Історія України як частини Радянського Союзу для людей, рівень свідомості яких був вищим, ніж загальний, характеризується тотальним терором проти української самобутньої нації, «виховуванням» зручних для сталінського режиму людей – заангажованих, аморфних, неосвічених.Новий 2012 рік – це 75-річниця масових репресій 1937 р. У листопаді того ж року, у Карелії, серед лісів, боліт і пагорбів урочища Сандармох, упродовж декількох днів були розстріляні тисячі невинних людей, сотні громадських діячів, цвіт української інтелігенції, серед яких Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Лесь Курбас та інші. Це сталося на Карельській землі, де в 1930-х проживало тільки 370 тисяч місцевого населення, а через її табори пройшло понад 3(!) мільйони в’язнів....
Ініціатива українських істориків та культурних діячів оголосити 2012-ий рік – роком «Списку Сандармоху» дуже доречна і правильна. Це дає можливість сфокусувати увагу громадськості на долях тих мільйонів українців, які стали жертвами політичних репресій в Україні.
Одна з найважливіших сьогоднішніх проблем суспільства (особливо молоді) полягає в незацікавленості та в байдужості до сприйняття інформації про страшні відгуки минулого.
Найгіршим є те, що процеси монополізації всіх сфер суспільного життя нинішньою владою, очевидцями яких ми є, призводять до руйнування державності й перетворення України на геополітичний проект під назвою «Малоросія».
Цей задум навіть не намагаються приховати, він більш ніж очевидний. І що очевидніший він, то незрозумілішою є амнезія українського суспільства. Чи справді народ не знає собі ціни? Чи справді він готовий сприймати шлях регресу рідної держави?
Більшість людей не хочуть знати правду про своє минуле, а влада, у свою чергу, нічого не робить, аби викликати в населення зацікавленість. Тому в цій ситуації найлегше передати історію України в часи СРСР як аналог історії Росії.
Освітня шкільна програма також потребує коригувань. Про трагедію Сандермоху учнів, на жаль, інформують поверхневими штрихами, через призму «рядових» терорів комуністичного режиму, які набрали відтінку повсякденності в ті часи. І майже ні слова про геноцид справжніх українських геніїв (Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров), таланти яких хтозна коли ще матиме Україна.
Щоб урятувати дітей від штучно насадженої та вигідної для влади історії, батьки мовчали і продовжують мовчати про свої родинні трагедії та звірства тиранів минулого століття, які вважались свого часу справжніми героями, так званими фундаментаторами країни «рівних можливостей та матеріальних благ», у яку виріли всі. А хто не вірив – примушували повірити , а кого примусити не вдалось – знищували. Сьогодні дуже багато дідусів і бабусь, що є ідеологічними носіями «солодкого життя» минулого, «отруюють» душі тепер уже своїх дітей казками про царя-Сталіна.
Мене дивує те, що, побувавши в декількох книгарнях Києва, я не знайшов бодай однієї книжки про жертви Сандармоху, тоді як у будь-якій польській книгарні, до прикладу, побачив не один десяток видань про Катинь. У чому проблема?
Знову ж таки, у свідомості та історичній освіті. Україна не звикла переживати свої трагедії, а значить, нескоро ще звільниться від «возу», у який спочатку запрягали наших прадідів, а тепер хочуть запрягти нас.
Инициатива Табачника [по отмене предмета "история Украины"] - это инструмент путинской пропаганды, чтобы перед выборами в России показать Путина как творца русского мира и в очередной раз попытаться исказить украинскую историю
— Валентин Наливайченко
Я переконаний, що такі події, як Сандармох, повинні об’єднувати людей з однією метою – не допустити нав’язаного викривлення історії, не залишитись осторонь кримінальних злочинів комуністичного режиму, які, можливо, були направлені саме на наших з вами родичів.
Нам варто врятувати себе від суспільної амнезії та накопиченої кривди, добитися історичної справедливості та повернення втраченої пам’яті, точніше – правди історії.
Українському народові потрібно виховувати в собі мудрість і гордість, щоб, називаючи злочини й злочинців своїми іменами, ми пам’ятали: Сандармох є символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену. І хто знає, якого би поштовху завдала ця еліта в розвитку культури та побудові нового демократичного суспільства. Мабуть, дехто «вгорі» таки знав, і йому це серйозно не подобалось…