Якщо аналізувати все, що відбулося на Майдані, згадувати всю хронологію подій, то, безперечно, з часом може вийти чималенька книжка або щоденник спогадів. Але якщо говорити про якісь мої спогади чи навіть сни, то звичайно вони пов’язані в певними моментами, що викарбувались в підсвідомості і виринають при звучанні навіть певної теми музичної чи будь-чого іншого.
Перший такий момент - це 1 грудня, коли на Майдані зібралася рекордна кількість людей. Я був, як я жартую, на броньовичку, їхав від парка Шевченка, коли не було фактично вільного місця на дорогах, все було вщерть заповнено людьми. Це була така рішуча хода, я пам’ятаю цю емоцію. І якщо говорити про те, чи була перемога Майдану, то, як на мене, саме це і була перемога - те, що після 30 листопада, після побиття студентів, зібралося стільки людей. Очевидно, це побиття 30-го було організовано саме задля того, аби всіх залякати, аби люди сказали: “Боже, як жахливо, до чого докатилася влада!” і лишились сидіти на кухні або в інтернеті.
Те, що на наступний день - 1 грудня - люди прийшли на Майдан в такій величезній кількості - це вже була перемога. Бо вони прийшли не за євроінтеграцію і не за політичні сили - вони прийшли боротись за гідність людей, які постраждали в ту ніч.
Наступний момент, який згадується – штурм Інститутської 11 грудня. Це було дуже несподівано, шок для мене. В Києві перебували міжнародні делегації, Кетрін Ештон, ще хтось з закордонних політиків. Нічого тому розгону, як то кажуть, не передувало.
Увечері на Майдані були як мешканці наметового містечка, готові до будь-чого, так і багато випадкових людей - жінки, підлітки навіть, що прийшли просто подивитися на Майдан. І вони потрапили в кільце, бо було дуже швидке, блискавичне звуження. Жодного виходу не було. І я волав до киян, щоб вони прокидалися і йшли на допомогу. Сказати, що в мене не було б страху, було б неправдою. Постійно надходила інформація, що сунуть з усіх боків - що спецназ підходить з богу Михайлівської, з боку Бесарабки, біля Інститутської підходить до профспілок, я постійно оголошував про все це зі сцени. Мене просили не йти зі сцени, координувати людей. Жодної миті перепочинку за всю ніч.
Я просив жінок і дітей підійти до сцени, бачив шок і страх, дехто плакав. В мене було таке внутрішнє обурення: 21 століття, одна з центральних країн Європи, центр столиці, а жінки і діти не мають навіть можливості вийти з оточення. Я не втомлююсь дякувати киянам, які приїхали в той вечір, в ту ніч на Майдан. Тому що з інших міст допомоги дочетися ми би не встигли, сподіватися можна було лише на киян.
Я бачив, як буквально на очах збільшується кількість людей на Майдані. І як зібралась кількість людей, достатня для того, щоб змусити “Беркут” відступити. Я думаю, тільки тому, що Майдан дуже швидко наповнився, вони не ризикнули йти на штурм.
Згадуються і приємні речі - зокрема, відчуття єдності. Я міг залучати до виступів багато артистів - сучасних жанрів, рок-музикантів, тих, що грають автентику, і які багато років практично не мали доступу до головної сцени країни. Власне, на новий рік ми організували концерт з неймовірною кількістю справді хороших артистів.
Далі по спогадах - 19 січня, Криваве Водохреща, чи як його ще називають “Вогнехреща”, на Грушевського. 22-го ми втратили Нігояна, втратили Жизневського, втратили Сеніка, дізналися про Вербицького. Це вже був незворотний шлях. Мене інколи запитують, чому було не погодитися на перевибори, які Яунукович нібито вже був згоден призначити на осінь. Після тих смертей, не кажучи вже про смерті 18 і 20 лютого, людям було вже замало перевиборів восени. Цим або відставками Янукович міг відкупитися 30 листопада чи 1 грудня - звільнив би Азарова чи Захарченко, оголосив би перевибори восени, і Майдан би це влаштувало. Але після того, як ми втратили людей, перевиборів восени вже було замало. Майдан вимагав негайної відставки і заміни всієї політичної верхівки.
Про те, що буде пекло, штурм і спроба знищення Майдану в ніч з 18 на 19 лютого, я знав заздалегідь - десь увечері 18-го про це вже ходили чутки. Люди, які могли отримувати інформацію про наміри влади, попереждали про це. Навіть деяку дорогу техніку зі сцени забрали.
