Пані Елеоноро, чому такий інтерес саме до України та української громади?
Практично — від здивування. Я досить багато подорожувала Східною Європою, бувала у Грузії, Вірменії, у Росії, в Москві, прожила шість місяців за студентською програмою “Еразмус”. Східна Європа — це такий прекрасний, неосяжний і мало відомий на Заході регіон. Я їздила, відкривала для себе купу невідомих речей і весь час дивувалася: “це — поряд, а ми так мало про це все знаємо!”.
В Україні це враження досягло свого максимуму: велетенська країна, розміром з Францію, а сучасні молоді італійці молодші 30-ті років не завжди й покажуть її на мапі. Крім того, в Італії я п’ять років присвятила викладанню італійської мови як іноземної на курсах для мігрантів. І там я помітила, що всі мої студенти з України — жінки, і всі дуже здібні до вивчення мови. Мене це заінтригувало, і зрештою я вирішила зробити саме це — соціолінгвістичні аспекти української громади в Італії — темою моєї праці.
І як це дослідження вплинуло на Ваші уявлення про українську громаду? Підтвердилися попередні спостереження чи відкрили щось нове?
Більша частина уявлень підтвердилася. Адже за минулі роки я прочитала велику кількість українських та західних досліджень на ці теми. Водночас під час роботи і збирання інтерв’ю з представницями української громади мене вразила їхня щирість, їхнє величезне бажання розповісти про себе та свою країну. Власне, я зазначаю це у своїй роботі. Мені здається, що, якби я досліджувала італійську діаспору десь за кордоном, її представники навряд чи відгукувалися б з таким ентузіазмом.
На жаль, цей ентузіазм із донесення себе та країни до італійців є тільки на особистісному рівні. Україна як держава не особливо намагається розповідати про себе за кордоном, в Італії немає якихось масштабних культурних заходів...Хоча ось з’явився бренд Ukraine Now….Ви про нього чули?
На жаль, ні. Зате можу зазначити, що самі українці — дуже обізнані люди. Під час моїх подорожей до України мене вражало, що майже кожний знає не тільки Данте, але й Кальвіно і Бокаччо, Тассо і Еко...Мені здається, середній італієць має не таке широке коло знань.
Берегиня як наснага та...полон
До речі, про освіченість. У своїй роботі Ви пишете, що середня українка в Італії має вищу освіту, однак в абсолютній більшості випадків працює не за фахом, а у сфері домашніх послуг. Чому українська імміграція до Італії має саме такі, тільки їй притаманні, риси — це у майже 80% жінка, віком понад 40 років, здебільшого з вищою освітою і на некваліфікованій роботі?
Тут зійшлися дуже багато факторів. З одного боку, в Італії, починаючи з кінця 70-х років, жінки масово виходять на ринок праці. Відповідно, у них стало набагато менше часу для домашньої роботи. До того ж, італійське населення стрімко старішає, на сьогодні в Італії на 100 молодих людей припадає 168,7 літніх! Ми друга у світі нація за “старістю”. Старі люди часто потребують догляду. Спеціалізовані будинки для літніх людей коштують дуже дорого, доглядати їх самим означає втратити роботу, тому доглядальниця стає найбільш економним варіантом для багатьох родин. Українки ідеально вписалися у цю економічну нішу, як пише італійська дослідниця Франческа Віанелло: “Родини спокійні, коли залишають своїх рідних під опікою жінок білих, християнок, середнього віку і самотніх, без сімейних обов’язків”.
Крім того, українська жінка — емансипована, вона не повинна комусь “звітувати”, коли їде заробляти гроші. Українське суспільство цілком нормально сприймає жінку-працівницю. В інших іммігрантських громадах це не так. Приміром, за статистикою дуже чітко видно, що зайнятість жінок з арабських країн в Італії — вкрай низька, бо там задіяна низка соціокультурних факторів.
А як сприймають самі себе українки-заробітчанки в Італії?
Вони розуміють, що є занадто кваліфікованими для цієї роботи. Власне, серед італійців з вищою освітою менше одного відсотка зайняті у секторі домашніх послуг, у той час як серед українок цей відсоток дорівнює 64%. Звичайно, їх цей факт засмучує, але вони сприймають цю роботу як джерело заробітку, а не як можливість кар’єри. Крім того, робота за кордоном, навіть некваліфікована, не знижує їх соціальний статус вдома. Більше того, така жінка відчуває, що є для сім’ї “breadwinner”, а відтак економічний стан та соціальний статус дітей та часто літніх батьків залежить від неї.
У Вас дуже цікава частина роботи, присвячена культу Берегині та його впливу на світогляд жінок та цілого суспільства...
Так. Масовий виїзд жінок за кордон на заробітки — це не щось, що сталося “раптом, невідомо чому”. Українське суспільство завжди мало в собі основи матріархату. Сильна жінка, яка порається зі всіма викликами і в родині, і на роботі — це не радянська спадщина, як може здатися на перший погляд. Якщо почитати історичні джерела, то стає зрозумілим, що ідея сильної та наділеної правами жінки йде ще від Києвської Русі. Зовсім не так було у князівстві Московському, але це окрема тема.
Ми знаємо, що від давнини українська дівчина обов’язково мала дати згоду на шлюб, її не видавали просто тому, що так вирішили батьки. Існували жіночі ритуали залицяння, у деяких регіонах були й традиції дошлюбних статевих стосунків. Матріархальні ідеї відбиті й у фольклорі: від пісень та казок до народних примовок. На тому ж коріниться і міф про Берегиню. Це жінка-стовп, на яку спирається вся родина, вона могутня, її можна порівняти з Дівою Марією. Українське пострадянське суспільство з ентузіазмом відтворює міф про Берегиню. Вона надихає, служить взірцем, береже й надає сили.
Водночас, цей міф має і зворотній бік медалі, адже унормовує “подвійне навантаження” на жінок. Вони мають як невтомно працювати й заробляти гроші для родини, так і залишатися ангелом домашнього гнізда. Жінки-заробітчанки теж орієнтуються на цей міф, і постають незалежними, сильними, орієнтованими на родину і на жертви заради неї, вже без сподівання на чоловіків і з великою вірою у власні сили. Але це веде до перенавантаження. Така жінка часто не може скинути з своїх плечей хоча б частину навантаження навіть тоді, коли її діти вже виросли і мають свої сім’ї.
І саме через це у більшості своїй заробітчанки не повертаються назавжди до України?
Не тільки через це. Тут теж задіяна велика кількість факторів. Найчастіше заробітчанка відтерміновує все далі і далі дату свого ймовірного повернення, а потім помічає, що минуло забагато років, вона сама змінилася і більше не бачить себе на своєму “старому місці” в Україні, що рідні звикли обходитися без неї, і водночас звикли до певного рівня життя, який їм забезпечували надіслані нею гроші. А оскільки їм здебільшого не 30 років, а ближче до 50, то й роботу після повернення знайти не вийде. Усвідомлення всього цього буває шоковим, але зазвичай розв’язується на користь Італії. У цьому українкам допомагає якраз те, що вони на той час вже добре інтегровані в італійське суспільство й розмовляють італійською на рівні вище середнього. Бувають, звичайно, й історії повернень, але їх менше.