«Це схоже на вмирання»
Міріам Драґіна відразу зрозуміла, що захворіла.
― Ти прокидаєшся зранку і розумієш, що цей стан ні на що не схожий, ні на грип, ні на застуду. Відразу відчуваєш, що щось не так, ― пригадує вона.
Жінка помітила, що їй стає гірше ― що далі, то більше вона занурювалася в суцільний сум. Цей стан відрізнявся від невідомості і тривоги, викликаних потоком негативних новин і невідомістю. Хвороба відчувалася зовсім інакше, ніж втома від інформаційного шуму.
― Я відчувала, що не можу контролювати свої емоції, ― пригадує Міріам. ― Мені весь час було сумно, і я не могла це змінити. Відчувала, що це не пов’язано з новинами. Пам’ятаєте, як поводилися старі комп’ютери, коли в них потрапляв вірус? Усе сипалося. Моє тіло почувалося так само.
Найстабільнішим станом Міріам був сум, проте було і тривожно, і здавалося, ніби справа йде до депресії. Вона прокидалася серед ночі у тривозі, хвилювалася, що не дається звична робота. До того ж, жінка не розуміла, як долати хворобу і що буде далі, навколо не було жодного оптимістичного погляду на ситуацію, медіа нагнітали. Тож вона почала читати сухі наукові дослідження і публікації ― так не відчувала паніки.
Одна з публікацій Світлани Ройз про психологічні симптоми ковіду допомогла Міріам зрозуміти, що з нею.
― Це дуже простий текст, але коли чуєш, що це відбувається не тільки з тобою, стає легше. У мене була деструктивна позиція щодо себе самої ― я звинувачувала себе, дорікала, що захворіла, бо замало займалася спортом. Мозок не контролював інформацію, увагу, емоції ― ніби був недієздатним. Тим більше, я не розуміла, коли ж це закінчиться. Бувало, зранку почувалася нормально, а за годину вже не могла себе контролювати. Думала, що просто не можу зібратися. Після того посту Ройз я зрозуміла, що цей стан пов’язаний з ковідом, і заспокоїлася, коли побачила коментарі людей, які переживали те саме.
Після цього Міріам зрозуміла, що її стан був ані власним безсиллям, ані наслідком хвороби ― проте був її повноцінною частиною нарівні з фізичними проявами. Вона вибачила собі зайві години сну, нерозуміння, поговорила з колегами і перепросила за те, що не може робити все необхідне. Лікарняний брала тільки на тиждень, тож, хворіючи, продовжувала працювати з дому.
Знання про психічні симптоми ковіду на лікування не вплинуло, і до психолога Міріам не пішла ― впоралася самотужки. Через місяць після отримання позитивного тесту вона на тиждень поїхала в Карпати ― там минули останні фізичні прояви. Проте ще й зараз Міріам відчуває зміни у своїй психіці ― якщо раніше вона без проблем працювала за комп’ютером декілька днів поспіль, то тепер уже через день такої роботи повертається той самий «ковідний сум».
― Мене рятують пробіжки і свіже повітря. Але загалом це схоже на повільне вмирання по одній клітині.
Інфіковані й стривожені
Стан, описаний Міріам, або ж схожий на нього може спіткати кожну п’яту людину, що захворіла на ковід. Дослідження показують, що у 20% пацієнтів і пацієнток спостерігаються тривожність, депресія або безсоння протягом трьох місяців після хвороби. При цьому кожен четвертий з них не мав раніше проблем з психічним здоров’ям. Ті ж, хто мав психічні негаразди раніше, мають на 65% більше шансів захворіти на ковід.
Ці цифри ― мінімальні показники, адже є пацієнти, у яких психічні симптоми навіть не шукали. Проте вже ці дані означають, що наслідки цьогорічної пандемії для психічного здоров’я будуть схожими на наслідки попередніх ― лише у світових масштабах. Додаватиме проблем і падіння економіки ― рівень депресії і самогубств може зростати. А депресія сприяє підвищенню рівня смертності від інших хвороб. Крім того, через страх зараження і «забруднення» вірусом може розвиватися і загострюватися обсесивно-компульсивний розлад.
