Як і всі інші соціальні феномени дане явище є історичним. Націоналізм проходить в своєму розвитку декілька етапів і набуває при цьому специфічних форм, що змінюють одна одну в результаті чергування посилення та послаблення націоналістичних настроїв у масовій свідомості. Можна сказати, що історично можна спостерігати декілька «хвиль» націоналізму.
Націоналізм був чи не найвпливовішою масовою ідеологією першої половини ХІХ століття, епохи реформ, європейських національно-демократичних революцій і становлення національних держав. Класичний приклад націоналізму цього типу – італійське «рісорджименто», що завершилось революційними походами гарибальдійців та політичним об’єднанням більшості італійців в межах однієї держави. Програма першого націоналізму була заснована на патріотичних, національно-визвольних, ліберально-демократичних гаслах. Шлях першого націоналізму до мети лежав через революцію. Дещо інакше проходило пізнє об’єднання Німеччини. Малі німецькі держави об’єднались під гегемонією Пруссії в результаті тривалого протистояння з Австрією, яке час від часу переростало в криваві конфлікти між німцями-громадянами кількох десятків королівств, князівств і герцогств. Тому проголошеній у 1870 Германській імперії знадобився інший націоналізм – націоналізм розбудови єдиної нації в єдиній державі-імперії (що здійснювалось, за словами Бісмарка, «залізом і кров’ю»). В той час як перший націоналізм мав на меті завоювання держави для вже існуючої нації.
Зазначений другий тип націоналізму, що являв собою комбінацію беззастережної лояльності до власного уряду та шовінізму, виник і поширився у багатьох країнах Європи. Його шлях до мети – це шлях війни. Зрештою, саме цей націоналізм був використаний правлячими режимами як виправдання Першої світової. Проте дискредитація мілітаристських ілюзій в очах населення воюючих сторін вже у 1918 р. призвела до політичного краху другого націоналізму і до тимчасового відродження його «попередника» в утворених на уламках імперій молодих державах. Це відродження було тимчасовою реакцією, оскільки жодна з них не була національною за своєю суттю. Більше того, перекроювання європейських кордонів мало наслідком різке загострення міжетнічних, міжнаціональних та міжнародних суперечностей.
У виснаженій війною Європі починається історія третього націоналізму. Це вже не патріотизм, і не політична лояльність державі, а ідеологія, яка має на меті перетворення існуючої держави на знаряддя панування «великої» нації над всіма іншими – в тих межах, які визначаються не кордонами, а «життєвим простором», не договірним правом, а «волею до панування». Третій націоналізм став ідеологічною опорою авторитарних режимів Центральної, Південної та Східної Європи 30-х рр. минулого століття, фашистських режимів в Італії, Іспанії та Португалії, німецького нацизму. Тільки військовий розгром Третього Райху антигітлерівською коаліцією зробив можливою перемогу Об’єднаних Націй над третім націоналізмом. Проте це не стало кінцем націоналізму взагалі. Холодна війна, яка фактично почалася ще до того, як закінчилися бойові дії на фронтах «гарячої» Другої світової, глибокі кризові явища в економічному, політичному та культурному житті післявоєнного людства викликали до життя чергову – четверту – хвилю націоналізму. Це сучасний нам націоналізм, який поряд із еклектичною комбінацією міфів другого та третього націоналізму послуговується незадоволенням широких мас населення економічними, соціальними та культурними проблемами, пов’язаними з глобалізацією та ексцесами неолібералізму. Зручну нішу даний тип націоналізму знайшов в умовах ідеологічного вакууму на теренах колишнього соціалістичного табору, в тому числі в Україні, Росії та інших країнах СНД.
Четвертий націоналізм є не тільки антиліберальним, він спирається на расизм, ксенофобію, національні комплекси та реваншизм, релігійну нетерпимість, культуртрегерство та ізоляціонізм. Він має виразні ознаки соціальної хвороби, фобії, що вражає найбільш соціально чутливі і водночас активні групи населення, зокрема молодь. В цьому трагедія та небезпека четвертого націоналізму, яка в найближчому майбутньому буде тільки зростати. Новітній радикальний націоналіст бачить завтрашній день крізь викривлене та затьмарене скло дня вчорашнього. Втім, це зовсім його не засмучує: адже націоналіст будує минуле, а не майбутнє. Взагалі, для націоналізму всіх типів характерна експлуатація так званого палегенетичного міфу, тобто уявлень про «золотий вік» нації, її згасання в «залізному віку» сьогодення та необхідність повернення до булої величі.
Є ще цілий ряд особливостей, притаманних націоналістичній свідомості, які складають підґрунтя конфліктогенного потенціалу крайніх, екстремістських форм націоналістичної ідеології та практики. Проте чи завжди націоналізм – це погано і чи всякий націоналізм підбурює ксенофобію та нетерпимість? Вочевидь такий висновок був би тенденційним. Поміркований, демократичний націоналізм є консенсусною цінністю більшості сучасних правоцентристських та консервативних європейських політичних партій. Це націоналізм, який дає можливість пишатися досягненнями своєї держави як результатом спільних зусиль всіх її громадян – без приниження чи недооцінки досягнень інших держав. Це націоналізм, позбавлений імперативів етнічної ворожнечі та релігійної нетерпимості. Націоналізм самодостатніх націй, які більше не потребують самоствердження за рахунок дійсних або уявних ворогів. Це позитивний націоналізм політичної нації, а не етнократія. Зрештою, це те, що сьогодні можна розуміти під патріотизмом. Такий «націоналізм» слід протиставити іншому націоналізмові, який веде до конфліктів, хаосу, розколу та ненависті в суспільстві замість спокою, ладу, єдності й взаєморозуміння. Тільки дамба справжнього, усвідомленого патріотизму, заснованого на високій оцінці реальних успіхів держави, здатна зупинити четверту хвилю екстремістського націоналізму, яка загрозливо здіймається над планетою.