«Рукавичка»
― У мене була добре оплачувана робота в Макіївці, ― розповідає Світлана. ― Але я звільнилася, щоб працювати в притулку, який відкрила Вікторія Федотова, моя однокласниця. У неї спочатку був музичний індіклуб, а потім вона, працюючи в соціальній службі, почала забирати з вулиці бездомних дітей, які нюхали клей і кололися. Усі проходили повз них, а вона не могла. Керівництву це не сподобалося, тому вона звільнилася і заснувала «Мартін-Клуб». Коли я прийшла працювати в притулок, їхнім бюджетом для харчування на місяць була сума, яку я витрачала в офісі на обід. На тиждень ― крупи і пів літра олії на десятьох хлопців. Я ходила з ними збирати опалі яблука в селі і просила в місцевих продуктів, ― каже жінка, зовсім забувши про випікання. ― У Макіївці тоді страшно було жити. Дочку Варвару зі школи зустрічали з собакою. Гуляти можна було тільки вдень, і я все одно хлопців своїх не відпускала, бо на футбольне поле приходили п’яні чоловіки і могли… Страшно говорити.
― Свєта, хватить лякати дівчат! У нас же тут Різдво, штолени! ― сміється Оля.
― Ну, було моє життя таким, що зробиш, ― махає рукою Світлана. ― Словом, у Дніпрі дуже добре.
― О! Ну це мені вже подобається, ― відказує сестра і готує інгредієнти до тіста.
Світлана й Оля разом працюють у «Мартін-Клубі». Оля виїхала з Макіївки у 2015-му ― 17 років разом з чоловіком махала п’ятикілограмовою кувалдою на заводі, щоб поставити дітей на ноги, а коли вони виросли, все не наважувалася звільнитися. Коли вже переселена організація «Мартін-Клуб» покликала у Дніпро, не вагалася ― і чоловік, що спершу опирався, поїхав з нею.
Переїхавши до Дніпра, Вікторія з колежанками відкрила притулок для мам у складних життєвих обставинах ― дім без ремонту купили задешево, бо сусідував із цвинтарем. Спершу в ньому жінки отримували дах над головою і продуктовий набір, могли працювати в окремому приміщенні в місті, де випікали рогалики – потім продавали їх на ринку. Але через рік за кошти свої та іноземних друзів, які допомагають організації ще з 90-х, відкрили справжню пекарню поруч з «Рукавичкою» в курортному селі Орлівщина.
Зазвичай тут працюють тільки мешканки притулку, проте в грудні саме через штолени сестри приїздять двічі на тиждень. Дорогою минають кілька вказівників «Донецьк». Коли почалася війна, вивезли підопічних, лишили в Макіївці чотири будинки організації. У Дніпрі цілодобово приймали дзвінки на «гарячу лінію» ― інакше, ніж дією, з горем і страхом не давали ради. Соціальна працівниця Ілона, що сама вивозила мешканок притулку, спершу не могла згадати, як, чим і коли вони виїхали. Пам’ять ніби стерло. І тільки зараз вона й інші насправді приходять до тями від отриманого ПТСР.
Тепер Ілона одягає чепчик зі звірятками, що їй не до вподоби, дістає велику миску борошна і тугіше зав’язує фартух ― останні два роки саме вона керує пекарнею.
На вулиці колючий холод. До ніг лащиться чорний лискучий кіт Гендрікс ― єдине, що нагадує про музичне минуле організації у 90-х. У пекарні пахне ваніллю, на стінах ― оранжеві стікери з нагадуванням не спізнюватися і ховати волосся у баф.
Легенда про штолен
― Ще три роки тому про штолени ми не чули, ― говорить Оля, висипаючи мигдаль на деко. ― Але в нас ще з часів Макіївки є дружні німці, які досі допомагають ― у тому числі спонсорували частину пекарні. Якось сюди в гості приїхала Еріка.
Еріка розповіла про традицію випікання до Різдва штоленів ― кексів з цукатами, горіхами і марципанами, що повинні визрівати кілька тижнів після випікання. Німецький десерт жінкам сподобався, тож наступного року вони вирішили спекти на продаж ― перші 9 кілограмів розкупили за день.
