У квітні цього року Центр прав людини ZMINA представив моніторингову доповідь щодо переслідувань і нападів на правозахисників та активістів. Мене вразило, що лише за січень-березень 2021 року було більш ніж 30 нападів. Чи слідкуєте ви за тим, як медіа висвітлюють такі події?
Ми слідкуємо за переслідуванням активістів і правозахисників з часів Євромайдану. Проблема нападів на активістів накочувалася як грудка снігу. Ми бачили певну динаміку в перші роки після Майдану, зустрічалися і говорили про це з керівництвом МВС, Нацполіцією, аби напади розслідували. Паливом для наступних нападів на активістів є безкарність за попередні. На жаль, тоді не було достатньо уваги з боку медіа.
А потім сталося загострення, хвиля переслідувань різко збільшилася у 2017-2018 роках. Після нападу на Катерину Гандзюк про проблеми заговорила вже вся країна. Далі були напади на одеських активістів, на Віталія Устименка, Олега Михайлика. Таким чином напади на активістів стали однією з тем №1 у медіа.
Щороку ми продовжуємо фіксувати близько 100 нападів чи переслідувань активістів. Медіа висвітлюють переважно найбільш резонансні справи, тоді як дуже багато випадків, особливо в регіонах, лишаються поза увагою. Причому не лише національних, а й місцевих журналістів.
Чи можна сказати, що нападів стало більше з 2017-2018 років, чи це так лише здається, бо медіа стали більше звертати увагу на такі випадки?
Ви самі зауважили, що 30 нападів за три місяці - це велика цифра. А насправді їх може бути набагато більше. Адже таку кількість фіксує лише одна організація, у якій збором даних займається один монітор. Інститут масової інформації та Національна спілка журналістів окремо документують ще напади на журналістів. У наш моніторинг такі випадки теж потрапляють. Найчастіше тоді, коли журналіст виконує функцію місцевого активіста, адже в регіонах це часто одна й та сама людина.
Треба також розуміти, що в моніторингах ми публікуємо лише ті інциденти, у яких причиною переслідувань стала громадська діяльність людини. Також ми ретельно перевіряємо доброчесність потерпілих, щоб у доповіді не потрапляли люди, яких наймають за гроші для відстоювання владних інтересів. Тому кількість нападів, які ми документуємо, це тільки верхівка айсберга. Однак вона принаймні дає уявлення про тренди і про клімат, в якому перебуває громадянське суспільство.
Складно сказати, чи зросла кількість нападів на активістів саме після Майдану. Зібраних і задокументованих даних про домайданівські часи немає, тому кількісно оцінити неможливо. Але про проблему стали більше говорити, і одна з причин — це те, що громадянське суспільство в Україні стало впливовішим і сильнішим. Люди отримали більше реальних інструментів і повноважень завдяки реформам, почали об’єднуватися, створювати ОСББ, контролювати місцеві бюджети. Українці відчули силу протидіяти вирубкам лісів чи знищенню річок у тих громадах, де вони живуть. Люди тепер знають, що будівництво нормальної дороги або школи залежить не від того, хто сидить у Києві на Печерських пагорбах, а від місцевих чиновників.
У мене є гіпотеза, що частковий успіх реформ і зростання впливовості громадянського суспільства і стали каталізатором нападів на активістів. Ніхто не буде серйозно планувати напад на людину, яка ні на що не впливає і не загрожує корупційним схемам. Нападають і погрожують тим, хто щось змінює.
Є регіони, де відбувається більша кількість нападів, ніж в інших. Активістам підпалюють будинки, підривають автомобілі тощо. Також є гендерна специфіка нападів, оскільки жінок-активісток переслідують, погрожуючи дітям, сім’ї, погрожуючи зґвалтуванням.
У яких регіонах найважче відслідковувати напади на активістів?
Там, де немає великої уваги медіа. Адже найчастіше ми збираємо інформацію через соціальні мережі та журналістів.
