Кожен захоплений пост у фейсбуці про острівну команду-сенсацію турніру, навіть якщо та влетіла 2:5, пропустивши 4 голи ще в першому таймі, неодмінно супроводжується менторським коментарем: рибалки й дантисти показали нашим зажертим мільйонерам, як треба грати в футбол! якби билися, як Ісландія, то не програвали б! навіть прості хлопці з маленької країни обігрують Англію, а наші «суперзірки» жодного гола на турнірі не забили! Звісно, збірну України є за що критикувати, але аргументувати цю критику грою Ісландії та кричати, що наша команда зобов’язана була зіграти не гірше, – це вже явне пересмикування, далеке не лише від футболу, але й від елементарної логіки. Проте, судячи з поголівної ісландизації дискурсу, пояснювати доведеться по пунктах:
1. Найочевидніше. Скільки б уболівальникам не хотілося повторити в Україні радість маленької Ісландії, сенсація – на те й сенсація, щоби траплятися вкрай рідко й бути винятком, а не правилом. Кожен лузер мріє, як у голівудському кіно, вийти на поле й раптом попри всі розрахунки букмекерів наваляти фавориту, а то й усім фаворитам (як Греція-2004 чи Данія-1992), й іноді мрії лузерів справджуються. Але разовий успіх одного лузера не лише не означає, що рецепт боротьби проти фаворитів нарешті знайдено й тепер кожен лузер зобов’язаний за допомогою абстрактного «бойового духу» мочити грандів, а й навіть не гарантує, що лузерові-щасливчику вдасться ще хоч раз повторити свій подвиг. Матч Франція – Ісландія якраз і продемонстрував, що «грати, як Ісландія» – навіть для самої Ісландії практично недосяжний рівень. І хай два забиті голи не вводять уболівальників в оману: після 4:0 у першому таймі Франція вже спокійно готувалася до півфіналу й віддала ісландцям ініціативу – тому й матч із французами став для Ісландії першим на турнірі, в якому вікінгам вдалося вивести володіння м’ячем за позначку в 40%.
2. Досить уже рахувати кількість населення України та Ісландії й трансферну вартість футболістів збірних, доводячи, що ісландці ледве не з фйордів щойно злізли, вдягли бутси та побігли збивати з ніг Європу своїм бойовим духом. Нинішня Ісландія – це вже не та команда, яку десятиліттями ганяли по полю в усіх кваліфікаційних відборах середняки європейського футболу. На Євро-2016 вона потрапила цілком закономірно і значно впевненіше за нас – останні два кваліфікаційні турніри Ісландія невпинно прогресувала й двічі посідала друге місце в групі. І якщо на ЧС-2014 її не пустили хорвати, забивши два голи в плей-оф, то у Францію ісландці поїхали, лишивши позаду Туреччину, а Нідерланди взагалі лишивши за бортом фінальної частини. Голландців вікінги, якщо хто не в курсі, обіграли двічі – 2:0 удома та 0:1 на виїзді. Тому заводити пісню про «навіть Ісландія змогла…» не зовсім коректно – команда останні 4 роки стабільно грає на рівні пристойного європейського середняка.
Єдине, що дозволяло букмекерам, уболівальникам та футбольним спеціалістам видавати Україні більше авансів, – це те, що про нас на великих турнірах уперше почули на 10 років раніше. Те, що ми в далекому 2006 році самі встигли побувати такою самою «Ісландією», яка на дебютному чемпіонаті світу пробилася до чвертьфіналу. І хоча наша гра в останньому відборі продемонструвала, що нинішній збірній України до тієї команди імені Шевченка як до неба рачки, стереотипи в футболі змінюються довго – і навіть після нашого ганебного вильоту з Євро ніхто з суперників не вважатиме Україну безнадійним аутсайдером, як іще донедавна сприймали Ісландію.
3. Найголовніша риса, яку приписують Ісландії, – «вміння битися», або ж «бойовий дух», якого нібито геть немає в нинішньої збірної України. Що це таке – чесно кажучи, зрозуміти важко, бо жодна команда не виходить на поле для того, аби програти. В чому саме полягає «вміння битися» ісландців? У тому, що збірна 4 матчі поспіль грала від глухої оборони, володіючи м’ячем по 33-37% ігрового часу та відповідаючи кількома ударами на два десятки (Португалія била 25 разів, Австрія – 23, Англія – 17 і лише Угорщила обмежилася 12-ма ударами)? Так, звісно, захищаючись весь матч, справді доводиться «відчайдушно битися», хоча тут краще й підійде слово «відбиватися». Але чи хотіли б ви, щоб Україна виходила грати від оборони проти тієї ж Північної Ірландії?