Наталія Пашко, психотерапевтка, координаторка роботи з дітьми і підлітками Українського інституту здоров’я, пояснює, що ситуацію з психічним здоров'ям ускладнюють кілька факторів:
― По-перше, невідомість: немає чіткого алгоритму лікування, лікарі самі намагаються зрозуміти, що ж робити, умови карантину постійно змінюються, і ми не знаємо, що далі. Ситуація невизначеності завжди стресова ― людина втрачає контроль і боїться того поганого, що може трапитися зненацька. Є страх власної смерті, страх за близьких.
У такій ситуації людина починає шукати інформацію, що може допомогти ― але її брак і непевність тільки посилює рівень тривоги.
― Лобна частина мозку, що відповідає за інформацію, аналіз і контроль, ніби вимикається, ― говорить Наталія Пашко, ― і головним стає «рептильний мозок». Він може скерувати людину в трьох напрямках: бий, біжи або завмирай. У результаті ми спостерігаємо заціпеніння через страх, агресивну реакцію (аж до заперечення існування ковіду), активну боротьбу.
Зазвичай може допомогти проговорення й усвідомлення того, що відбувається, але в теперішніх умовах завершити цикл стресу складно: ми не знаємо, що відбувається і коли це завершиться. Хронічна тривога підвищує рівень гормонів стресу, а це вже впливає на кишково-шлунковий тракт, серцево-судинну систему, ментальні здібності, розвиваються захворювання шкіри.
Додає проблем також втрата нюху і смаку, яка спостерігається в частини хворих на ковід, ― так зникає один з каналів отримання інформації про світ, що допомагає орієнтуватися в просторі і тестувати відчуття небезпеки. Тож нервова система повинна працювати ще інтенсивніше, щоб доотримати інформацію про світ, яка раніше надходила до мозку нібито автоматично. Людина ніби втрачає контроль над тілом, що загалом близько до переживання смерті. До того ж зникає можливість отримати задоволення через смак і запах.
― Через це і через ізоляцію виникають панічні атаки ― організм не може дати адекватну відповідь на те, що відбувається, і просто вимикається, бо це занадто складно. Ніби комп’ютер, на якому натиснули кнопку «викл», ― пояснює Наталія Пашко. ― На таке перезавантаження йде багато сил, тож розвиваються інші хвороби.
Подальший розвиток ситуації можна спостерігати на прикладі Китаю, що був першим осередком спалаху ковіду. Криза психічного здоров’я там спричинена і пам’яттю про попередні епідемії 2003 року, і особливістю ковіду: швидка передача, вищий від грипу рівень смертності, невизначений чіткий інкубаційний період і страх можливості безсимптомної передачі. Рішення уряду знизили рівень довіри суспільства, постійні повідомлення про дефіцит обладнання, брак медичного персоналу та місць у лікарні лише додали тривоги. А надлишок фейків і маніпуляцій тільки загострив відчуття невизначеності та страху. Ще під час спалахів вірусу Ебола стало помітно, що ці відчуття можуть перешкоджати боротьбі з поширенням хвороби.
Поки що достеменно невідомо, чому частина хворих на ковід мають психічні симптоми. Одна з версій ― вплив локдауну, ізоляції та непевності в майбутньому. Проте вчені припускають, що на розвиток психічних розладів може впливати вірусне навантаження на організм, задишка або ж інтенсивність імунної відповіді. Крім того, причиною може бути пряма атака вірусу на нервову систему.