Є також випадки, коли потерпілі не розповідають про переслідування, бо не вірять, що це їм допоможе. Вони не звертаються до правоохоронних органів, а коли все ж звертаються, стикаються з ігноруванням з боку правоохоронців. Напади часто не вносять до ЄРДР, а реєструють просто як звернення громадян. Тоді ми залучаємо юристів, які через суд примушують поліцію та прокуратуру принаймні відкрити кримінальне провадження і розпочати слідчі дії. Також правоохоронці часто не комунікують з потерпілими і не надають їм інформації про те, що відбувається у справі. Часто поліція неправильно кваліфікує злочини. Особливо це стосується нападів на ґрунті ненависті щодо ЛГБТ-активістів. Правоохоронці ігнорують мотив, тобто те, що на людину напали саме через упередженість нападників до ЛГБТ-спільноти, і фіксують напад як звичайну хуліганку.
Дуже велика кількість нападів з боку праворадикальних організації, зокрема «Традиції і порядку», не розслідуються, винні не притягаються до відповідальності, і нападники просто далі продовжують тероризувати і залякувати активістів. Навіть у тих небагатьох випадках, коли поліція та прокуратура все ж проводять слідчі дії, не встановлюються нападники. Хоча насправді це не проблема взагалі, адже нападники часто виставляють пости про напади у своїх соціальних мережах, пишаючись скоєним.
Поліцейські ставляться серйозніше до розслідування, коли активіст унаслідок нападу помирає або зазнає тяжких тілесних ушкоджень. Однак навіть з прикладу справи Катерини Гандзюк ми бачили, що правоохоронці можуть просто призначати винними якихось «стрілочників».
Крім того, майже ніколи не шукають замовників. У таких справах нічого не заважає замовникам наступного дня найняти нових тітушок і напасти ще раз. Ми часто фіксуємо по два-чотири напади на одного активіста протягом певного періоду часу.
Випадок Катерини Гандзюк унікальний, оскільки в СІЗО зараз перебувають підозрювані в замовленні вбивства. Але це трапилося завдяки величезній увазі друзів і колег Катерини, медіа та міжнародних організацій, завдяки ініціативі «Хто замовив Катю Гандзюк». Тільки численні акції в багатьох містах України та за кордоном змусили правоохоронну систему довести розслідування до кінця.
Якщо говорити про резонансні справи, то в моніторингу окремим блоком виділено справи Сергія Стерненка, Романа Ратушного, Катерини Гандзюк та Ірини Ноздровської. За ними медіа досить прискіпливо стежать, відвідують суди тощо. Але часто журналістам дорікають у незбалансованості висвітлення таких справ. Чи дійсно це так?
Ми це помічали на прикладі справи Сергія Стерненка більшою мірою і Романа Ратушного меншою мірою. Сергій Стерненко є фігурантом великої кількості справ. Остання резонансна — справа про викрадення Сергія Щербича. Від самого початку ZMINA фіксувала нездорову медійну кампанію проти Стерненка, яка розгорталася в медіа, що мають проросійські погляди, зокрема медіахолдингу Тараса Козака, на телеканалах «ZIK», «112», NewsOne. Стерненка показували як однозначного злочинця, і це є порушенням кодексу журналістської етики. Ці медіа свідомо ігнорували, чому здійснювалися напади на Стерненка, чому їх не розслідували, чому нападники взагалі чекали на Сергія під під’їздом. Але при цьому витягували назовні маніпуляції, що «Стерненко - неонацист, який убіл молодого отца» (йдеться про третій напад на Стерненка, під час якого захищаючись він смертельно поранив одного з нападників Івана Кузнєцова — Авт.).
Схожі дискредитаційні кампанії відбувалися проти Віталія Шабуніна з Центру протидії корупції, Дмитра Шерембея з «Пацієнтів України» і так далі. Проти них навіть виходили якісь сюжети нібито відомих закордонних ЗМІ. Під час дослідження виявлялося, що це, наприклад, не Washington Post, а якийсь нікому невідомий Washington Times, а для зйомки сюжету просто найняли актора замість ведучого.
