ГлавнаяБлогиБлог Василя Черепанина

Асамблея творчого агонізму

8 жовтня у Мистецькому Арсеналі відбулася ініційована художньою спільнотою подія, що отримала назву Асамблеї творчих працівників і була присвячена пошуку шляхів розв’язання конфліктної ситуації, яка склалася внаслідок сумнозвісного зафарбування роботи Володимира Кузнєцова «Коліївщина: Страшний суд» директоркою Арсеналу Наталією Заболотною перед відкриттям виставки «Велике і величне».

Колиивщина: Страшный Суд Владимира Кузнецова
Фото: Facebook / Volodymyr Kuznetsov
Колиивщина: Страшный Суд Владимира Кузнецова

Асамблею можна назвати безпрецедентним заходом - як за форматом проведення, що передбачає неієрархічність дискусії, рівну можливість висловлення для всіх присутніх, спільне вирішення проблеми, - так і за його наповненням: мабуть, вперше в Україні активісти культурного поля публічно дискутували з керівництвом художньої інституції щодо здійсненого ним цензурного жесту, причому в тому ж просторі, де цей жест відбувся.

Незважаючи на потенціал такого зібрання, Асамблея творчих працівників завершилася дезорієнтацією та безрезультатністю. Дискусія як така не вдалася, оскільки сторони у своїй аргументації послуговувалися різними словниками, до того ж винесені на обговорення питання (відповідальність інституції, цензура, свобода художнього жесту і кураторського вибору) були надто загальними та розмитими.

В основу зустрічі не було покладено чітку дієву стратегію, що дозволила б вийти з конфліктного тупика і вирішити ситуацію. Це свідчить про структурну помилку в процесі створення колективного суб’єкта Асамблеї: замість пропозиції конкретної дії подолання цензурної ситуації, яка б своїм перформативом збирала індивідів у колективну солідарну силу, ініціатори зібрання проімітували наявність колективного суб’єкта, який мав би запропонувати таку дію. Тобто причину і наслідок переставили місцями, оскільки (колективний) суб’єкт з’являється в результаті перформативу дії, що слугує стержнем, навколо якого суб’єкт вибудовується. В даному ж випадку моделювання колективного суб’єкта в асамблейній формі без уґрунтування його в перформативній дії очікувано закінчилося невдачею: суб’єкт Асамблеї розвалився, навіть не утворившись.

Для виходу зі спричиненого інституційною цензурою конфлікту необхідно розподілити загальний масив проблем, що фігурують в цій ситуації. Один блок питань стосується самого цензурного жесту та пошуку найбільш вдалих кроків протидії йому, які змогли б виправити наявний status quo, інший проблемний блок відноситься до майбутнього Мистецького Арсеналу як художньої інституції. Щодо першого питання керівництво Арсеналу прогнозовано ухиляється від публічного визнання акту цензури, називаючи знищення роботи Кузнєцова «прикрим випадком», «сплеском емоцій», «управлінським рішенням», «кураторською позицією», - як-завгодно, тільки не його істинним іменем. Хоча те, що директорка однієї з ключових художніх інституцій України здійснила жест цензури, чудово розуміють усі, включно із самим керівництвом Арсеналу. Нелегітимний вчинок має бути виправлений, потрібно відновити справедливість - без цього акт цензури кидатиме тінь на всю подальшу діяльність Мистецького Арсеналу. Компенсація завданої шкоди художнику, з юридичної точки зору, залежить насамперед від готовності самого автора знищеної роботи відстоювати свою позицію в суді - підтримка в даному питанні значною частиною художньої спільноти, насамперед серед її молодших представників, у нього є.

Основная проблема заключается в том, что Заболотная повела себя не как директор музея. Профессионализм любого сотрудника музея, не то что директора, прежде всего, направлен на сохранение произведений искусства любой ценой, а не на их уничтожение. Действия Заболотной, закрасившей работу Кузнецова, противоречат тем ценностям, которые важны для руководителей художественных институций.— Ольга Балашова, искусствовед

Але ключовою є художня компенсація, яка продиктована антицензурною логікою і потребує політичного реверсу - революційної дії в первинному значенні, тобто перевертання ситуації у зворотному напрямку, проти заданої цензурою траєкторії. Закрили виставку - вона має бути перевідкрита у тому ж просторі, де була цензурована. Знищили роботу - її необхідно відновити там само, де вона була піддана деструкції. Більше того, відповідальна художня інституція повинна сама ініціювати цей процес і надати свій простір для антицензурної експозиції. Причому виставленою має бути не лише сама реконструйована робота, а й весь соціальний контекст, в якому вона знайшла своє продовження після цензурного акту, - документи, свідчення, реакції, коментарі. Потрібно чітко розставити акценти та відповідно артикулювати жест цензури і постцензурну ситуацію: всі соціально-художні аспекти цензури мають бути показані, уся цензурна неприглядність має бути оголена, - необхідна порнографічна репрезентація цензури. Така інституційна критика повинна бути здійснена самою художньою інституцією задля набуття визначальної для сучасного мистецтва авторефлексивної позиції та можливості претендувати на місце на теперішній мистецькій карті.