Проаналізувавши дані пацієнтів, що переживали коронавірусні захворювання SARS, MERS чи ковід, учені виявили, що чверть госпіталізованих мали психічні симптоми хвороби ― тобто такий стан організму є одним з виявів захворювання. Коли до організму потрапляє один з родини коронавірусів, імунна система запускає продукування медаторів запалення ― речовин, що регулюють запальний процес. До них належать, наприклад, цитокіни. Порушення нормального процесу утворення цих речовин у потрібній кількості ― наприклад, цитокіновий шторм під час ковіду ― здатен викликати психічні розлади. Причиною може стати нейрозапалення, порушення гематоенцефалічного бар’єру, що захищає мозок, потрапляння до нервової системи сторонніх клітин імунітету, порушення гормональної регуляції організму.
Проте особливість пандемії ковіду в тому, що в результаті страждають на психічні розлади не лише інфіковані ― занепокоєння та ізоляція, стрес у людей, що працюють з хворими, економічна криза впливають і на неінфіковане населення. І навіть той факт, що локдаун допомагає стримувати поширення хвороби, не робить його переживання простішим. У групі ризику жінки, люди зі складною економічною ситуацією, активні користувачі та користувачки соціальних мереж і самотні люди.
Сильну емоційну реакцію ― страх, гнів, тривогу ― викликають новини. Це може спричинити і фізичні симптоми (наприклад, безсоння, посилене серцебиття), і психічні. Природно, під час кожної кризи люди намагаються отримати вдосталь інформації про події. Проте ковід ― нова хвороба, вірус вивчений погано, тож інформація неповна, а новини часто суперечливі, що тільки підвищує рівень стресу. У такій ситуації легко повірити у фейки та піддатися на маніпуляцію емоціями, а соціальні мережі цьому сприяють ― що частіше людина використовує соціальні мережі під час пандемії, то тривожніше почувається. Проблема в тому, що відмова від соціальних мереж може остаточно ізолювати від решти ― і краще не стане.
― В Україні загострені стратегії виживання, ― пояснює Наталія Пашко. ― Порушене відчуття безпеки через війну є фоновим, і будь-яка додаткова подія тільки посилює режим виживання. Через стрес люди не можуть проаналізувати інформацію і перемикаються на емоційні посилання, що викликають страх ― мозок навмисно «вишукує» страшну інформацію, щоб ніби підготуватися до найгіршого.
Крім того, у суспільстві можуть змінюватися вподобання і погляди ― наприклад, у США це була більш радикальна прихильність до Трампа або ж відмова від китайських товарів. Схвалення дій президента США працювало так само, як у випадку реакцій на масові стрілянини ― екзистенційний страх схиляє симпатії до консервативних лідерів. У цій ситуації явище спрацювало, незважаючи на те, що Трамп заперечував небезпеку від ковіду і поширював неправдиву інформацію про хворобу і лікування. Що ж до китайської продукції і китайської їжі, це пов’язано з асоціацією Китаю й інфекційних хвороб. Дискримінації сприяло і те, що ковід називали «китайською хворобою» ― Дональд Трамп теж це робив.
У лікарні ― як на фронті
Особливою групою, що психологічно страждає через ковід, є працівники та працівниці лікарень і швидкої. Наслідки від попередніх спалахів хвороб були відчутними. Наприклад, у Сингапурі 2003 року була епідемія SARS-CoV, після якої 27% медичних працівників і працівниць повідомили про психологічні розлади. Та сама епідемія у Тайвані спричинила посттравматичний стресовий розлад у відділеннях невідкладної допомоги. Так само після спалаху MERS у Кореї 2013 року лікарі та лікарки «на передовій» зазнали ПТСР. Домашній карантин тільки посилював симптоми через ізоляцію і страх заразити рідних. На роботі було не краще ― захисні костюми та маски ускладнювали спілкування. Проте краще обладнання сприяло більш швидкій адаптації. Ситуацію погіршувала стигматизація тих, хто працював з інфікованими. Ті самі наслідки мав спалах Еболи у Сьєрра-Леоне 2014 року та в Демократичній Республіці Конго 2018 року.