Такі кампанії цькування і переслідування громадянського суспільства ми бачили в сусідніх авторитарних Білорусі, Росії, а також у Казахстані, де все починалося із сюжетів а-ля «подивіться на цих активістів, вони ж соросята». Мета таких кампаній - показати, що «немає чого довіряти і підтримувати ГО, які отримують фінансування з-за кордону», аби потім навішати на них ярлики «небажаних організацій» та «іноземних агентів» і обмежити їхню роботу. Наприклад, я пам’ятаю кампанію проти антикорупційної активістки Оксани Величко. Вона боролася проти схем оцінки майна народного депутата Антона Яценка. Проти неї виходили цілі сюжети у програмі «Гроші» на каналі «1+1».
Окрема історія із Сергієм Стерненком, тому що проти нього працює дуже велика кількість проросійських ЗМІ, і подекуди це доходить до істерії. Але мені здається, що медіа, які намагаються працювати за стандартами, могли б глибше закопуватися у справи Стерненка. Бо пояснити, який він активіст, важко лише за одним епізодом.
Що це означає?
Це означає, що важливо, щоб медіа моніторили всі судові процеси. Якщо говорити про справу Щербича, то вона стала для багатьох несподіванкою. Я думаю, для Стерненка також, який не сприймав цю справу як серйозну загрозу і не кидав туди найкращі сили юридичного захисту. Увага суспільства весь час була прикута до справи про третій напад на Сергія. Коли в один день раптово Руслану Демчуку і Сергію Стерненку суд виніс вирок і ув’язнив їх у СІЗО, це спричинило ефект інформаційної бомби. Дуже сумніваюся, що була якась критична кількість журналістів, які системно слідкували за процесом до цього.
Чи зверталися до комісії журналістської етики зі скаргами на матеріали, які пов’язані з висвітленням нападів на активістів?
Так, зверталися. Ми отримали скаргу від феміністичних активісток на матеріал видання Liga.net «Бог и гендер. О чем спорили феминистки и праворадикалы на Подоле». Представники «Традиції і порядку» розвісили на Подолі антигендерні плакати, фемактивістки ці плакати знімали. До них підійшли молодики з «ТіП» і напали. Liga.net висвітлювала цю історію, але одна з представниць потерпілих поскаржилася на матеріал у КЖЕ, бо вважала його необ’єктивним, адже десь дві третини матеріалу складалося з пояснень представників «ТіП» і виправдань їхніх дій.
КЖЕ ухвалила рішення, що кодекс журналістської етики був порушений. Чому? Бо коли є дискусія між умовно тими, хто вважає себе прихильниками консервативних цінностей, і тими, хто виступає за гендерну рівність, це добре. Але коли ця дискусія переходить межі і перетворюється в насильство, це зовсім інша історія.
Готуючись до інтерв’ю, я натрапила також на ще один цікавий випадок, який стосується фальшивого балансу думок, мені здається. КЖЕ розглядало скаргу асоціації акушерів-гінекологів на низку видань, які висвітлювали тему насильства в пологах і смерті немовлят у пологових. Тоді КЖЕ винесла дружнє попередження виданням, які не взяли коментарів у лікарів, а подали текст у форматі історій жінок, які зазнали акушерського насильства і втратили дітей.
Часто в таких історіях потерпілі мають значно менше ресурсів для того, щоб отримати доступ до ЗМІ. Але при цьому КЖЕ виносить дружні попередження тим медіа, які дають їм голос. Як ви до цього ставитеся як правозахисниця?
Мені здається, що це все ж різні випадки, адже у випадку нападу на Подолі йшлося про фізичне насильство.
Так, але акушерське насильство теж цілком фізичне.
Звісно, але є матеріали та жанри, які потребують позиції обох сторін. Тема акушерського насильства є новою і непроговореною для українського суспільства, тому важливо, щоб медіа її не замовчували. З іншого боку, журналісти, висвітлюючи болючі теми, мають дотримуватися стандартів. Це стосується і акушерського насильства, і екстремізму, і ультраправого насильства, і злочинів, скоєних протягом збройного конфлікту і так далі.
Що стосується конкретно цієї скарги, то мені здається, що ми не вирішимо проблему, поки люди, які працюють у системі охорони здоров’я, не усвідомлять, що чинять насильство щодо жінок. Без цього неможливо рухатися вперед.