Звісно, вечір і ніч 18-го стоять в пам’яті. Минув рік, а я багато чого досі собі не можу пояснити. В тому числі - звідки в мене народжувалися команди. Чи, до прикладу, звідки в мене народилася ідея спалювати дерев’яні будиночки на Майдані, аби підтримувати вогонь. Божою ласкою чи Божою силою вогонь і дим спрямовувалися в бік “Беркуту”, і це не давало їм змогу провести прямолінійний прорив. Це довго їх стримувало. Але вони насувалися, горів будинок профспілок. Ми телефонували в пожежну, викликали машину, але її 40 хвилин не було. А дівчата-журналістки, які робили стріми з Майдану, залишалися в будівлі на 9 поверсі, повністю відрізані вогнем від виходу. Тільки телефонами з підсвіченими екранами нам звідти махали. Треба було їх рятувати. Вже й пожежні приїхали, але виявилося, що нема води - пожежні клапани були на території, зайнятій “Беркутом”. Зрештою врятували їх люльками - розбили вікно і витягли.
Був момент, за який я довгий час себе корив. Коли біля знаку засновникам Києва водомет пробив вогонь і “Беркут” пішов в атаку, наші хлопці без амуніції з нещасними дерев’яними щитами природньо розвернулися, щоб трошки відійти. А я почав командувати, щоб вони розвернулися назад - обличчям до ворога, а ззаду щоб їх інші хлопці підтримали. І вони це зробили. Більше того, як тільки ззаду підійшла підтримка, хлопці, що були в першому ряду, зупинили “Беркут”. Мабуть, така несамовитість була в їх погляді, що “Беркут” не зміг продовжувати наступ. І навіть в наступ пішли наші хлопці зі своїми дерев’яними щитами.
І от я винуватив себе тим, що, фактично, ризикував життям хлопців в першому ряду. Але згодом вони підійшли до мене і кажуть: “Ти знаєш, реально, вони в своїх обладунках йдуть і б’ють як попало. Як ми трошки відійшли - то вони за нами погналися. І тут ми чуємо крик розвернутись - ми розвернулись і вони зупинились одразу, і ми вже їх погнали”. Дуже мені дякували за цю фразу, казали, що вона була дуже потрібна, так що я перестав вже себе винуватити.
Ще в ту ніч на людей розвертали і націлювали великий прожектор. Знаєте, коли на допитах людині в очі світять? Це було щось подібне. Розвертали навмисно, щоб людина відчула, що її бачать, за нею слідкують, щоб боялася. На сцені теж були промінчики, як мені казали, снайперські. І мені радили люди: не стій на авансцені, рухайся, щоб не дати прицілитись.
І я, наївний, бігав по сцені, як пантера по клітці. Але це, по-перше, втомлювало. По-друге, я розумів, що якби снайпер хотів в мене поцілити, то все одно б міг вичислти траекторію моїх рухі. Тому час від часу я зупинявся і казав: “Стоп, ну що ви світите, давайте вже стріляйте чи що!” Пацянячі такі вигуки.
На той час я мав рацію, захоплену в одного з беркутівців, і десь півгодини міг слухати їх, чути команди, звідки вони збираються заходити і т.д. І я спрямовував людей: “Біжіть до консерваторії, зараз будуть там прориватися”. Російські ЗМІ потім написали, що я відгриз беркутівцю руку, щоб забрати в нього рацію. Історія насправді була така. Він кидав гранату і вона взірвалася у нього в руці. Другий беркутівець хотів його витягнути, але майданівці їх полонили. Хотіли нести на сцену, але я не дав. Тому що була злість велика у людей на “Беркут”, кожен хотів тих беркутівців ущипнути (бо бачили, що “Беркут” робив на Майдані всі ці три місяці). А той, що поранений, стікав кров’ю, тож я скомандував, щоб йому надали допомогу і відвезли в лікарню.
Та ніч була ключовою.
Неодноразово я чув по рації: “Та сожги ты уже ту долбанную сцену, заткни ему рот!” Звичайно, перед ними не стояло завдання всіх розстріляти, такої команди не було. Але зачистити Майдан не дали тільки ті люди, які на ньому зібралися, оті хлопці, які були в перших рядах.
Я не можу зараз сказати, що когось з політиків не було на Майдані - бо може виявитися, що я просто його не бачив, а він був десь на периметрі. Біля мене хто був? Не можу зараз пригадати. Майже нікого не було. Поруч були мої побратими: Роман Липинський, хлопці, які допомагали гімн виконувати - Валерій Гладунець, Женя Романенко, Тарас Компаніченко, Тарас Жирко. Тобто, були люди, які просто брали участь в процесі. Жданов прибігав, але він ще тоді не був політиком. Віталій Корчик, який завідував технічною частиною. Він зараз уже в парламенті, але тоді ще не був.
Я спирався на людей, а люди на мене.
