«На цьому я стою, бо не можу інакше». Ці слова прозвучали 1520 року перед обличчям імператора Священної Римської імперії німецької нації, майбутнього короля Іспанії Карла V Габсбурга, його почту, де було чимало знаті з усієї Європи, папського нунція та ряду вищих церковних ієрархів. Усі вони з’їхалися до міста Вормс, щоб вислухати точку зору бунтівного ченця ордену францисканців Мартіна Лютера. Лютер не був ні знатним, ні багатим – походив з бідної родини. Його складно було навіть назвати красивим чи харизматичним – низенький, зі слабким здоров’ям, подейкували навіть про нервову хворобу. Але за три роки до цього, 1517-го, саме він, прибивши до дверей храму «95 тез», виступив проти усієї католицької церкви. Стан її тоді був не найкращій – корупція, купівля санів, торгівля індульгенціями... Траплялося, що на Святому престолі сиділи одночасно кілька Пап, а не так давно, наприкінці XV століття, Папа Александр IV (Борджіа) настановив кардиналом свого позашлюбного сина Чезаре. На боці противників Лютера – армія, церква, друковане слово, вся сила тогочасної Європи. На боці Лютера – невелика купка прихильників. І «На цьому я стою, бо не можу інакше».
Наслідки відомі – релігійний розкол Європи, довге і болісне очищення католицької церкви, утвердження принципу свободи думки, слова і релігії, визнання за кожною особою права слідувати виключно внутрішньому моральному закону, визнання рівноправності усіх націй. По суті – та духовна Європа, якою ми її собі уявляємо. У цій Європі протестантські країни – Німеччина, Великобританія, Швеція – одні з найуспішніших.
На майдані міста Вормс через століття з’явився напис: «Тут, перед Імператором і Імперією, стояв Мартін Лютер».
Рік тому на іншому майдані – уже міста Києва, не Вормса – стояли інші люди. Не Лютер з купкою прихильників, а кілька тисяч людей з усієї України. Стояли три місяці — їм нікуди було відступати. Не буквально – якраз у цьому сенсі всі могли спокійно роз’їхатися і зайнятися звичними справами. Але відступити означало здатися на милість противника, який був огидний з моральної точки зору. Тому - не відступали.
Їхня ситуація була де в чому складнішою, ніж Лютерова. Габсбурги знали, що таке честь – хоча і це не гарантувало від безчесних вчинків. Натомість противник Майдану і близько цього не уявляв собі. А ті, хто стояв за ним, нехтування честі й гідності у будь-якому вигляді зробили власною життєвою філософією.
Треба було бути готовим до всього: провокації, отруйний газ у натовп, кулі, навіть танки. І це не пафосні слова – радянські каральні війська за ХХ століття не раз застосовували усі ці засоби проти мирних людей. Східний Берлін, Будапешт, Гданськ, Вільнюс... Київ.
Ніхто не мав ілюзій – Янукович зло не сам по собі. Він – інструмент зла ще страшнішого і глибшого. Воно було страшне навіть не тим, що вбивало фізично і виснажувало матеріально. Воно було страшне тим, що заспокоювалося тільки упокоривши душу, залякавши до напівпритомності, змушуючи відмовлятися від найдорожчого і найближчих заради милості системи, підкуповувало всім, чим тільки могло. І, зрештою, руйнувало все і вся навколо себе.
Правда, для тих, хто три місяці стояв на Майдані і, зрештою, пішов під кулі, ці питання формулювалися значно простіше. Чому за кожну дрібничку мусиш, делікатно кажучи, неофіційно доплачувати? Чому в школах не навчають, а в лікарнях – не лікують? Чому взяття простого кредиту для простого смертного - танець на лезі бритви? Чому слід терпіти, коли твоїх героїв називають злочинцями? Чому годі переглянути фільм рідною мовою? Чому дитина чиновника, навіть абсолютно бездарна, робить стрімку кар’єру, тоді ,як твоя власна мусить роками горбитися за зарплату на межі виживання? Чому немає захисту від фінансових оборудок? Чому існують «недоторкані» в судах? Чому відкриття власного бізнесу означає змагання з повінню документів? І ще багато-багато «чому».
За тими, хто стояв, були їхні родини – які слід було годувати, діти – яким слід було давати якісну освіту, будинки і невеликі бізнеси – і хотілося мати гарантію, що їх ніхто не забере на підставі права сильнішого. І – власна гідність. Бо хто ти, якщо не можеш на власній землі захистити власну сім’ю і себе самого?
І саме тому люди йшли під кулі. З фанерними щитами. Вздовж вулиці, де на дахах будинків засіли снайпери. Смертельний номер.
Але – «На цьому я стою, бо не можу інакше».
Парадокс – в основі подвигу для кожного з Небесної Сотні та й, зрештою, для кожного, хто стояв на Майдані, стояли, за великим рахунком, егоїстичні мотиви. Власні, і нічиї інші ідеї, власна родина, власний добробут. Але конструктивний егоїзм, помножений на сотні й тисячі, дає альтруїзм гігантської сили.
Тому що плодами цього егоїзму користувалися вже інші. Часто не маючи змоги віддячити полеглим. Зрештою – що може окупити людське життя?
Йти на смерть – це вирок. Вирок тому, хто стріляє у тих, хто йде. Ті, хто падають від куль, задають новий рівень ставлення до речей. Нове сприйняття життя. Надають усьому справжності. Тому що міра людської крові – це той метр, який ніколи не помиляється.
У той момент, коли пролилася кров – гра закінчилася. Політична і будь-яка інша. Якщо до того часу можна було домовлятися, закривати на щось очі, на чомусь, навпаки, акцентувати, відволікатися на сторонні речі, то після цього – нічого з того вже не було можливим. Почалася справжність.
І виявилася намертво заблокована дорога назад. Через кров невинних не переступають.
Це саме той випадок, коли «маленькі люди», керуючись інстинктом та гідністю, виводять історичний процес на новий рівень. Як у Багряного – «як ото він «без драки» дістався у великі забіяки?».
Загиблі на Інститутській 20 лютого 2014 року повернули справжність. Повернули цінність кожного слова, кожної дії. І - кожного життя. Нагадали, що ніщо і ніколи не буває без відплати.
Це був героїзм.
Чи був цей героїзм свідомий? Навряд чи. У лютому минулого року багато що диктувала ситуація. У фіналі справа звелася до простого вибору: поступитися — означало втратити власну гідність. Поступитися собою. Знову – егоїзм подвигу. Парадокс? Ні, справжність.
«На цьому я стою, бо не можу інакше».
Після свого поєдинку з імператором Лютер був змушений переховуватися у замку Ульріха фон Гуттена. Там він переклав Біблію німецькою мовою. А Німеччина — і вся Європа – вступала в епоху протиборства імперій і націй, першого стану феодалів і третього стану виробників, закритого і відкритого суспільств…
На шляху між Лютером та сучасним процвітанням одна тільки Німеччина знала поділ не те що на дві чи три частини – а на всі 83 та ще й 4 «вільні міста», а також цинічне «чия влада, того і віра».
І для України загибель Небесної сотні стала тільки прологом до протиборства зі значно сильнішою імперією, шматування її території і глибоких внутрішніх змін…
Але кров загиблих закрила шлях назад.
«Попіл Клааса стукає в моє серце»…