В Україні є ще одна тема, про яку не часто говорять у медіа — це дотримання прав людини у закритих закладах, особливо психіатричних лікарнях і психоневрологічних інтернатах. Я відвідую такі установи як представниця Національного превентивного механізму. Ми з моніторами зустрічали в інтернатах недоглянутих і неохайних людей, хоча часто в шафах під замками потім знаходили новий одяг і чисті памперси. Таке поводження ніяк не можна виправдати. Однак з іншого боку, потрібно говорити і про те, в якому становищі в таких закладах перебуває молодший медичний персонал, нянечки і доглядальниці. Вони часто працюють на емоційно виснажливій роботі за дві тисячі гривень на місяць і не знають про якісь стандарти поводження з пацієнтами. А на їхнє місце ніхто не хоче йти працювати.
Звісно, це не виправдання. Просто часто проблема залежить не лише від однієї людини, а від цілої системи. Можливо, якби дати людям достойну оплату, забезпечити заклади належною кількістю персоналу та створити відповідні механізми контролю, то й ситуація вирішилася б.
Оскільки ви є моніторкою НПМ, я хотіла б детальніше поговорите про це також. Через пандемію місця несвободи стали більш закритими, ніж були до. Як це вплинуло на роботу моніторів?
В Україні дія НПМ продовжилася і на час карантину. Візити відбувалися, але, звичайно, ми ходили повністю одягнуті в костюми і маски, щоб це було безпечно для людей, які перебувають у закритих закладах.
Тепер під час візитів ми більше уваги приділяємо саме аспекту охорони здоров’я. НПМ вніс до чек-листів додаткові пункти про те, чи є в закладах ЗІЗ, чи є можливість помити руки, чи справна вентиляція, чи захищені персонал і люди, які там перебувають тощо.
І яка ситуація конкретно з охороною здоров’я? Чи змінила пандемія роботу тих самих санітарних пунктів, медпунктів, які є на території місць несвободи?
У різних закладах ситуація різна, залежно від профілю. Наприклад, ми проводили моніторинги в поліцейських відділках, де люди перебувають в ізоляторах тимчасового тримання. Один із таких відділків на Київщині мав багато масок, щитків, комбінезонів. Але при цьому в туалетних кімнатах не було мила для рук. Тобто в нас за час пандемії стався такий перекіс уваги на деякі зайві речі, і при цьому досі часто не забезпечено базове, наприклад, туалетний папір, мило, вентиляція, можливість відчинити вікно і провітрити.
Чи були випадки, коли моніторів не допускали в заклади, мотивуючи це протиепідемічними заходами?
У тих візитах, в які ходила я, не було.
У січні 2021 року в Харкові трапилася пожежа в незаконному будинку для літніх людей, де загинуло 15 осіб. Чи слідкували ви за тим, як медіа висвітлювали цю подію?
Конкретно про цей випадок я не пам’ятаю, але загалом з висвітленням таких ситуацій є дві проблеми.
По-перше, журналісти часто висвітлюються різні трагедії лише як події: десь щось відбулося, хтось щось заявив — і поїхали далі. Значно менше уваги приділяється розслідуванню системних причин таких явищ. Наприклад, проблема з приватними закладами полягає в тому, що їхня робота ніяк і нічим не регулюється і не моніториться. Моніторинги переважно проводять у державних закладах, які мають ряд стандартів і які перевіряють багато органів. У випадку з приватними інтернатами власники можуть просто сказати, що це приватна територія, на якій перебувають їхні родичі, і не пустити. Тому важливо, щоб такі місця все ж потрапляли в систему державного моніторингу прав людини.
По-друге, мені здається, недостатньо уваги приділяється потерпілим. Наприклад, є дуже велика кількість новин, пов’язаних з ДТП і п’яним водінням, з великою кількістю жертв. Ці справи розслідуються, але в суди вони надходять в одиничних випадках, лише коли медіа слідкують. Ще менше медіа запитують державу, що потрібно зробити, щоб зменшити кількість таких ДТП. Достатньо збільшити штрафи чи недостатньо? Працює невідворотність покарання за такі злочини чи не працює? Я розумію, що для журналістів це часові затрати і серйозна аналітична робота, але хотілося б, щоб цим не нехтували.