Після того, як було відбито атаку біля пам’ятника засновникам Києва, я почув у рацію: “Так, собрались быстро и обратно, быстро собрались, что происходит? - Я не могу собрать людей, дайте команду стрелять”. І щось типу про те, що з палками вони більше “на цих дебілів” не підуть. Так що в “Беркуту”, мабуть, теж спрацював страх, їх налякала така протидія і одержимість.
Я неодноразово задумувався, звідки з’явилася в нового українського героя така відвага? Нарешті можна казати, що в нас нема того гену страху, який з’явився як наслідок нищення козацтва, голодоморів, репресій… От є молоді люди, і в них нема цього страху. Хтось впав, уражений гранатою - відтягли до медиків, а інші вже стали на його місце. І ставали раз за разом. Зараз народжується нова наша якість - українці, готові разом, пліч-о-пліч боротися за свою свободу і свою землю, попри усі розбіжності.
На ранок голова тріщала. Не знаю, як все це відобразиться на моєму физічному чи психічному здоров’ї, поки що, наче, ніяк. Почалися перемовини. Але люди вже не хотіли перемовин і, як я казав на початку, не хотіли перевиборів восени, хотіли змінити владу негайно. Відповідно наступного ранку люди пішли з відкритою душею по Інститутській, туди, куди вже навіть звук зі сцени не сягав (насправді Євген зранку 20-го лютого, коли почалася стрілянина, постійно закликав зі сцени не підходити до Інститутської - прим. Авт.) а снайпери відкрили вогонь так безчинно і так ганебно. І ця жертва дала змогу повністю зламати стріляючих. Вони побачили, що люди все одно йдуть вперед, що вони не зупиняться. А всіх не перестріляєш.
Коли вже втік Янукович, здавалося б, час радіти. Але радості не було, було спустошення. Кожні 10-15 хвилин на Майдан приносили хлопців прощатися. Я пам'ятаю практично всі ці обличчя, декого з них я знав дуже добре - наприклад, колегу по театру Франка освітлювача Андрія Мовчана. Багато кого знав, бо вони раніше просили зі сцени щось оголосити. Багатьох просто бачив на Майдані. Знайти слова відради було дуже важко.
Вперше я поставив пісню “Пливе кача”, коли загинув Жизневський. Там були слова про те, що не знаю, де буду похованим, а Жизневський же був білорусом. Згодом пісня стала гімном прощання. Звичайно, це був великий біль. І навіть ті, хто вижив тоді… Наприклад, Міхнюк, сотник афганської сотні, на Майдані він вижив. Але минуло кілька місяців – і я бачу його гімнастерку повністю в дірках від куль. Загинув на війні на сході.
Коли було спокійніше, я один раз тихенько побіг до фоніатора. Вона подивилась моє горло і сказала, що є небезпека втратити голос. І що треба помовчати. Я кажу: “Помовчати я не можу”.
Вона зробила мені кілька процедур, коли обпалюють гортань, це трохи врятувало ситуацію. Це все могло гірше закінчитися, але нащастя минулось.
Фактично з Майдану я одразу потрапив в уряд, і зрозумів, що здійснити мрії про те, щоб трохи підлікуватися й відпочити, я не встигаю. 6 березня на слуханнях в парламенті я хоч і промовив слово, але таким голосом, що навіть не знаю, що про мене подумали.
Були на Майдані і кумедні ситуації. Якось азербайджанський друг приніс нам шампур з шашликом. А що там того шампура - треба ж поділитися з усіма. Я і кажу: «Що ми мучимося? Давайте ще знайдемо шматок м’яса і там, за наметом, де є місце, розкладемо невеличке багаття й зробимо самі ті шашлики!» У відповідь: «Давай, добре!» Готувались до цього півдня. Нарешті під вечір щойно почали розпалювати багаття, аж тут прилітає хтось збоку й кричить: «Ви що?! Тут рідина для наповнення «коктейлів Молотова»! Зараз пів Майдану на повітря злетить!». Ми різко це все потушили. Словом, не вийшло в нас шашлика…
На жаль, весь рік не було часу для проведення постійних зустрічей з людьми, з якими ми потоваришували на Майдані. Міністерська робота цілодобова. Були складні процеси вже після Майдану, я приходив на наради з тими чи іншими сотниками. Я підтримував постійний контакт з людьми, з родинами загиблих, і зараз продовжую цю роботу. Але такого моменту, щоб просто посидіти і згадати, я не мав, на превеликий жаль.
Мені досі сниться, що палає будинок профспілок. І день, коли 1 грудня серед натовпу людей, коли не було, де яблуку впасти, якоїсь миті з’явилися хлопці в козацьких строях на конях. Люди зробили вузький коридорчик, і ці коні ніби пропливали серед людського моря. Це було дуже сильно: тисячі сучасних людей в серед них козаки-вершники пливуть.