цар, погані бояри», «риба псується з голови» та ін. Керуючись ними, виборці роблять висновки про те, що прийде «хороший цар» і «приведе до тями поганих бояр» (і не лише постриже їм бороди), що «усі проблеми риби вирішуються шляхом заміни голови».
• Свідома підміна функцій владних інститутів політичними суб’єктами. Вже міцно вкорінилися практики цілеспрямованої підміни кандидатами в мажоритарних округах, відповідно, й депутатами, функціоналу місцевої влади. В ході агітаційних кампаній кандидати активно будують і відкривають дитячі майданчики, опікуються місцевими школами й лікарнями, звітують про відремонтовані за їх сприяння об’єкти інфраструктури та про суми одержаних ними на округ субвенцій. Тож виборці щиро переконані, що і питання заміни чи ремонту ліфту в будинку, і більш важливі місцеві проблеми можна вирішити лише через приймальню народного депутата.
• Відсутність ефективної взаємодії місцевих органів влади з громадами, зокрема, і в плані комунікації. Особливо наочно це можна бачити на прикладі планування бюджетних витрат. З одного боку, місцевою владою запроваджуються конкурси проектів на «бюджет участі» та інші точкові заходи, що мають активізувати громаду. Але з іншого, громади залишаються відстороненими від значно важливіших справ, як то,планування витрат із місцевого бюджету на наступний рік. Тож часто кошти спрямовуються не на вирішення тих потреб, які є першочерговими для громади. Власне, її про це й не запитують. Навряд чи харків’яни віддали б перевагу ремонту зоопарку й саду Шевченка за космічні кошти, туалету в парку за 5 млн.грн. та наступному у зоопарку вже за 17 мільйонів, разом узятим, перед поетапним ремонтом теплових мереж та інших комунікацій. Але якщо б у них про це запитали, вірогідно, було б менше підстав у міському бюджеті на 2019 рік виділяти на ремонт зоопарку майже вдвічі більше, ніж на заміну комунікацій. Тому варто нам згадати, що робити, якщо «гора не йде до Магомеда». А йти до неї краще трьома стежками: активної і компетентної участі у виборах; адвокації вимог відкритості діяльності влади, включно із відкритістю бюджетів інфраструктурних та інших проектів; ініціювання/примусу влади до комунікації з громадою.
Довіра до владних інститутів як мотив участі у виборах
Для підтвердження чи заперечення пріоритетної важливості у свідомості громадян інституту президента доцільно проаналізувати результати кількох соціологічних досліджень. Динаміка рівня довіри до представницьких органів та уряду, який формується президентом і парламентом, дозволить виявити як певні закономірності, пов’язані із ставленням громадян до владних інститутів, як таких, так і відмінності, зумовлені впливом особистісних факторів.
Спершу варто звернути увагу на результати соціологічного дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 21 по 26 березня 2019 року – підчас закінчення каденції 5-го президента, напередодні наступних виборів. Звісно, збираючись йти на виборчі дільниці, громадяни формували оцінку діяльності чинного тоді президента та намагалися скласти певні уявлення про роботу майбутнього. Тобто, особистісні та іміджеві фактори завжди присутні. Однак, саме в такі періоди досить відчутно простежуються й «інституціональні сподівання». Як бачимо, рівень довіри до вищих владних інститутів важко назвати навіть посереднім. При цьому, у президента він найвищий.
Джерело: данісоціологічного дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 21 по 26 березня 2019 року.
Результати опитування групи Рейтинг, проведеного 19-22 жовтня 2019 року, демонструють зростання довіри до владних інститутів. Це дослідження проводилось після майже 4-х місяців перебування на посаді нового президента та майже двомісячної діяльності нового складу парламенту.
Джерело: даніопитуваннягрупи Рейтинг, проведеного 19-22 жовтня 2019 року.
Тож, вочевидь, тут маємо справу більше із персональними факторами, ніж з інституційними. Рівень довіри до президента Володимира Зеленського, за результатами цього ж дослідження, становив 66 %. Новостворені парламент та уряд задекларували активну підтримку та виконання ініціатив президента та розробку відповідної програми діяльності. Тож особистий президентський рейтинг «підтягнув» рівень довіри до інститутів.