Дослідження психологічного стану лікарів і лікарок в Ухані показали, що ті страждають через високий ризик зараження, відсутність належного захисту, перевтому, розчарування, дискримінацію, ізоляцію, негативні емоції пацієнтів і пацієнток, відсутність спілкування з родиною і виснаження. Це спричиняє постійний стрес, тривожність, симптоми депресії, безсоння, заперечення, страх і гнів.
Половина опитаних медиків з усього Китаю мали симптоми депресії, 44% говорили про тривожність, 34% ― про безсоння, понад 70% ― про стрес. Найдужче потерпали лікарки та медсестри ― останні вдвічі частіше, ніж лікарі. При цьому більш ніж 70% медсестер на момент початку боротьби з пандемією мали невеликий досвід роботи. Такі симптоми тим сильніші, чим ближча людина до безпосередньої боротьби з вірусом. При цьому ще вищий рівень ризику мають представники та представниці етнічних меншин.
Має значення не тільки робота з хворими, а й зміна звичного ритму роботи та відсутність належної допомоги. За відсутності посттравматичної підтримки та відновлення такі комбінації призводять до депресії, залежності від алкоголю чи наркотиків, спричиняють суїцидальні думки.
Зважаючи на це, є п’ять пунктів для допомоги лікарям, лікаркам і медсестрам. По-перше, варто належно визнавати їхню роботу ― і дякуючи, і пропонуючи підтримку. По-друге, керівництво закладів повинно контактувати з працівниками і працівницями, що погано почуваються. По-третє, разом із завершенням пандемії треба проводити роботу з «повернення до нормального ритму» для медичного персоналу. Також важливо слідкувати за потенційними групами ризику серед персоналу, а також активно моніторити стан персоналу й обговорювати емоційні аспекти роботи.
Дорослішання в часи ковіду
Навесні 2020, коли світ був у фазі локдауну під час першої хвилі, школи припинили роботу в 188 країнах. Близько 1,5 мільярда дітей і підлітків різного віку не навчалися у звичному форматі ― це майже 90% від усього школярства планети. Карантин може мати негативні наслідки не лише для їхньої освіти, а й для психічного стану.
Для дітей, що опинилися вдома з люблячою родиною, стрес від зникнення звичного середовища і колективу може бути слабким, проте ті, хто лишається без опікунів чи опікунок, мають ризик психічних ускладнень. Те саме стосується дітей, ізольованих через хворобу або ж тих, хто переживає розлуку з батьками ― 30% з опитаних мали ознаки ПТСР. Це підвищує ризик розвитку психозів і схильності до самогубства у дорослому віці.
― Психіка дітей більш пластична, ніж дорослих, у них швидше формуються нейронні зв’язки, ― пояснює Наталія Пашко. ― Але з іншого боку, саме цей час ― період активного розвитку, який залежить від соціальної взаємодії. Особливо це важливо для підлітків, які навчаються і пізнають себе, спостерігаючи за поведінкою інших, обмінюються досвідом і уявленнями. Спілкування з однолітками, нові емоції і взаємодія зі світом надзвичайно важливі.
Благодійна організація Young Minds провела опитування у Великій Британії. Серед 2111 дітей і підлітків віком до 25 років 83% розповіли про погіршення психічного стану, а 26% не мають доступу до психологічної підтримки. При цьому для тих, хто має проблеми з психічним здоров’ям, школа могла виконувати функцію «якоря» в житті, і втрата середовища погіршує стан дитини чи підлітка, а ті, хто живе з розладом аутичного спектру, можуть страждати від порушення укладу дня. Після завершення карантину вони можуть мати проблеми з адаптацією.
Наталія Пашко пояснює: під час ізоляції діти намагаються отримати компенсацію спілкування з однолітками від рідних. У той самий час дорослі також перебувають у стресі, часто працюють з дому, тож не можуть дати дитині необхідну увагу.
