Головний підсумок року білоруських протестів – зірвані маски. І Лукашенко, розуміючи, що цієї «всенародної любові» під 100% більше немає, що є тотальна і повсюдна ненависть, яка рано чи пізно виллється в реальний бунт, створює з країни справжній концтабір. Бракує в'язниць? – нові поставимо. Люди незадоволені? – будемо катувати і саджати. Так живе Республіка Білорусь останній рік. Хоча насправді вона так живе з 1994 року, просто раніше режим не показував своє реальне обличчя так відкрито.
Багато хто звинувачує білоруський народ у тому, що ці мільйони людей, що вийшли на вулиці десятків міст РБ, не змогли зняти Лукашенко. Звичайно, дівчатка в білих стрічках і хлопці, які залазили на лавочки без кед, люди похилого віку, які несуть квіти і плакати, позбавити країну від диктатури не можуть.
Якщо говорити про планування і направлення протестного потенціалу, то тут провина лежить не на народі, який не звик мільйонами виходити на вулиці і влаштовувати акції непокори. Вина – на білоруській опозиції, а точніше – на певних її діячах. Тому що «мирний протест» – це слоган білоруських силовиків, яким легше відловлювати поодинці людей з бантами в квартирах і дворах. Тому що ці «опозиціонери» зупиняли десятки тисяч демонстрантів від звільнення заручників і в'язнів з білоруських СІЗО. І саме вони винні в тому, що ті, хто кинувся до ізоляторів, були в подальшому побиті або посаджені. Тому що була створена, за прикладом демонстрацій на Болотній в Москві, координаційна рада, ключове завдання якої було розсипатися і поділити протестний рух, як хімічну речовину, на фракції. Тому що, як і в 2011 – 2013 роках в російській столиці, окремі лідери в Білорусі виводили людей на вулиці, які були нашпиговані камерами спостереження.
Тепер опозиційний рух складається з різношерстої маси – хтось перебуває за гратами, хтось – у вигнанні за кордоном, хтось пішов на угоду з режимом, показавши реальне своє обличчя, а хтось займається самопіаром. Дехто співпрацює з білоруськими силовиками, а дехто – з російським капіталом, а є і ті, які й далі готові продовжувати боротися за ідею. Мінський протест був знищений так, як колись і московський – за допомогою силовиків і окремих «координаторів», які сиділи всередині опозиційного штабу.
Саме тому Лукашенко не просто залишився, а посилив свою владу в Білорусі – вже в той момент, коли та сама влада трималася на волосині. Саме звідси викрадення літака в повітряному просторі РБ з іноземними громадянами і цирк з одним із творців телеграм-каналу NEXTA Романом Протасевичем. Звідси і спецоперації білоруських силовиків в суміжних країнах. Звідси знищення реально опозиційних ЗМІ та переслідування своїх же спортсменів.
Втім, Лукашенко скинув маску не тільки перед білоруським, а й перед українським народом. Українці теж любили Олександра Григоровича. Чого тільки варті ці постійні маніпулятивні соціологічні рейтинги, в яких Лукашенко випереджав в популярності навіть діючих українських керівників.
Тепер практично кожен в Україні розуміє, що від Білорусі і від її режиму йде реальна загроза. І Лукашенко це підтверджує своїми заявами в ході прес-конференції, сказаними в день річниці провалу президентських виборів і протестних акцій 2020 року. Адже це він говорить, що готовий з Путіним в будь-яку хвилину «поставити Україну на коліна протягом доби».
Та й це його слова: «Ось ви дострибаєтеся до того, що я одного разу ризикну і переступлю кордон без зброї, і у мене буде не 40% українців [які підтримують мене], а мінімум 90%. І ми Україну повернемо».
Києву явно демонструють, що готові на радикальні дії з північної частини українського кордону. Лукашенко дає гарантії, що білоруси першими не розв'яжуть війни з Україною. Однак він не дає гарантій того, що Білорусь не стане місцем для російських провокацій на північній частині українського кордону. Тому й говорить, що Україна – загроза національній безпеці Білорусі.
Яку ж Україну хоче повернути Лукашенко? Україну без двох майданів і революцій. Тому що тільки в мовчазній державі можна малювати собі 90% підтримки. Тому що майдан для будь-якого подібного режиму – єдина пряма загроза. Тому що, якби в Україні не було б протестів, їх би не було і в Білорусі – так думає Лукашенко. Та й Путін.
І насправді для Лукашенко реальною загрозою, як вірно зауважив Віталій Портников, є російський президент, Кремль. Адже вже немає ніякої маневреності між РФ та Заходом, цієї третьої маски, а є виняткова покора волі російського керівництва. Тепер режим Лукашенка залежить від грошей, публічної підтримки і силовиків з Росії. Тому що потенціал у білорусів для реального бунту вже є. І це розуміють всі. Зокрема й Кремль та його спецслужби. Вони ж можуть прибрати режим, замінивши на свій.
Про це, до речі, потрібно вже думати Україні.