З іншого боку, я знаю випадки, коли потерпілі лишаються зі своєю бідою наодинці. Наприклад, у справах про розстріли на Майдані. Родичам боляче, бо їх забувають, ними ніхто не цікавиться, і при цьому вони розуміють, що віддали найдорожче країні, своє життя, життя близьких.
Зрозуміло, що знайти потерпілих деколи складно, часом вони не хочуть розповідати про те, що з ними трапилося. У КЖЕ були окремі рішення, що стосувалися етичності роботи журналістів з потерпілими. Наприклад, я пригадую справу у Кагарлику, коли журналісти на вулиці підстерігали Нелю Погребицьку (йдеться про потерпілу у справі про катування і зґвалтування поліцейськими Сергієм Сулимою та Миколою Кузівом у Кагарлику — авт.). Ми навіть сформулювали окремі рекомендації стосовно того, як етично працювати з потерпілими від насильницьких злочинів, особливо з людьми, що пережили зґвалтування, катування тощо.
У травні буде рік цій справі, і я пам’ятаю, що було багато обговорень, як журналісти каналів «1+1» та "Україна" переслідували потерпілу, приходили до неї додому. Якими тоді були висновки КЖЕ стосовно матеріалів, і як на ці висновки реагували далі редакції?
Перш за все, слід розуміти, що Комісія журналістської етики не є цербером для медіа. Ми бачимо свою роль радше як медіаторів між медіа та їхніми аудиторіями, тих, хто допомагає вирішувати конфлікти в досудовий спосіб.
Конкретно в історії з Кагарликом журналісти мали б поважати право на приватність, не виловлювати потерпілу з-за кущів і не питати «а як вас били». Це неетично і непрофесійно. Важливо встановлювати контакт, і якщо в цей момент людина не хоче говорити, то не схиляти її до розмови. Можливо, пізніше вона змінить думку і сама сконтактує з журналістами. А якщо людина все ж погоджуються на інтерв’ю, то потрібно ставити запитання коректно, не травмуючи її повторно.
Зрозуміло, що медіа хочуть отримати емоції. КЖЕ неодноразово робила заяви стосовно порушень журналістської етики під час «життєвих» токшоу на різних телеканалах. Коли розкривалися історії неповнолітніх без згоди батьків, коли журналісти порушували право на приватність героїв тощо.
Якщо повернутися до випадку з висвітленням подій у Кагарлику, то наскільки я пам’ятаю, рішенням КЖЕ був публічний осуд медіа, які порушили принципи журналістської етики. Ви говорите, що КЖЕ хоче бути певним медіатором між аудиторією і медіа, і мені здається, що з боку журналістів цей осуд був. Але чи був якийсь осуд зі сторони аудиторії? Що, власне, відбувається з аудиторією після того, як КЖЕ виносить таке рішення?
Ще раз наголошую, що КЖЕ — це не дубина, яка б’є по голові журналістів, а більше порадник і помічник. Але якщо говорити про реакцію аудиторії, то щоб стовідсотково її оцінити, треба проводити повноцінне соціологічне дослідження. У цілому медіа мають не забувати, що в погоні за рейтингами чи смаженими фактами не можна переступати певні межі. Їх задає кодекс журналістської етики, який базується великою мірою на правах людини, а трактує КЖЕ.
Комісія має лише три форми реакції. Перше, проаналізувавши скаргу ми можемо сказати, що там немає порушень і стати на сторону журналістів. Друге, ми можемо визнати порушення і винести дружнє попередження або публічний осуд. Оскільки публічний осуд — це найжорсткіший інструмент, що в нас є, ми намагаємося цим не зловживати і застосовувати в крайніх випадках. Готуючи кожне рішення, секретаріат КЖЕ контактує з редакціями, головним редактором, журналістами, які підготували матеріал, і намагається отримати їхнє пояснення. Іноді думки стосовно одного матеріалу розходяться в членів КЖЕ, а якщо окремі члени не згодні із загальним рішенням, вони можуть сформулювати власну думку.
Просто мені здається, що коли КЖЕ виносить рішення про публічний осуд, має спрацьовувати ще й інститут репутації. Чи грає він якусь роль для медіа в Україні?
По-різному для різних медіа. Звісно, є редакції, для яких кодекс журналістської етики - це нуль по модулю, а КЖЕ — два нулі по модулю. Випадок з Кагарликом, до речі, не був таким точно.
КЖЕ все ж намагається робити своє маленькими кроками, навіть якщо хтось не хоче дотримуватися стандартів чи дослухатися до наших рішень. Часто, готуючи висновок до певних скарг, ми виносимо рекомендації, корисні всім редакціям, тому що одна конкретна історія може бути типовою. Тому мені здається, що рішення КЖЕ є не лише певною оцінкою конкретної ситуації, а й сигналом іншим медіа, що так робити не можна.
На жаль, у нас справді в країні є дуже багато проблем з саморегуляцією. До КЖЕ часто не дослухаються, можливо, вона не така впливова, як нам хотілося б. Але який інший вихід? Співрегуляція або державна регуляція, які набагато гірші для самих медіа. Тому роботою КЖЕ ми намагаємося показати, що саморегуляція — набагато краща історія, ніж втручання держави. Якщо історія з саморегулюванням в Україні провалиться, це буде дике поле, де правим стане той, хто сильніший і нахабніший. Або це буде зарегульований державою ринок з постійними оцінками і ревізіями контенту, з різними штрафами і покараннями, що, враховуючи волелюбність українців, стало б не дуже добрим рішенням для країни. У будь-якому разі програє аудиторія.
До речі, за нашим дослідженням про ставлення українців до прав людини, саме свобода є цінністю номер один, і для журналістів у тому числі, я сподіваюся.
Давайте про це поговоримо. Ви досліджуєте також те, як українці ставляться до людей різних груп, що зазнають дискримінації. Як ці показники змінюються з роками?
Повільно, але змінюються. Наприклад, під час опитування ми даємо людям ранжувати й обрати найважливіші для них цінності з переліку. На перших позиціях завжди свобода, справедливість і безпека. Рівність входить у п’ятірку важливих, а от толерантність залишається для українців незрозумілою цінністю і завжди потрапляє на останнє місце. Але за чотири роки, що ми проводимо дослідження, важливість толерантності все ж зросла на 6%.
Також ми запитуємо в українців, чи потрібно обмежити в правах певні групи. З року в рік усе менша кількість людей підтримує обмеження для ЛГБТ-спільноти, ромів, колишніх засуджених тощо. Ці зміни майже непомітні зовні, але за допомогою соціологічних інструментів ми бачимо динаміку.
За результатами дослідження 2020 року ми виявили, що готовність людей захищати свої права зростає. Якщо чотири роки тому серед опитаних, які сказали, що їхні права були порушені, лише 40% намагалися їх захистити, а 60% - ні, то зараз усе навпаки. Засмучує лише те, що серед тих людей, які намагалися себе захистити, тільки третина добилася результату, решта спроб були марними. Але те, що активність громадян зростає, це гарна тенденція.
Наприклад, моя мама кілька днів тому організувала мітинг у своєму ОТГ у Рівненській області на захист учителів. Це дуже маленька громада, вийшло трохи більше ніж сто вчителів, яким зняли надбавки до зарплати за престижність професії. Мені здається, що для працівників шкіл, які в Україні завжди перебувають у пригнобленому стані і часто бояться вийти протестувати, бо директори цього не схвалюють, це маленький майдан. Я не знаю, чи досягнуть вони успіху, але те, що люди виходять на протести — це добре.
Як ви думаєте, чи вплинули на ці зміни медіа?
Ми не вивчали, що саме мотивує людей, що стає для них каталізатором. Але я маю припущення, що люди більше дізнаються, які в них узагалі є права і як їх можна захистити. А за нашими дослідженнями, українці дізнаються про свої права не зі школи, не з університетів, як це в країнах зі сталими демократіями, а з медіа. Тобто журналісти в нас є головними правопросвітниками, хоч насправді це навіть не їхня функція.