Результати загальнонаціональнного дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова з 13 по 18 грудня 2019 року, дають змогу простежити подальшу динаміку.
Джерело:дані загальнонаціонального дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова з 13 по 18 грудня 2019 року.
Як бачимо, рівень довіри до президента залишається найвищим, що значною мірою ще утримує довіру до парламенту та уряду. Дані цього ж опитування показують, що на той час 43% українців вважали, що нинішня влада краща за попередню, 13% – що нинішня влада гірша, ана думку 34% нинішня влада нічим не відрізняється від попередньої. Оскільки нова влада асоціюється, перш за все, з новим президентом, цілком природно, що особистий рейтинг Володимира Зеленського поки підтримує баланс довіри до інших органів влади. Фактор персоніфікації інститутів є очевидним. Тож громадяни активніше йдуть на вибори до того інституту, який вважають головним.
Аналіз згаданих та низки інших соціологічних досліджень вказує ще на один чинник, який, як мінімум, опосередковано впливає на явку на місцеві вибори. У більшості випадків у досить великому переліку державних та соціальних інститутів, про довіру/недовіру до яких соціологи запитують у респондентів, місцеві органи влади відсутні. Відповідно, в новинних повідомленнях про результати досліджень місцева влада не згадується. Той факт, що в дослідженнях і в інформаційному полі не звучать міські і сільські голови, ради, вже сам по собі вказує на їх низьку значимість. І це в той час, коли значна увага приділяється децентралізації.
Висновки та рекомендації
Одним із ключових факторів, що пояснює найвищу явку на президентські вибори, є надмірна персоніфікація інституту та певна міфологізація самої особистості президента. Аналіз динаміки рівня довіри до парламенту та уряду, особистого рейтингу президента вказує на наявність кореляції. Рівень довіри до інститутів змінюється фактично синхронно з рейтингом президента.
У соціологічних дослідженнях не приділяється належна увага з’ясуванню ставлення громадян до місцевих органів влади. Це певною мірою нівелює в свідомості громадян значимість не лише місцевої влади і виборів, але й процесу децентралізації.
Хоча в Україні періодично відбуваються сплески політичної активності з різними масштабами масовості участі, головною формою захисту своєї громадянської/політичної позиції більшість співвітчизників вважають участь у виборах. Тож Україна поки залишається переважно «електоральною демократією». Відповідно, актуалізується проблема підвищення ефективності реалізації активного виборчого права. Значною мірою шляхи вирішення цієї проблеми перебувають у площині підвищення загального рівня політичної освіченості та обізнаності, електоральної компетентності громадян. Передусім, йдеться про розмежування, як в реальній політиці, так і в свідомості громадян, функціоналу владних інститутів. Це водночас стане вагомим стимулом для більш ефективної роботи представницьких органів влади.
Однак для підсилення ефекту необхідні певні нормативні зміни, передусім, у виборчому законодавстві.Вони мають стосуватися як максимального наближення до демократичних стандартів діючих механізмів представництва, так і підвищення довіри до самого інституту виборів та представницьких органів.
• Удосконалення виборчої системи, зокрема, в частині партійного і територіального представництва.
• Детальна нормативна регламентація виборчого процесу із суттєвим розширенням переліку порушень – від напівлегальних форм політичної корупції і підкупу виборців до застосування агресивних технологій, спрямованих на розкол суспільства.
• Юридичне блокування неправових способів активізації виборців.
• Впровадження і реальне застосування жорстких санкцій за порушення політичними суб’єктамивиборчого законодавства в ході виборчих кампаній, що безпосередньо пов’язаноіз становленнямнекорумпованих правоохоронної та судової систем.
• Забезпечення максимальної прозорості і підзвітності діяльності представницьких інститутів, налагодження постійної та ефективної комунікації з громадянським суспільством.
• Соціологам, при плануванні подальшої роботи, варто розширювати не лише перелік суспільних інститутів для виявлення ставлення до них громадян, але й проблематику досліджень. Адже соціологія в демократичних країнах виконує важливу комунікаційну місію.
Співавтор: Максим Фоломєєв, Аналітичний центр «Обсерваторія демократії».
Матеріал підготовлений в рамках проекту «Promoting Democratic Elections in Eastern Ukraine», що реалізується за фінансової підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору NED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».