Подумати б тільки, воно стало одним із найважливіших для обговорення на Генасамблеї ООН і навіть елементом передвиборчих президентських перегонів у Сполучених Штатах.
При чому, різні суб’єкти використовують цей елемент по різному.
Так, прагнучи заробити політичні дивіденди серед відповідно налаштованого електорату, кандидат в президенти США від Демократичної партії Хілларі Клінтон вже заявила про свою чітку проукраїнську позицію та наміри дати відсіч Путіну. Вона порівняла дії російського президента з незаконного «приєднання» Криму до Росії із захопленням Гітлером області Чехії.
В свою чергу її суперник від Республіканців Дональд Трамп займає досить неоднозначну позицію щодо України, а іноді – відверто демонструє свою некомпетентність в даному питанні.
Так, в багатьох інтерв'ю він заявив, що не задоволений тим, що США змушені псувати відносини з Росією через Україну, що приєднання до Росії – рішення населення Криму і що подумає над тим, аби визнати півострів російським, а силове повернення до складу України може обернутися світовою війною. В той же час він також висловлювався стосовно того, що Барак Обама дозволив анексію Криму і Україна заслуговує на більшу міжнародну підтримку, ніж має сьогодні.
Таким чином, своїми гучними і не завжди узгодженими між собою заявами Дональд Трамп скоріше напрацьовує медіавпізнаваність, аніж політичні симпатії.
Проте, скандальні заяви під час передвиборчої гонки ще не означають таких же дій у випадку перемоги на виборах.
Хто би не став президентом, впевнений, що він не піде проти західних цінностей, якими так дорожать в США. В цій країні за часи її існування вже виробилися певні зовнішньополітичні вектори, яким прийнято не зраджувати. Але на виборах, як то кажуть, як на війні – всі методи хороші.
«В чому ж причина такої уваги до нашої країни?», - спитаємо ми себе. Невже американцям, німцям, французам, британцям…і справді так болить українська війна? Невже світ настільки людяний і співчутливий? Насправді ж відповідь більш прозаїчна, ніж того можуть очікувати деякі романтики, натхненні західними цінностями та демократичними ідеалами. Справа у тому, що українське суспільство у цій війні може виявитися лише першим учасником «кровавої естафети», бо насправді розпочалася глобальна битва за збереження усталеної системи міжнародного права, безпеки та геополітичного розкладу.
І, по правді кажучи, битва ця дуже напружена і підступна.
Останнім часом, як ми знаємо, суттєво посилилася терористична активність у світі. Сирія, Франція, Німеччина, Туреччина… витримали натиски терористів ціною сотень людських життів. І хоча таку активізацію крім традиційного релігійного фактора прийнято пов’язувати з напливом мігрантів до Європи, проте думаючі люди бачать в цьому кремлівське коріння.
Не виключено, що за активізацією тероризму у світі стоїть Росія, яка таким чином намагається об’єднати світ довкола цієї глобальної проблеми, відвернувши увагу від власного невігластва та цинізму у відношенні до права і системи міжнародних відносин.
На жаль, московський задум має всі шанси на свою реалізацію, адже тероризм наводить на світову спільноту відвертий жах, а як відомо, страх – одне із найсильніших почуттів, яке іноді штовхає переляканий люд не на зовсім раціональну поведінку з метою самозбереження.
У випадку, коли йдеться про життя і безпеку людей по всьому світу, навіть порушення суверенітету держави іншою здається вже не настільки суттєвим питанням. І тут у замученої економічними та політичними санкціями і приниженої публічно Росії з’являються всі шанси повернути ситуацію на свою користь.
Головне у цій справі – вправно замітати сліди і заплутувати кінці, що ми й спостерігаємо: «гуманітарні конвої» обездоленим мешканцям українського сходу, гра у роль Месії в Сирії з перебиранням на себе функцій ООН, публічна реакція російських високопосадовців на відеоролик в Youtube, в якому представники ІДІЛ закликають до джихаду проти Кремля – ось тільки поодинокі елементи путінської кривавої гри задля задоволення свого психічно хворого его.
Паралельно з цим усім московські сили також кидаються на дестабілізацію ситуації в Україні і дискредитацію нашої держави у очах світової спільноти.
Яскравим прикладом цього є нещодавнє відкликання з посади посла Росії в Україні Михайла Зурабова, який пропрацював у нашій країні аж 9 років.
На його місце російське політичне керівництво запропонувало ФСБшника Михайла Бабича, що виглядає як відвертий ляпас Україні і демонстрація того, що серйозні питання по нашій державі Путін планує надалі вирішувати без нашої участі. Для світу ж, відмова з боку України буде подана на як небажання співпрацювати задля ефективного вирішення проблем. Не менш промовистою є й ситуація з фінансуванням російською стороною візиту декількох безликих членів французького парламенту до окупованого Криму. Така акція мала на меті показати, що і європейці підтримують окупантів, проте блискавична реакція на це все з боку офіційної французької влади примусила Путіна одягнути лаври ідіота.
Підсумовуючи, можна закінчити відомим висловом, який говорить, що один в полі не воїн.
Лише добре усвідомлюючи масштаби загрози та можливі наслідки, світова спільнота зможе дотримуватися цивілізованої, але жорсткої лінії в боротьбі з агресором XXI століття.
Так, саме Путін створив цю складну головоломку, але не варто забувати про те, що у підсумку виграє той, хто зможе зібрати пазл докупи. А зробити це буде можливо лише об’єднавшись.