«Грати, як Ісландія», Україна мала право лише в одному з трьох матчів групового етапу – проти однозначного фаворита групи Німеччини. І саме так вона й грала – захищаючись і сподіваючись на контрвипади. І вперед ішла, щосили намагаючись зрівняти рахунок – врешті, навіть другий гол ми отримали саме в контратаці, що зайвий раз підкреслює, що «билися до останнього». Ну що зробиш, не вдалося, як і ісландцям їхня оборона не допомогла стримати французів. А от у матчі з північними айрішами в нас права на Ісландію вже не було – по-перше, нас тут однозначно вважали фаворитами, по-друге, вся країна вимагала перемоги, а по-третє, на полі вже була одна Ісландія – збірна Північної Ірландії. І вона з цієї роллю чудово впоралася.
В матчі ж із поляками, які вже забезпечили Україні виліт нічиєю з німцями, теж розподіл ролей був очевидний – в «ісландців» мали повне право гратися саме Блащіковскі з компанією. І ця «Ісландія» так само скористалася вигідним становищем, попри наші 19 ударів у бік польських воріт.
Чого справді варто повчитися нашій збірній у ісландців, то це реалізації гольових моментів – адже саме вона, а не якесь ліричне «вміння битися», й стало причиною як сенсаційного проходу Ісландії до чвертьфіналу, так і сухого вильоту збірної України. Але реалізація – то категорія форми та класу окремих виконавців, але точно не «бойового духу».
4. Українські вболівальники (як, зрештою, й фани інших країн) звикли сприймати міжнародні футбольні змагання неначе якусь комп’ютерну гру, в якій перед кожним учасником стоять однакові завдання, і лише хист учасника та його особисте бажання вирішують, чи пройде команда до чвертьфіналу, чи вилетить з останнього місця. Виграв – молодець, недарма мільйони заробляє, підтвердив свій високий статус гравця збірної. Програв – значить, недостатньо бився, розлінився, зажерся, не хоче, собака, прославляти Україну за її межами і взагалі не патріот. І чомусь жодному вболівальнику не спадає на думку, що за інші 23 збірні на чемпіонаті Європи також виходять грати живі футболісти, які теж – хто би міг подумати! – прагнуть виграти. І що після кожної гри, яку вдається виграти збірній України, фани суперника клянуть своїх гравців за бездарну гру, «невміння битися», лінь та зажертість – так, ніби України й на полі не було, а поразку суперник організував собі сам.
Уболівальник ніколи не замислюється над тим, що сенсаційна перемога Ісландії над Англією – це не залізобетонний доказ того, що Україна за наявності яєць мусила б виграти Євро, а болісна трагедія для англійських фанів, неспівмірна навіть із нашим нинішнім треносом. Що для того, аби на полі сталася така сенсація, потрібен не лише «лузер із яйцями», а й фаворит в украй поганій формі (нічиї Англії зі Словаччиною та ніякою Росією тому свідченням) – плюс низка неймовірних випадковостей (які в нас звуться фартом-нефартом), що формують остаточний результат матчу. І лише тоді на полі народжується та сама казка, за які ми так любимо футбол. На цьому Євро роль «попелюшок», чиї вболівальники десятки років чекали й таки нарешті дочекалися, дісталась Північній Ірландії та Ісландії – і для того в ролі «зажертих піжонів» мусили побувати ми та Англія. Але хто сказав, що в разі, якщо ми візьмемо ісландців чи північних айрішів за зразок для наслідування, наші суперники почнуть вчитися програвати в Англії та України?
Тому порадіти за подвиг вікінгів можна, але натхненно вчитися в них «мистецтва битися» не варто. Хоча б і тому, що саме з Ісландією нам грати у відбірковому циклі до Чемпіонату світу-2018. І оскільки острівна команда навряд змінить свою апробовану оборонну тактику, краще вже починати вивчати досвід збірної Франції.