Головний підсумок року білоруських протестів – зірвані маски. І Лукашенко, розуміючи, що цієї «всенародної любові» під 100% більше немає, що є тотальна і повсюдна ненависть, яка рано чи пізно виллється в реальний бунт, створює з країни справжній концтабір. Бракує в'язниць? Нові поставимо. Люди незадоволені? Будемо катувати і саджати. Так живе Республіка Білорусь останній рік. Хоча насправді вона так живе з 1994 року, просто раніше режим не показував свого реального обличчя так відкрито.
Багато хто звинувачує білоруський народ у тому, що ці мільйони людей, що вийшли на вулиці десятків міст РБ, не змогли зняти Лукашенка. Звичайно, дівчатка в білих стрічках і хлопці, які без кедів залазили на лавочки, люди похилого віку, які несуть квіти і плакати, звільнити країну від диктатури не можуть.
Якщо говорити про планування і направлення протестного потенціалу, то тут провина лежить не на народі, який не звик мільйонами виходити на вулиці і влаштовувати акції непокори. Вина – на білоруській опозиції, а точніше на певних її діячах. Тому що «мирний протест» – це слоган білоруських силовиків, яким легше відловлювати поодинці людей з бантами у квартирах і дворах. Тому що ці «опозиціонери» зупиняли десятки тисяч демонстрантів від звільнення заручників і в'язнів із білоруських СІЗО. І саме вони винні в тому, що ті, хто кинувся до ізоляторів, були в подальшому побиті або посаджені. Тому що була створена, за прикладом демонстрацій на Болотній у Москві, координаційна рада, ключове завдання якої було розсипатися і поділити протестний рух, як хімічну речовину, на фракції. Тому що, як і у 2011–2013 роках у російській столиці, окремі лідери в Білорусі виводили людей на вулиці, які були нашпиговані камерами спостереження.
Тепер опозиційний рух складається з різношерстої маси – хтось перебуває за ґратами, хтось – у вигнанні за кордоном, хтось пішов на угоду з режимом, показавши реальне своє обличчя, а хтось займається самопіаром. Дехто співпрацює з білоруськими силовиками, а дехто – з російським капіталом, а є і ті, хто й далі готовий боротися за ідею. Мінський протест був знищений так, як колись і московський – за допомогою силовиків і окремих «координаторів», які сиділи всередині опозиційного штабу.
Саме тому Лукашенко не просто залишився, а посилив свою владу в Білорусі – вже в той момент, коли та сама влада трималася на волосині. Саме звідси викрадення літака в повітряному просторі РБ з іноземними громадянами і цирк з одним із творців телеграм-каналу NEXTA Романом Протасевичем. Звідси і спецоперації білоруських силовиків у суміжних країнах. Звідси знищення реально опозиційних ЗМІ та переслідування своїх же спортсменів.
Утім Лукашенко скинув маску не тільки перед білоруським, а й перед українським народом. Українці теж любили Олександра Григоровича. Чого тільки варті ці постійні маніпулятивні соціологічні рейтинги, в яких Лукашенко випереджав за популярністю навіть чинних українських керівників.
Тепер практично кожен в Україні розуміє, що від Білорусі і від її режиму йде реальна загроза. І Лукашенко це підтверджує своїми заявами під час пресконференції в день річниці провалу президентських виборів і протестних акцій 2020 року. Адже це він говорить, що готовий з Путіним у будь-яку хвилину «поставити Україну на коліна протягом доби».
Та й це його слова: «Ось ви дострибаєтеся до того, що я одного разу ризикну і переступлю кордон без зброї, і в мене буде не 40% українців [які підтримують мене], а мінімум 90%. І ми Україну повернемо».
Києву явно демонструють, що готові на радикальні дії з північної частини українського кордону. Лукашенко дає гарантії, що білоруси першими не розв'яжуть війни з Україною. Однак він не дає гарантій того, що Білорусь не стане місцем для російських провокацій у північній частині українського кордону. Тому й говорить, що Україна – загроза національній безпеці Білорусі.
Яку ж Україну хоче повернути Лукашенко? Україну без двох майданів і революцій. Тому що тільки в мовчазній державі можна малювати собі 90% підтримки. Тому що майдан для будь-якого подібного режиму – єдина пряма загроза. Тому що якби в Україні не було протестів, їх не було б і в Білорусі – так думає Лукашенко. Та й Путін.
І насправді для Лукашенка реальною загрозою, як слушно зауважив Віталій Портников, є російський президент, Кремль. Адже вже немає ніякої маневровості між РФ і Заходом, цієї третьої маски, а є виняткова покора волі російського керівництва. Тепер режим Лукашенка залежить від грошей, публічної підтримки і силовиків з Росії. Тому що потенціал у білорусів для реального бунту вже є. І це розуміють всі. Зокрема й Кремль і його спецслужби. Вони ж можуть прибрати режим, замінивши на свій.
Про це, до речі, потрібно вже думати Україні.