Критичне оприявлення та належна публічна оцінка цензурного акту безпосередньо пов’язані із можливими стратегіями розвитку Мистецького Арсеналу. Безумовно, вибір того чи іншого варіанту подальшої спрямованості цієї художньої інституції залежить насамперед від її керівництва: те, що це державна установа, великою мірою пояснює її ідеологічний вектор, щільну взаємодію із церквою, авторитарний стиль управління, недотримання прав її працівників. Але майбутнє Арсеналу в полі сучасного мистецтва далеко не в останню чергу залежить і від художньої спільноти, частина якої після здійсненого жесту цензури поспішила оголосити «бойкот» Арсеналу як інституції, в якій для сучасного мистецтва нібито вже немає місця. Проблематичність даної позиції полягає не лише в її невідповідності фактичній стороні справи: майже всі ключові події та й загалом більшість реалізованих у Мистецькому Арсеналі проектів були прямо чи опосередковано пов’язані саме із сучасним мистецтвом.

Позиція бойкоту насправді прикриває розгубленість і незнання, як діяти в ситуації після цензури, - це спосіб зайняти позицію, не займаючи позицію, точніше, займаючи не-позицію, можливість проголосити про свої дії, реально не-діючи. Така інтерпасивність покликана продемонструвати позірну радикальність намірів, при цьому зберігаючи свою совість чистою і далі насолоджуючись власним непорушним становищем. Заклики бойкотувати Арсенал є соціально і художньо безвідповідальними, бо так розкидатися мистецькими майданчиками, кількість яких в Україні стає все меншою якраз через їх цензурні закриття, можуть дозволити собі ті, хто не ставить перед собою завдання працювати над створенням структурних умов для розвитку критичних художніх інституцій, - ті, хто достатньо привілейовані, щоб нічого не втратити від усунення з поля зору ще одного місця для альтернативної інтелектуально-художньої репрезентації. А чому б не шиканути радикальніше і бойкотувати, наприклад, PinchukArtCentre? З ним чомусь активно співпрацюють мало не всі українські художники попри те, що ця інституція є естетичною легітимацією олігархічного капіталу, яка вихолощує мистецтво вже тим, що його виставляє. Але що ми розмінюємося на дрібниці - чому б не оголосити бойкот неофеодально-правій державі Україна? Та що там Україна, можна одразу бойкотувати сам капіталізм разом із патріархатом - тоді точно не промахнемось…

Хоча, здавалося б, що може бути абсурдніше - бойкотувати після цензурного акту художній простір, в якому цей акт відбувся, оскільки його здійснила адміністрація цього простору. Така стратегія означає небажання чи нездатність справжнього втручання у цензурний стан справ. Адже справді радикальною відповіддю на цензуру є якраз прямо протилежна - не покидати поле битви, а наступати і боротися на території, де цензура мала місце; не бойкотувати, а намагатися здійснити інвазію в художній простір, що зазнав цензурного насильства; не відсторонюватися, а посилювати в ньому свою критичну присутність; не уникати, а інтенсифікувати взаємодію з інституцією задля подолання цензурної логіки. Деякі українські художники на Асамблеї і в медіа вимагають від дирекції Мистецького Арсеналу гарантій того, що з їхніми роботами при їх можливому експонуванні в Арсеналі у майбутньому не вчинять так, як із твором Кузнєцова. Але які тут можливі гарантії - публічна обіцянка, присяга на Біблії, «чесне піонерське»? Єдиною гарантією від подальших цензурних щодо сучасного критичного мистецтва жестів у художній інституції є збільшення присутності цього мистецтва в її просторі.

Емансипація починається тоді, коли ми відкидаємо Великого Іншого (мистецтва, політики), коли розуміємо, що ніхто нам не гарантує успішних результатів, що відповідальність лежить насамперед на нас самих. Це і є процес становлення повноцінної спільноти, колективного суб’єкта, здатного боротися і виборювати. Соціальна критичність щодо українського контексту і політична ангажованість Другої Київської бієнале сучасного мистецтва залежить передусім від активності та якісної участі в ній самої української художньої спільноти. Треба полишити гру істеричних інвокацій, звертаючись до Пана з вимогами забезпечити нам наше становище, - тут не допоможе ні Борис Ґройс, ані Марія Лінд чи Єкатєріна Дьоґоть. Максимум, на який здатна така автоеротична тактика, - це приносити нарцисичне задоволення тим, хто вправляється у власній моральній чистоті. Прихід Месії відміняється - ми є тими, на кого ми чекали. Пора припинити ніжитися у привілейованому ґетто трансцендентного протесту і перейти до іманентної політики, що відкриває нові простори чи, принаймні, переозначує вже існуючі.

Василь Черепанин Василь Черепанин , Керівник Центру візуальної культури, викладач кафедри культурології Києво-Могилянської академії
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram