Поїзд “Миколаїв — Івано-Франківськ” до початку вересня курсував лише по парним числам з Миколаєва, і як правило, навіть у неділю їздив незаповненим, тому я з легкістю взяв собі місце в першому плацкарті. Сама подорож поїздом мені принесла задоволення: кип’яток був в достатній кількості, працювала вентиляція та і провідник мені попався говіркий. Також вдалось дізнатися, що провідники влітку не включають вентиляцію через єдину причину: пасажир не мамонт, пасажир не вимре.
“Прокидайтеся, скоро Шепетівка”, — будить мене провідник. Встигаю зробити все, що треба в потязі, і ліниво з кавою в руках вилажу з вагона на станцію Шепетівка.
Між поїздом та дизелем на Ізяслав у мене було дві години для вивчення Шепетівки, які я і використав.
Отже. Шепетівка. Великий залізничний вузол, який знаходиться в Хмельницькій області.
З історичних пам'яток Гугл не знайшов нічого окрім музею Острозького, який під час моєї подорожі був зачинений. Просторий вокзал зі зламаними вхідними дверима і відсутністю супутних товарів, велика вокзальна площа, яка названа в честь Георгія Кірпи — видатного залізничника з Хмельниччини.
Пройшовши від вокзальної площі метрів так з двісті, я по правій стороні побачив симпатичний парк. Трохи далі поворот до музею Острозького. Бачив декілька новобудов. Бачив мужика з каністрою в 7 ранку. Не знаю, чи це властиво для Шепетівки, але більше ніде такого не бачив 0_о.
“Де у вас зараз можна поїсти?” - питав я у людей з надією в голосі.
“Ніде. У нас все з восьми працює” - відповідали здивовані жителі міста.
Забігаючи наперед зазначу, що до восьмої у місті можна купити лише пиріжки на вокзалі.
В Шепетівці, основним транспортом для пересування є велосипеди, також на дорогах їздили, щоправда в меншій кількості, машини та маршрутки. Під час прогулянки містом, я помітив у багатьох людей прапори України, які були розвішені на балконах. Окремо зазначу що в Шепетівці базується ремонтний підрозділ, який відремонтував не одну сотню техніки для АТО.
До мого дизеля сполученням “Шепетівка-Ланівці” припискою до депо Тернопіль залишалось зовсім небагато часу, тому я рушив на посадку.
На колії, куди подали дизель, ріс помідор, який до морозів дасть врожай:)
Зайшовши до поїзда, я мало не забув, що дизель то Львівської залізниці, а отже треба вибирати вагон з вогнегасником. З вогнегасниками у вагонах були проблеми, тому я вирішив сісти у вагон, який за моєю оцінкою не мав загорітись. До вагону зайшов музика співаючи душевну народну пісню,і під цю мелодію ми рушили!
Їхали близько години, і нарешті приїхали на симпатичну станцію Ізяслав. По дорозі мужичка навпроти блатував циган на якусь справу, але, на жаль, мої вуха не розчули яку справу циган пропонував мужичку. За словами місцевих жителів, дизель ходить більш-менш вчасно, але рідко — двічі на добу. За вікнами розкинулись різні краєвиди, від зеленого лісу, який ми наче прорізали своїм поїздом, до залізничних шпал, які погнили і заросли травою..
Приміський поїзд плавно прибував до Ізяслава не оголошуючи про це пасажирів, тому на допомогу мені прийшли місцеві жителі, котрі повідомили де потрібно вийти.
Ізяслав. Це старовинне місто з багатьма розваленими пам'ятниками, двома парами дизелів на день та річкою Горинь.
Саме місто Ізяслав було згадане в 1390 році та розташоване та річці Горинь. Має більше десяти історичних пам'ятників, які знаходяться в жахливому стані. Не вірите?
Розписані стіни руїн старого замку, загиджені входи та дерева на будівлях — це все присутнє в Ізяславі.
З містом я почав знайомитись з вокзалу, на якому жахливо риплять двері та є зал чекання.
Цікаво, скільки людей там чекають на щось чи на когось?
В будівлі колись був будинок офіцерів, тепер місцевий клюб, який з-задньої сторони розвалюється потроху. По ночам тут збирається молодь і танцює під різні пісні.
По дорозі до центру міста знаходиться ринок, на який я зайшов. Але єдиний мінус – в понеділок ринок зачинений і майже нічого не продають. За ринком розкинуті магазини та житлові будинки.
Підходячи до центру міста, прямо біля річки буде собор. При підході до нього ви зможете побачити танк та розвалини.
Що за собор, танк і розвалини?
Танк — це пам'ятник загиблим під час Другої світової війни. В місті також є парк та камінь з іменами загиблих ізяславців. Біля танка стоїть костел Святого Йосипа та монастир отця Лазаритів 1755 року створення. Зараз використовується весь комплекс костелу — сам костел під богослужіння, а адміністративний корпус для дитячої школи мистецтв, редакції газети та відділення пенсійного фонду України.
Навпроти руїни.. Руїни палацу Санґушків.
На жаль руйнація палацу проходить постійно, а місцева влада не докладає зусиль до припинення руйнування. Сам палац збудований у 1754 —1770 роках як приватна резиденція і урядовий центр волинських володінь князів Санґушків.
Пройшовши по руїнам палацу, можна відчути енергетику поколінь, яка засрана невідомими художниками та мудаками. Додало негативних емоцій також випалена трава навколо палацу, а де вона була не випалена — по коліно росли зарості.
На жаль, з року рік дана пам'ятка все руйнується й руйнується, а місцевій владі все одно на неї. На іншому березі річки, навпроти Палацу Сангушків розташований Старозаславський замок 15 сторіччя, також в жахливому стані. В 2006 році держава виділила на збереження замку кошти, але на жаль безрезультатно — чорні археологи його нищать.
В Ізяславі я вперше побачив жінку, яка через динамік телефону на всю гучність слухала “Хоп мусорок” групи “Воровайки”. А все чому? Можливо свій відбиток накладає Ізяславська колонія з мінімальним рівнем безпеки на 1100 засуджених, яка функціонує в монастирі з 1967 року. Вперше, монастир став колонією в 1918 році завдяки гетьманцям, потім радянська влада вирішила не відходити від традицій, тому там і по нині є колонія. Туристам на монастир можна подивитись лише через колючий дріт та грізний погляд вертухаїв.
Цікаво, чи стане пам’ятка історії хоч колись відкритою для туристів?
Біля колонії також знаходиться Костел Святого Іоанна Хрестителя, який почали зводити в кінці 1599 року. На жаль, дана пам'ятка, як і всі пам'ятки в Ізяславі, також знаходяться в жахливому вигляді, а сам костел використовується для зберігання сміття місцевими жителями. Якщо вірити Вікіпедії, то в 1984 році, його навіть підпалювали, а за радянської влади там була водонапірна башня, що і стало причиною такого стану будівлі.
Помилувавшись видами колонії та костелу, я пішов на вокзал. По дорозі зустрічались симпатичні магазинчики в радянському стилі.
Та люди на конях.
Та частково заасфальтована дорога.
Біля місцевого будинку офіцерів стоїть пам'ятник Тарасу Шевченку.
І нарешті знову вокзал!
До дизеля на Шепетівку у мене є ще трохи часу і я встигаю записати скаргу в книгу скарг, щодо зламаних вхідних дверей. Касир спочатку відмовляє мені в книзі скарг, але потім все-таки віддає мені її.
Два цікавих міста відвідані, тепер можна і в Київ через Шепетівку!
Любіть Україну та подорожуйте залізницею!
