Очевидно, що останнім часом втручання у виборчий процес інших держав стало для Росії не те щоб нормою, ба навіть більше – добре продуманою і досить небезпечною стратегією. Адже дійсно, допомігши лояльним до себе політикам прийти до влади, отримуєш неперевершений механізм для вершення своєї політичної волі навіть поза межами власної держави. І справді, що може бути для хворої путінської фантазії краще, ніж зруйнувати «загниваючу Європу» її ж руками? Питання риторичне.
В даному контексті, безперечно, перемога Макрона на президентських виборах у Франції означає не тільки перемогу проєвропейського кандидата і поразку проросійського, але й особисту поразку Путіна. І зараз, коли вже можна проаналізувати перебіг виборчої кампанії, це стає зовсім очевидним.
Хочеться зазначити, що про втручання РФ у ці вибори, як і в американські, говорять багато. Мало того, дана тематика не стає більш «холодною» навіть не те що після перемоги Макрона у Франції, але й Трампа в США.
На що ж розраховувала Москва, втягнувшись у виборчий процес інших суверенних держав?
На мою думку, у Франції Кремль діяв за «трампівським шаблоном», розраховуючи на те, що втомлені лояльною до всіх європейською політикою французи впіймаються на вудочку гучних гасел, що й приведе до влади симпатика Путіна Марін Ле Пен.
Подивіться самі, який політичний імідж був створений проросійському кандидату – різкий, категоричний євроскептик, заяви якого приковують до себе увагу усіх ЗМІ. Нічого не нагадує?
Проте, як то кажуть, не так сталося, як гадалося, і у підсумку путінці самі ж впали у яму, що її копали конкуренту. Досвід перемоги Трампа добряче налякав європейців, в тому числі і євроскептиків. Люди почали побоюватись заворушень, які могли б сколихнути Францію у разі перемоги Ле Пен. Тому цього разу надто радикальні гасла виявилися програшним варіантом. Це наче заварювати чай уже використаним пакетиком і сподіватися на такий самий результат, як і першого разу.
Натомість кампанія Макрона була, якщо так можна висловитись, наче пошита з голочки. Жодного тобі надмірного радикалізму, який так набрид Європі, якнайменше російсько-української тематики, від якої не менше втомлені європейці. У той же час – акцент на готовність до діалогу та вирішення проблем і досить чітка позиція з усіх важливих питань.
Проте крапку в даній історії ставити поки зарано. Адже не слід забувати, що за місяць у Франції відбудуться вибори до парламенту - перший тур 11 червня, а другий - 18 червня. Тому остаточно виграною цю війну єврооптимістами зараз не назвеш. Поки що мова йде тільки хоч і про велику, проте лише битву.
Так, європейська практика свідчить про те, що зазвичай на парламентських виборах більшість набирає саме та політична сила, що її веде новий президент, проте проблема в тому, що політичний проект Макрона «Вперед!» ще не достатньо окріплий і стабільний, оскільки народився лише в 2016 році. З іншого боку, надто радикальна платформа партії Ле Пен, яка не прийшлась до вподоби французам, також не може гарантувати перемоги на виборах. І хоча Ле Пен анонсувала суттєві ідеологічні перетрубації у партії, але ж вибори практично на носі. Тому, як говорять, час покаже.
Чого ж слід чекати від нового президента Франції Україні?
Ще в 2016 році, будучи міністром економіки, Макрон висловив надію, що незабаром санкції щодо Росії будуть зняті в разі, якщо Мінські угоди будуть виконуватися.
Вже як кандидат у президенти, питання українсько-російського конфлікту він намагався не торкатися взагалі, проте у березні 2017 року Макрон заявив, що діалог з Росією необхідний, але вести його потрібно з твердих позицій. «Я не буду підкорятися диктату Путіна, і в цьому моя відміна від пані Ле Пен», - сказав він.
Таким чином, зважаючи на риторику Макрона, я би сказав, що його президентство не віщує для України суттєвих змін, ні щодо нормандського формату, ні стосовно позиції щодо українсько-російського конфлікту. Проте, як свідчить досвід, риторика не завжди лягає в основу реальної політики. Тому не відкидаємо гіршого сценарію і сподіваємось на реалізацію кращого.