Частина 2
Водночас риторика перекладання вини з прямих виконавців на їхні сім’ї чи й на саму постраждалу та її родину характерна не тільки для представників радикально правих угруповань, але й для офіційної влади.
Так, губернатор Миколаївської області Микола Круглов також звинуватив у трагедії сім'ю постраждалої: «Питання контролю дитини — це питання сім'ї. Це неповнолітня дитина, у нас у 18 років ще в школі вчаться — я з цього погляду говорю», ― зазначив високопосадовець. А мер Миколаєва Володимир Чайка відзначив, що «первинним є виховання у сім’ї, а участь держави та суспільства ― вторинне». Намагаючись аналізувати мотиви вбивства Оксани Макар, високопосадовець наголосив також і на тому, що один із обвинувачених був «прийомною дитиною». «У таких сімях є труднощі із вихованням: дитину оточують теплом та турботою, але забувають навчити її відповідальності. А це треба було взяти до уваги».
Переходячи до правового боку питання, активіст ВО «Свобода» цілком очікувано залишає осторонь питання неповноцінності законодавства щодо насильства над жінками. Йому не йдеться також про низький відсоток розкриття таких злочинів та про злочинну бездіяльність правоохоронних органів. Натомість він одразу переходить до набагато більш важливої для радикальних націоналістів теми: повернення смертної кари для покарання «мажорів».
Таким чином, ковзаючи від правозахисної до моралізаторської риторики, від соціально-популістських до власне політичних гасел (повернення смертної кари), ВО «Свобода» експлуатує конкретний випадок насильства над жінкою для підтримки «діалогу» із виборцями та досягнення своїх електоральних цілей.
І таку стратегію використовують не лише радикальні націоналісти: щодо перетворення цього випадку на привід для повернення смертної кари висловилися й представники опозиції, зокрема депутат Верховної Ради від фракції БЮТ Геннадій Задирко (який, до слова, 2 роки тому балотувався на пост міського голови Миколаєва, де було скоєно злочин). Водночас гасло «Смерть ґвалтівникам!» було центральним під час акції, організованої групою Femen на даху Генеральної Прокуратури України. Власне, ковзання від гасел, безпосередньо пов’язаних із захистом прав жінок (про справедливе покарання злочинців) до гасел правого спектру (до яких належить заклик до повернення смертної кари) чи до таких, що можуть бути інтерпретовані як заклик чи легітимація насильства та самосуду (заклики, бодай «іронічні», до кастрації обвинувачених), є, на жаль, досить характерним для риторики Femen. До неї доєднався і націонал-популіст Олег Ляшко, закликавши своїх колег перерахувати постраждалій одноденну зарплату депутатів, а також «каструвати педофілів» (певно, забувши, що як жертва, так і обвинувачені були повнолітніми).
Досить дивно в цій справі проявили себе й деякі правозахисники: так, виконавчий директор Гельсінської Правозахисної спілки Аркадій Бущенко висловився проти «цькування» обвинувачених. Приблизно такої ж думки додержується і головний лікар миколаївської лікарні швидкої допомоги Олександр Демьянов, якому доводиться щодня мати справу із жертвами насильства та зґвалтувань: «не можна звинувачувати тільки хлопців, що скоїли злочин. Відповідальність лежить також і на суспільстві». Власне, можна сказати, що саме завдяки такій ліберальній стратегії правозахисників та браку радикальної аргументації (яка, водночас, не приставала б до ультра-правої риторики, на зразок тієї, якою послуговувалися Femen), справа дійшла до того, що всі учасники злочину спочатку визнали свою участь у ньому, а потім заперечили її, а фінальною реплікою Євгена Краснощока, які він проголосив у залі суду, заперечуючи обвинувачення стало: «я не вважаю себе винним у скоєному злочині, у всьому винне суспільство».
Напередодні миколаївська адвокатка, до слова ― керівничиня місцевої прийомної Української Гельсінської Спілки, Олена Кабашна подала позов на матір Оксани Макар, звинувативши її у «невиконанні материнських обов’язків» та залучення доньки до проституції. Вкотре було звинувачено найбільш соціально упосліджений елемент замість реальних виконавців злочину ― трьох молодиків, які зґвалтували та вбили беззахисну дівчину.
Отже, підсумок з приводу дискусії довкола вбивства Оксани Макар є досить сумним: на жаль, для українського суспільства цей випадок не став стимулом для переосмислення питань зґвалтування та гендерного насильства загалом з правових чи феміністичних позицій. При цьому йдеться не тільки про його радикальний вимір, але й про більш поміркований погляд на це питання: відмова від обвинувачення жертви, перегляд законодавства, висловлення політиків чи правозахисників. На сьогоднішній день можна констатувати брак навіть ліберальних інтерпретацій цього злочину, тож годі говорити про якісь радикальні зрушення як з боку громадської думки, так і з боку юридичної системи.