― Поведінка дитини може стати складною, це додає напруги стосункам у родині. Так само і в школі ― вчителі та вчительки часто не розуміють, що дитина не ліниться чи погано поводиться ― просто це її реакція на стрес. Діти часто не можуть вербалізувати страх і сум, тому важливо спокійно реагувати на поведінку, яка не подобається, і давати можливість поспілкуватися з іншими дітьми, змінити діяльність.
Наталя Пашко радить батькам не сприймати вільний час дитини як додаткову можливість повчитися. Важливо не забороняти доступ до соціальних мереж, що дозволяють спілкуватися з друзями, і відпочивати.
Ще одна проблема для дітей на карантині ― збільшення кількості випадків домашнього насильства. Таку саму ситуацію спостерігали під час спалаху Еболи в Західній Африці з 2014 по 2016 рік. Про схожу тенденцію говорить і Наталія Пашко:
― Рівень агресії і насильства щодо дітей зростає, і надалі діти можуть переносити таку поведінку з дому до школи і соціуму. Це формує самооцінку, знання про себе і про те, яка поведінка є допустимою.
Досліджень про довготривалий вплив стресу та тривоги на дітей і підлітків під час пандемій досі немає, проте наразі деякі дослідження говорять, що на молодь ізоляція впливає гірше, ніж на старше населення.
Так само негативно на студентів і студенток впливає скасування випускних заходів, іспитів, виселення з гуртожитків ― це лише посилює невизначеність. Одне з перших досліджень показує, що рівень тривоги серед них виріс на 42%, депресивних станів ― на 74%, частота суїцидальних думок ― на 63%. Майже 10% опитуваних задумувалися про суїцид через свій стан під час пандемії. У той самий час молодь почала спати на 66% більше, проте якість сну впала на 43%. При цьому погіршилася концентрація уваги, зріс рівень тривоги за себе і близьких, стрес через навчання знизився, зв’язки в академічному середовищі ослабли і, незважаючи на продовження дружніх стосунків, серед студентів і студенток зріс рівень самотності.
Як зарадити
Ще в січні Національна комісія охорони здоров’я Китаю розробила план екстрених психологічних втручань для зменшення психосоціальних наслідків пандемії. Проте система не є досконалою і не визначено, як працювати з кожною конкретною групою, а спеціалістів і спеціалісток у країні бракує. План можна розцінювати радше як політичні вказівки, а не як реальну допомогу. Враховуючи це, і самому Китаю, і решті держав варто включити психологічну допомогу до стандартної реакції на надзвичайні ситуації і розвивати цю сферу стратегічно.
Варто також враховувати, що не всі потребують однакового підходу. Наприклад, симптоми і потреби госпіталізованих хворих і родини, що перебуває на самоізоляції ― зовсім різні. Так само інакше варто піклуватися про самотніх людей на ізоляції та про людей старшого віку.
У Гонконзі після епідемії SARS психологічні проблеми спостерігалися в 40% опитуваних, ще стільки само мали хронічну втому протягом більш ніж 40 місяців. Тож симптоми ковіду з нами, судячи з досліджень, надовго. Для того, щоб дати собі з ними раду, варто передусім проводити наукові дослідження впливу хвороби на психологічний стан, на основі яких можна сформулювати рекомендації щодо реабілітації. Зважаючи на потребу в карантині, треба створювати мережі надання психологічної допомоги онлайн і навчати постраждалих виявляти проблеми самостійно.
У Великій Британії створили вказівки з трьох пунктів, як боротися з психологічними наслідками пандемії. По-перше, важливо прийняти неминучість ізоляції і її наслідків та спробувати пом’якшити її за допомогою технологій і перенесення звичного життя в онлайн. По-друге, важливо слідкувати за станом суспільства, моніторити рівень домашнього насильства і створити безпечні місця для груп ризику. І по-третє, ця пандемія повинна змінити не тільки підхід до «звичної» системи охорони здоров’я, а й до турботи про психічний добробут.