З іншого боку, людей більше мотивуватиме захищати себе, коли вони знатимуть, що інституції, до яких вони звертаються, можуть їх захистити. Умовно кажучи, якщо людина потерпіла від злочину і звернеться до поліції, то поліція не просто зареєструє її звернення, а відкриє провадження і почне працювати. Чи мають на це вплив медіа? Так, мають безумовно. Але мені здається, що українські ЗМІ можуть стати вагомішим каталізатором змін, якщо почнуть глибше дивитися на проблеми.
У медіа відбуваються повільні зміни, навіть на рівні лексики. Наприклад, раніше журналісти часто вживали слова «гомосексуаліст», «цигани» і це вважалося нормальним. Зараз уже є розуміння, принаймні у великих і відомих медіа, що ці слова дискримінаційні, стигматичні тощо.
Мені здається, що подібні зміни мають йти знизу. В Україні є низові ініціативи, але вони не охоплюють критичну частину суспільства. І є така думка, що часто медіа є більш тактовні і толерантні, ніж їхня аудиторія. Особливо якщо спочатку прочитати матеріал, а потім почитати, що люди пишуть у коментарях. Що ви про це думаєте?
По-перше, в інтернеті людина може написати набагато різкіші вислови, ніж сказати в очі, особливо анонімно. По-друге, є велетенська кількість ботів і тролів, які систематично розпалюють ненависть. В Україні дуже часто створюються штучні конфлікти на тему російсько-української війни, окупації тощо.
І третє — у нас є проблеми з освітою. Люди часто думають, що толерантність — це коли ти маєш усіх любити й обіймати. Але насправді це лише про терпимість до того, хто тобі може за певними ознаками не подобатися. Можливо, якби такі цінності від початку закладалися в системі освіти, люди менш агресивно реагували б на інакшість. А так наш поїзд з Радянського Союзу на всіх парах, через кризи, гіперінфляції, лихі 90-ті, увірвався у 21 століття, а виявилося, що світ дуже змінився. Ми майже століття жили за залізною завісою. Нас не вчили сумніватися, адже партія знала, як правильно бути гвинтиками, що виконують накази. Тому коли людина з чимось не згодна, це в нас вважається поганим. Однак те, що люди можуть мати різні думки, не означає, що вони одне одного не поважають. Мені хотілося б, щоб і в медіа, і в соцмережах, і в житті люди дискутували, а не перетворювали діалог на «срач».
Наостанок маю питання про те, як ZMINA вдається балансувати між медіа і правозахистом і чи взагалі вдається?
Ми в пошуку себе. З одного боку, у нас є невеличка команда журналістів, що висвітлює правозахисні теми, своя аудиторія. З іншого, ми маємо власні освітні програми, проводимо моніторинги, займаємося адвокацією, надаємо правову допомогу, і це виходить далеко за межі того, що роблять медіа.
Я сама колишня журналістка і багато років працювала в інформаційному агентстві УНІАН, потім в інших ЗМІ. Я перестала вважати себе журналісткою, коли, висвітлюючи різні історії, опинилася біля Генеральної прокуратури з плакатом у руках, вимагаючи справедливого розслідування справ, у яких за рік-два слідства нічого не змінилося. Тоді я усвідомила, що, мабуть, перейшла межу журналістики і стала активісткою. Тобто почала використовувати не тільки інструмент публікації, а й інші інструменти, наприклад, публічні акції.
Ви думаєте, що журналісти не можуть виходити з плакатами на акції протесту?
Я думаю, що можуть, звичайно, особливо, коли це стосується їхніх прав, розслідування вбивств і нападів на інших журналістів. Це така цехова солідарність. Але коли виходиш з плакатом на захист жінки, в якої шахраї відібрали квартиру, чи вимагаючи справедливих судів для п’яних мажорів — це вже відтінок громадського активізму, який трошки віддаляє тебе від журналістики.