Цьогоріч 80 штоленів уже замовили благодійники для дитячого відділення онкології. Це кілька днів роботи. Рецепт, де розписано кожен крок, пришпилено до фанерної дошки ― поруч ще «горішки зі згущеним молоком», «американо з шоколадом», «рогалики» і «медовик».
― 750 грамів масла… 400 мілілітрів молока… ― відміряє Оля.
― У мене пунктик на натуральності, ― говорить тим часом Світлана. ― Може, перебільшую з тим, але в мене дитина з інвалідністю. У мене три прийнятих дитини.
Познайомившись з маріупольським пастором Геннадієм Мохненком, який має прийомних дітей з вулиці, Світлана вирішила зробити так само ― так у родині з’явився Вітя. Його трирічного зняли з маминого трупа; родичі відмовлялися забрати хлопчика; через відсутність документів в інтернат віддати не могли ― залишалося тільки жити на вулиці. Світлана забрала його додому, а коли за рік йому зробили документи, що дозволяли жити в закладі, вже не змогла віддати. Доросла донька і чоловік підтримали. За рік виявилося, що в шестирічного Віті є десятирічний брат ― його теж забрали з вулиці. Третя ― Настя.
― Вона була «смертниця» ― так називали дітей, які потрапляли в систему і не мали шансів вижити, ― пояснює Світлана, відволікшись від приготування. ― У Торезі біля інтернату за місяць виростало 20 могил таких дітей. Насті було чотири роки, я була її четвертою «мамою». Її визнали нездатною до навчання. Одна нога була коротшою. Вона була абсолютно лисою, не говорила і важила дев’ять кілограмів. Зараз їй 13 ― і така балакуча, що не спиниш. Ходить до школи, хоча справді відстає. Через підлітковий булінг ми її забрали на домашнє навчання. З усіх діагнозів лишилося тільки три. А синам уже 17 і 20 років ― і це моя гордість, ви навіть не уявляєте!..
― Такі красиві, такі ввічливі! ― додає Оля.
― Ага, як два роялі, ― сміється Світлана. ― Один футболіст, навчається в технікумі, інший ― майбутній автомеханік. А за Настю я страшенно боюся ― велика ймовірність проблем на півдорозі. Я не наважувалася вести до психолога, але треба ― якби не знала, що буває з такими дітьми, може, не так боялася б. Багато разів бачила людей, ніби запрограмованих на самознищення. Роблять усе, щоб не вижити.
― Свєта! ― гукає Оля. ― Зі страшною силою мішаємо тісто! А я займуся цукатами.
Світлана кидає розмову і йде до кухонної машинки, дорогою ставлячи підсушитися мигдаль у печі. Кутасті брунатні мигдалини тремтять на деку від потоку гарячого повітря. Оля перемішує цукати власного приготування ― шкірки лимона й апельсина, цукор, лимонний сік.
― Дорого купувати цукати в магазині, ― пояснює. ― Та й хіба вони так пахнуть?!
До ванілі додається аромат лимонів ― повітря ніби наповнюється святом. Лишилося перебрати родзинки. Півторакілограмову гору Ілона перебирає швидко, шукаючи плодоніжки між бурштинових кавалочків.
― Я жила в притулку в Макіївці, була в організації соціальною працівницею 10 років, ― розповідає, не відриваючи погляду від родзинок. ― Коли ми переїхали, шпаклювала тут стіни і фарбувала ― мій чоловік будівельник, підгледіла. А потім з’явилася пекарня, і я вирішила змінити роботу. Вчила подруга-кондитерка. Мама була кондитеркою, але ніколи не підпускала мене до випічки, хоч мені й було цікаво ― була дуже педантичною, їй усе здавалося, що я псую процес.
Поступово до випікання почали залучати інших мам. За день роботи вони отримують 100 гривень, ще 30 ― за прибирання. Цього вистачить на половинку штолена або на 24 горішки зі згущеним молоком. Зарплата невелика, але дає жінкам відчуття, що вони щось отримують не просто так ― і це найважливіше.
― Роботи зараз стало менше, ― каже Ілона, досипаючи останню пригорщу родзинок. ― Активно купують тільки штолени.
Коли додають родзинки, машинка вимішує тісто ― жовтувате від яєць і цукатів, пружне, туге і лискуче на вигляд. Світлана формує паляничку і лишає вистоятися.
Кажуть, що штолен символізує новонароджене сповите дитя. Тому продовгуватий марципан кладуть на м’яке розпластане кружальце тіста, акуратно загортають, ніби пелюшку, а вже запечений ― обсипають щільним, ніби перина, шаром цукрової пудри.
Наташа
― Я не дуже люблю солодке, але штолени… М-м-м… ― сміється Наташа. ― Коли свіжі, не такі смачні. А коли полежать ― то аж… Я дуже люблю готувати, але тільки штолени такі, що смаки в роті вибухають!
Наташа куштувала штолени, коли в пекарні тестували рецепт. Жінка мешкає в «Рукавичці» з перервами вже дев’ять місяців.
Темне волосся, сховане в баф, випуклі, фактурні риси обличчя, масивна фігура ― Наташа здається мовчазною брилою, але коли вже починає розмову, то думки складає докупи швидко і хоче ділитися тим, що з нею трапилося.
Наташа живе в «Рукавичці» з донькою Софією, якій 2 роки, сином Рустемом, якому 5, і свекрухою Тамарою ― вони втекли від побоїв разом.
З першим чоловіком розійшлася, коли їй було ледь за 20 ― мирно, по-дружньому. Лишилася з маленьким сином Русланом, але відчаю і страху не мала зовсім ― тільки мету поставити сина на ноги і жити щасливо. Про пошук нового чоловіка й не думала. З Дніпра поїхала до тата в Смілу, звідкіля він родом. Віддала Руслана в цілодобовий дитячий садок ― каже, не переймалася, бо там до нього добре ставилися. Забирала сина на вихідні. Сама тим часом навчалася в Черкасах у політехнічному інституті на інженера-механіка комп'ютерного обладнання і працювала в Києві продавчинею. Їздила до столиці щодня, бо так могла заробити більше, ніж у малому містечку. Так тривало п’ять років.
― Ніби світ під ногами горів, ― пригадує Наташа. ― Думала, що світ цей прекрасний і нічого поганого зі мною статися не може. А потім зустріла другого чоловіка.
Повернулася в Дніпро з Русланом, що поселився в бабусі ― Наташа очікувала слушного моменту, щоб об’єднати сім’ю. Проблеми почалися, коли пройшла на одне з п’яти бюджетних місць у магістратурі ― чоловік їхати на навчання заборонив.
Той, хто здавався інтелігентним, розумним красенем, умів полонити словами і вчинками, перетворювався на тирана ― але так непомітно, ніби в’яне квітка.
― Як троянда, ― каже Наташа. ― Спершу засихають зовнішні пелюстки, опадають, потім внутрішні по одній, і залишається сухий бутон.
Лишилася колючка ― непомітно в Наташі відібрали друзів, роботу, замкнули у квартирі. Життя звелося до прибирання і приготування їжі. Останньою краплею для чоловіка стала смерть батька ― той стримував його агресію, тепер же гальм не лишилося. Почалися побої ― а оскільки звинувачував свою матір у смерті батька, то бив і її.
На початках Наташа намагалася знайти причину: не так посміхнулася, подивилася, була надто сумна. Але для побиття причина не потрібна.
Народила сина Рустема. І ніби заціпеніла. Не тікала, бо була впевнена, що ніхто у світі не зможе їй допомогти. Навчилася за мить розпізнавати, чи збирається чоловік бити її. За кілька хвилин одягала сина і відправляла з бабусею на вулицю. Весь час мусила бути на сторожі. Тільки-го агресор кудись ішов, кидалася прибирати і готувати, щоб усе було готовим до повернення.
А потім завагітніла ще раз, Софійкою. Коли дізналася про це, ніби в голові щось перемкнуло ― вирішила тікати. Він бив її і вагітною. Сховатися не могла, тож дочекалася пологів ― і вже не повернулася додому.
У пологовому будинку Наташа з Софійкою провела місяць. Їй телефонували вражені працівниці соціальних служб ― чоловік шукав її, здавався ідеальним сім’янином, аж ніяк не схожим на агресора і маніпулятора.
Через три місяці, які Рустем провів у центрі соціальних служб, Наташі з дітьми і свекрухою вдалося потрапити в шелтер у Дніпрі. Перший місяць у жінки були панічні атаки, вона боялася вийти на вулицю ― здавалося, він от-от знову накинеться. Але, врешті, заспокоїлася.
― Не скажу, що вже зовсім усе гаразд, бо після такого треба час, ― говорить Наташа. ― Але зі мною працювало багато психологів, я пробувала різні техніки. Спершу навіть бажання щось змінювати не було. Але тепер розумію, що так склалися обставини і я мимохіть прожила такий відрізок життя.
Наташу врятувало відчуття, що їй допомагають від щирого серця. У «Рукавичку» її прийняли в лютому, коли закрився державний шелтер. Тепер вона не біжить щодуху додому, бо знає, що діти в безпеці. Рустем досі згадує, що «тато ображав», але вже не боїться лишитися сам і не впадає в істерики, коли мама виходить до вбиральні. Проблеми досі є, але Наташу вже не переслідує відчуття, ніби кожен день ― це кінець світу.
У «Рукавичці» вона вдруге: пожила два місяці навесні і зняла дім поруч; проте власники посеред карантину вирішили його терміново продати; нового житла вона не знайшла і через п’ять місяців повернулася до притулку. Від весни до осені працювала на місцевих городах, прибирала в хатах і працювала в пекарні. Хоче перебути зиму, знайти роботу і жити з дітьми. Відколи переїхали до притулку, Рустем у садочок не ходить. Процес розлучення затягнувся. На Софійку жінка отримує щомісяця 860 гривень.
― Тут прекрасні люди, ― говорить вона. ― Ніхто ні в чому мене не звинувачував. Не запитували, чому я не пішла раніше чи народила двох дітей від нього. Таке чути дуже образливо, бо ніхто не знає, як мені було і що діялося. Не можна звинувачувати людей у такій ситуації. Так помилитися може кожен, тому треба просто прийняти і підтримати. Тут мене не засуджують.
Натомість осуд до Наташі прийшов від старшого сина. Руслан живе в Дніпрі з бабусею, її мамою. Вони разом вирішили, що так буде краще ― точніше рішенням Наташі була мовчазна згода, щоб син не переїжджав до неї і вітчима. Цьогоріч він закінчує ліцей, математичний клас. Професійно займається бальними танцями, грає в шахи, ходить на плавання і вивчає музику. Порозуміння між ними немає.
― Для мене це найбільш болюча тема. Усі інше ― дрібниці. А це ― велике, і воно в мені сидить. Я кожну вільну секунду думаю, як це залагодити, якщо вже не можу викреслити це з його життя, ― обличчя Наташі кам’яніє, голос ніби зникає. ― Щоб йому було трохи легше. За себе я вже не… Я не знаю, що з цим робити. Тому він живе з бабусею, а я не з ними. Мама не змогла вберегти мене, але хоча б захистила мою дитину. Вона його страшенно любить. І завдяки мамі я відчуваю, що в нього є це тепло. І, здається, для нього вона робить навіть більше, ніж для мене…
Раптом до кімнати заглядає Оля:
― Наташ, бабуся просила, щоб ти сказала, де лежать макарони ― вона зварила б.
Наташа зривається і поспішає до свекрухи ― мовчазної старої жінки з немовби заціпенілим обличчям.
За нею зачиняються двері з наліпкою «МАМА 1. Не сама, а перша» ― в організації вірять, що і самотні мами, і їхні діти повинні так думати. Навіть якщо вони не заробляють достатньо чи помилилися в житті, сама тільки сила волі піти з системи чи від агресора вже робить жінку «першою».
Люба
Бабуся Тамара ховається за дверима, боязко позираючи на зібрання у вітальні. Ще мить підглядає через щілину, але врешті замикається з Софійкою і Рустемом.
Натомість Люба ― сама привітність. Посміхається, коли доречно і коли не дуже.
У Люби з дитинства порушена координація і мовлення. Вона ромка, яку в чотирирічному віці загубили батьки ― так дівчинка потрапила в інтернат. А оскільки не знала російської, їй приписали ментальну інвалідність і відправили в заклад до дітей з такими ж проблемами ― ніхто не намагався навчити чи вилікувати, тож тепер вона вже навряд зміниться. Вісім років тому потрапила до «Рукавички».
Люба має семирічного сина Нікіту ― живуть в одній кімнаті, і навпроти її ліжка стоїть маленьке ліжко-машинка. Хлопчик ходить до школи і любить математику й читання, йому подобаються тварини ― у кімнаті дитячі шпалери зі звірятами. Люба клеїла їх з іншими дівчатами, тож під новими видніється шар старих, брудно-зелених. Уже планує змінити ― «Рукавичка» її дім надовго.
― Нам тут добре, тепло, ― посміхається Люба, переминаючись з ноги на ногу.
Щомісяця вона отримує 6 тисяч гривень допомоги, але розпоряджатися ними не вміє ― вперше в магазин пішла вже в дорослому віці, у неї легко виманити гроші чи телефон. Зараз уже більш пристосована до життя ― навіть ходить сама в податкову. Й обов’язково вдягає на палець масивну обручку, щоб працівниці думали, ніби вона заміжня, і не ображали її.
Люба сама відводить Нікіту до школи і забирає після групи продовженого дня, де він робить домашнє завдання ― вдома йому вчитися складно, хоч він і здібна дитина. У кімнаті має парту, де сховані зошити і папки, й стару шафу.
― Йому дуже подобається лего, машинки…
― А тобі? ― питаю.
― Ой… А мені нічого… ― посміхається Люба, але вже нерадісно.
Її найкращі спогади ― поїздка на море ще з часів, коли притулок був у Макіївці.
У «Рукавичці» вона робить хатні справи, але в пекарні не працює ― не може сконцентруватися на завершенні процесу. Перебирала родзинки, але потім відмовилася ― ніхто її за це не засуджує і не виганяє, бо собі ради вона не дасть. Та що важливіше, ради не дасть Нікіті. А головне для організації ― врятувати дитину.
― Оля, дай грошей, ― просить Люба, заглянувши в ігрову кімнату. Її звели з нуля два роки тому, і тепер тут, на фоні аскетичних кімнат притулку, справжній дитячий рай: іграшки, книжки, скарбнички.
У кімнаті бавляться Софійка, Рустем і Мирон, син Інни, яка працює в пекарні.
― Мирон, іди сюди! Вийдемо на коридор, поговоримо! ― жартома наставляє кулаки Рустем.
Оля блідне ― таке в хлопчика вперше. Певно, так реагує на незнайомок, але жінка переймається і зараз їй не до прохань Люби:
― Пізніше.
Хлопчики миряться і вибігають гратися на дитячий майданчик у дворі притулку. Оля стурбовано дивиться на Рустема і поспішає розповісти про пригоду Наташі, яка в пекарні б’є грецькі горіхи ― їх ще ціла торба.
А штолени спеклися ― час пакувати.
Закритися ― втратити все
У кав’ярні horizontal’, що в центрі Дніпра, всього один столик ― простору мало, але через високі стелі і світлі стіни аж ніяк не тісно. Саме для неї випікають у «МАМА 1». На прилавку між інших солодощів ― штолени.
― Наше першочергове завдання ― це допомога дітям через допомогу їхнім мамам, ― каже Вікторія Федотова. Ще в Макіївці вона побачила, що самотні діти з притулку все одно поверталися на вулицю, тож почала підтримувати мам і бабусь ― це результат дало. ― Кав’ярня і пекарня мають розвивати дівчат. Ми не даємо їм професію, але через роботу, яку цінують, вони отримують відчуття гідності, відчуття, що комусь потрібні. Для багатьох з них це перше робоче місця, для декого ― останнє. Їх не сприймають як людей, що можуть працювати ― вони повільні, не мають навичок.
Кав’ярня починалася як суто бізнес Вікторії і її знайомої переселенки. Проте через рік роботи жінка зрозуміла, що вони мають різне бачення: партнерка хотіла уникати податків, а для Вікторії було принципово їх платити, яким би не був дохід. Так кав’ярня почала виконувати соціальну функцію ― всі солодощі випікають жінки з притулку. Зарплату отримують з продажів, а в кав’ярні працюють або ж волонтери, або ж люди, що потребують коштів ― наприклад, тато хлопчика з інвалідністю.
horizontal’ відкрилася навесні ― до тотального локдауну продажі були хорошими, адже поруч інститут, а студентство завжди любить каву і солодощі. Встигли віддати борги, і весь прибуток планували віддавати на розвиток «Рукавички». Але як тільки ввели карантин, продажі обвалилися ― прибутку так і не дочекалися. Влітку працювали в мінус. Навесні врятувала Паска ― дівчата випікали панетоне, зараз така сама надія на штолени.
― Ми будемо розвивати кав’ярню і пекарню будь-що. Дуже важливо, щоб дівчата працювали, ― каже Вікторія Федотова. ― Навіть якщо ми будемо їх “окучувати” і всі працюватимемо на те, щоб працювали вони ― це буде правильно. Вони не повинні отримувати подачки у вигляді продуктових наборів, вони повинні бачити, що дають собі раду і заробляють хоча б щось. Ми працюємо не для них, а для дітей. Поведінку жінки з інтернату не виправиш, а дитині ще можна допомогти жити за іншим сценарієм.
Вікторія вважає: жінок, які потрапили в систему ― інтернат чи лікувальний санаторій ― держава повинна прогодувати. Бо відповідальність за те, що з ними там було ― на всіх, хто це допустив.
― Виправити поведінку після алкоголізму, травми чи побиття значно простіше. Бо в такому разі нарощуєш на те, що вже закладено в людині. У тих, хто виріс у системі, всередині закладена чорна діра. Це не людина така ― це система. Тому всі інтернати треба закрити, а дітей або лишати з мамами, або передавати в нові родини, бо потім вони не можуть вийти із системи інституцій.
Таких називають інституціалізованими. На них одяг, навіть дорогий, висить ніби на тичкуватому вішаку. Вони не вміють обійматися. Між чорним і білим у житті не бачать відтінків. Волосся росте неприборкуваним вихором. І тільки коли одяг починає виглядати як одяг, а волосся вдається зачесати, Вікторія розуміє ― людині краще.
Під час карантину кількість запитів на допомогу зросла вдвічі ― особливо щодо домашнього насильства. Державні шелтери нових постраждалих не приймали, а більше жінок узяти до «Рукавички» було складно ― на рік там живе близько 70 жінок, бабусь і дітей. Серед місцевих притулків до «Рукавички» потрапити найлегше, часто довіряють саме їм. Проте кого могли, поселили деінде, оплатили хостел, надали разову допомогу, скерували до дружніх організацій об’єднання «Пані Патронеса». Тих же, кому допомагали постійно, тільки в листопаді було 146. У «Рукавичці» планують відкрити ще один будиночок, але Вікторія наголошує, що вирішувати це питання повинна держава.
На фоні збільшення запитів знизилася кількість покупок у кав’ярні ― смаколики не входять до переліку життєво необхідного. Якщо до весни кав’ярня не протримається, у неї вкладатимуть власні кошти ― аби тільки жінки мали роботу.
― Закритися ― це втрати все, ― каже Вікторія. ― Треба дочекатися весни.
За годину розмови по каву і солодке зайшли троє людей ― серед них друг і подруга Вікторії. Купили два штолени. Тут тільки вчаться не роздавати, а продавати і не соромитися цього.
Кав’ярня і пекарня рятують не тільки жінок у притулку ― вони рятують Вікторію і її колежанок.
І все ж мене мучить питання: чому їй не було байдуже ще тоді, у 90-х?
― Це ж ненормально, що людям було байдуже, ― без вагань відповідає Вікторія. ― Коли біля магазину стоїть гола голодна дитина з болячками, а жінки, чоловіки, дідусі і бабусі йдуть повз ― це ненормально. Люди боялися бачити це. І ми теж боялися ― це жесть, яку не передати словами. І наша реакція була нормальною. Але чому вона в нас була ― я не знаю.
