Міждержавні кордони і міжнародне право

Під час нещодавнього візиту канцлера Німеччини Ангели Меркель до Російської Федерації, де вона провела переговори з Владіміром Путіним, Україна і світ ще раз почули чітку позицію очільниці ФРН щодо виконання Мінських угод та ролі Кремля в цьому процесі. «Нашою метою залишається те, щоб Україна нарешті отримала знову доступ до свого власного державного кордону. Це теж частина Мінських домовленостей, і потім вже забезпечити політичне рішення, яке спрямоване на проведення місцевих виборів», – сказала Меркель практично жертвуючи своїми рейтингами напередодні виборчого марафону ФРН.

Фото: EPA/UPG

Після заплутаних пояснень учасників Мінського процесу саме цього пункту документу, який не маючи офіційного правового статусу за традиціями національних парламентів набув міжнародної правової ваги у форматі рішення ООН, послідовна позиція лідерів Німеччини (читай — НАТО) вселяє надію на реальне припинення мілітарно-терористичних путінських агресій проти України і відновлення територіальної цілісності.

Проблема кордонів між країнами, яке історично виходить з проблеми межі між сусідами, завжди була каталізатором з’ясування стосунків на особистому (лідери), суспільно-громадському та міждержавному рівнях. Нерідко це призводило до початку війн або воєнних конфліктів. Тому міжнародна громадськість після Другої світової війни намагалася зменшити до мінімуму повторення історичних ексцесів, де територіальні претензії виступали формальним приводом для агресій.

В СРСР кордони між республіками носили умовний характер. Міждержавні кордони Радянського Союзу теж досить часто мали незавершенність, але право сильного дозволяло Москві не звертати на це увагу, а згодом стало геостратегічно-експансіоністською технологією сучасності.

Після отримання незалежності Україна одразу розпочала переговорний процес із країнами-сусідами щодо делімітації та демаркації державних кордонів. І якщо з Польщею, Словаччиною та Угорщиною відносно швидко було досягнуте порозуміння і наступна фіксація кордонів через підписання відповідних угод, то з Румунією, Молдовою, Білоруссю та Російською Федерацією пошук спільного знаменника затягнувся, а в деяких випадках вийшов на рівень міжнародного арбітража.

Найпроблемнішими виявились переговори щодо кордонів із Російською Федерацією. Особливо це стосувалося розмежування Керченської протоки. Розглядались різні варіанти, Україна намагалася бути гнучкою, але жодним чином не поступалася своєю територією. З російського боку пропонувались різні «договорняки» щодо використання протоки. Зрештою, українська сторона запропонувала вирішувати суперечки згідно з чинним міжнародним правом, відповідними стандартами, регламентами та процедурами, що категорично не сприйняла російська сторона. Кремль по відношенню до кордонів із колишніми республіками СРСР зайняв однозначну не цивілізаційну позицію, розглядаючи їх як внутрішні кордони, які не потребують демаркації. Незважаючи на підписання у 2010 році Угоди між Україною і РФ про демаркацію українсько-російського державного кордону, російська сторона в різний спосіб затягувала проведення демаркаційних заходів. Зараз зрозуміло, що за всіма цими намаганнями заміни кордонів «партнерськими» стосунками стояла і стоїть агресивна сутність імперської політики Кремля. Адже відсутність офіційного, на рівні договорів, закріплення кордонів між країнами в разі потреби — погіршення стосунків, спалах взаємних претензій, виникнення локальних конфліктів або війни — стає звинуваченням на міжнародному рівні у відсутності державності.

В ситуації на Сході України, де путінські агресори вторглися через кордон і ведуть бойові дії проти суверенної України, питання відновлення територіальної цілісності стає предметом відновлення міжнародного права на даній території.

Але постає інше питання — наскільки існуюче міжнародне право може діяти в умовах глобального гібридного тероризму, який продукує практично на весь світ путінський режим? Путін і його кліка своєю поведінкою в Грузії, Україні, Сирії, Європі, США довели, що міжнародно-правова нормативна база для них не має жодного значення. Путінська Росія добровільно, в одноосібному порядку, вивела себе за правові межі, визначені ООН та іншими міжнародними структурами. Натомість Кремль наполегливо нав’язує світові право сильного, тим самим намагаючись занурити міжнародну спільноту в тотальний цинізм і еру безкінечних гібридно-месіанських агресій різних масштабів та динамік.

Постає питання про формування нових підходів до системи міжнародної безпеки, де одним з домінуючих факторів глобального світу мирного способу життя має стати розроблення такої міжнародної інституції як міждержавний кордон, що має належати до планетарної інфраструктурної платформи-умови паритету та свобод держав, націй, громад, середовищ життя. З усіма міжнародно-правовими визначеннями, стандартами, обов’язковою дво або багатосторонньою узгодженістю щодо гарантій тощо. Тобто, кордони в умовах глобалізації світу необхідно виводити з суто національного розуміння на рівень планетний.

Боротися з глобальним агресором можна і потрібно різними способами і методами. Один з них — вироблення новітньої, відповідно до сучасних динамік цифрового глобального світу, міжнародної правової бази з одночасною діючою системою відповідальності за вчинення міжнародних правопорушень.

Україна, яка сьогодні протистоїть глобальному гібридному агресору на Сході і в АРК, має всі підстави започаткувати тренд новітнього міжнародного права і показати світу вихід із глобального правового тупика.

Микола Голомша Микола Голомша , заслужений юрист України
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram