«Дрищ» з УНСО
Я народився в родині військового полковника-танкіста. Жив і в Лубнах, і в Кривому Розі, і в Гончарівському, де тоді стояла дивізія мого батька. Але потім осіли в Києві, де виріс, на Рембазі. З дитинства був оточений армійською темою, бо жили довго в частині. Вже у 4 роки вперше постріляв з «калаша», у 6 років ходив до «качалки» із солдатами, постійно гралися в стрілялки з друзями, батько брав нас з братом покататися на танку й таке інше. Такі собі розваги «по-гончарівськи». Тож, з дитинства відчував, що добре «шарю» цю тему і з мене може вийти військовий.
Батько ще в дитинстві сказав: мовляв, як тільки в нас буде армія, хоч чимось подібна на армію НАТО, то я тебе сам туди пенделями буду заганяти. Але поки вона така як є, то йди вчися, бо маєш мозок. Тому закінчив «кульок» (Інститут соціо-культурних досліджень при КНУКіМ - Авт.). Смішно згадувати, що тиснув ту саму руку Поплавського, яка потім, 16 січня 2014-го, голосувала за те, що я – терорист й мене треба мочити.
В 15 років вступив до київського осередку УНА-УНСО, де згодом очолював київську «молодіжку» організації. Заворушення 9 березня 2001-го року (заворушення в ході акції «Україна без Кучми – Авт.) були моїм першим мітингом. Прогуляв школу. Приїжджаю в парк Шевченка, а там вже мої пацани з трофейними міліцейськими шоломами радіють: «Чувак, ти тут таке пропустив, як ми махалися з беркутами та ВВшниками». Хто ж знав, що згодом я сам стану нацгвардійцем? Взагалі, вважаю, що кожен контртерорист має бути трохи терористом, щоби розуміти, як це все працює.
Кілька десятків наших хлопців «запакували» й ми пішли «двіжувати» під міліцейський «главк». Мені 15, в середині все кипить, хочеться реалізації, бо ж і тій же школі на мене через мої націоналістичні погляди та українську мову вовком дивилися синки «ментів». Закидали ми той «главк» яйцями та камінням, звільнили багатьох затриманих. Далі натовп сунув на Лютеранську, під адміністрацію президента і почалася бійка. Цікаво, що серед ВВшників та беркутів, що нам протистояли, були деякі з моїх майбутніх командирів. Досі пам’ятаю, як ми перекидалися камінням, і як прямо на місце, де я щойно стояв, прилетіла величезна каменюка, яка потрапила в голову фотографу Єфрему Лукацькому.
На наш штаб була величезна облава й купу людей пов’язали. Повезло, що колеги встигли знищити серед інших документів в штабі й мою офіційну заяву на вступ до УНСО, яку я написав за кілька днів до цього. Чекав, що по мене приїдуть додому, але, зрештою, приїхав до штабу, звідки разом з Тетяною Чорновіл поїхали витягати наших з СІЗО. Та надалі організація почала розколюватися – спочатку відомий агент Росії Едуард Коваленко (колишній член УНСО, виданий нещодавно до ОРДЛО в рамках обміну– Авт.), потім Андрій Шкіль, в тусовці якого, до речі, був я. Тоді до нас прийшов і 14-річний Євген Карась, майбутній лідер організації «СіЧ».
Помаранчева революція були мирною тільки на словах. Адже навколо Майдану вешталася величезна кількість тих, кого тоді ще не називали тітушками, але саме ними вони й були. Я постійно чергував в такому собі автономному бойовому загоні, завданням якого було відловлювати таких ось персонажів. Пам’ятаю, якось спіймали кількох дебілів, які «домахувалися» до перехожих. «Добровільно» змусили їх здати зброю, здали їх самих в міліцію. Через день знову ловимо їх на вулиці. Чимало було таких ось «примусорьонних», які виключно через слизькість та кригу позбавлялися здоров’я. Взагалі, впевнений, що обійшлося без крові, бо діяло багато таких автономних загонів по захисту звичайних людей – наш, «Тризуба імені Степана Бандери», «Патріот України» - майбутній «Азов» тощо. Але після революції вирішив трошки пожити для себе.
Працював в USAID та Світовому банку. Це була дуже хороша можливість зрозуміти журналістську та піар-кухню. Завів зв’язки з американцями, а в США в мене й досі досить багато друзів, які нас підтримують. Робота в гігантських глобальних організаціях з десятками тисяч працівників по всьому світу – це був дуже класний досвід. Тим більше, що на момент, коли я поступав до цивільного ВНЗ, пацани в армії на контракті отримували 1-1,5 тисячі гривень. А я досить швидко ті ж самі суми почав отримувати в доларах. Встиг попрацювати навіть на телебаченні – на каналах «Україна» та «Футбол». Навіть музикою займався – у нас був реп-кор гурт з відомим нині політтехнологом Петром Охотіним.
І все одно, мені не вистачало драйву. Тому наприклад постійно брав участь в боях у Київському бійцівському клубі – а я ж з дитинства боксом займався. Потім вирішив, що треба навчитися перемагати боксерів й зайнявся тайським боксом. Моїм тренером був лідер хуліганської фірми «Динамо Київ» «Terror family» Толя Шпонарський. Потім вирішив, що треба перемагати й кікбоксерів, й записався на панкратіон до чемпіона Європи, бомбезного чувака Діми Побережного. Але постійно відгрібав тягла, бо там не було моєї вагової категорії, бо я важив не більше 75 кг в найкращі часи. «Дрищ», одним словом, який все життя змушений був спарингувати з більш великим супротивниками.
Бої на Майдані
Коли почалася Революція Гідності, я був налаштований емігрувати до Австралії. Там давно мешкає мій старший брат. Або до Канади. Ще би пару місяців буквально – й, напевно, поїхав назавжди з країни. Тим більше, в мене з’явилася родина, плюс народилася дитина прямо напередодні Майдану. Але, напевно, мені складно жити тільки заради себе, хоча останні роки перед цими подіями я собі й казав, що мене нічого, мовляв, вже «не колише», бо ж я їду.
На Майдан прийшов десь 27 листопада 2013-го для того, щоби просто подивитися, чим займаються мої друзі. Побачив і стару гвардію з УНСО, дуже різних людей, активістів, співчуваючих. Досі не знаю, чого я там залишився. Напевно, бо «двіж» мене захопив, я фанат спільноти, адже сам по собі ти – ніхто. Як говорять в моїй нинішній бригаді, один – це нуль, а два – це один. І все, лишився. 30-го листопада пішов з Майдану за кілька годин до побиття, бо ж всі вирішили, що нічого не буде, всі боєздатні групи з Майдану пішли в ту ніч. Ну, й одразу прийшов «беркут». Та вже наступного ранку як приїхав, так кожного дня і був там до виїзду з міста. Благо, тоді мав роботу, яка дозволяла працювати за наступним графіком: зранку, після ночі на площі, поспав, вдень зробив свою роботу – і знову на Майдан. Понад місяць проходив повністю хворий, бо ж не було часу лікуватися.
Я відповідав за внутрішню безпеку КМДА. Мій старий товариш Женя Карась був комендантом й попросив мене цим зайнятися – мовляв, маю досвід ще з УНСО. От десь тоді в мені прокинувся добрий «дядя Стьопа міліціонер». Щоправда, про сон довелося взагалі майже забути.
Під час боїв на Грушевського мені в коліно прилетіла куля від «беркутів». Це ми зі щитами підішли передати їм «привіт». Передали, але й мені «отвєточка» прийшла. Пощастило, що був у наколіннику, тому не було проникаючого поранення, але нога зігнулася назад як у фламенко. Й тоді ж, у січні, почалися зіткнення з тітушками. В одному з яких на Софіївській площі я добряче постраждав. Ми тоді «махалися» з «оплотівцями». Треба сказати, що вони були в дуже гарній фізичній формі і гарно билися. Але не вміли битися групою. А з нашого ж боку було багато «ультрасів» та футбольних фанатів, які мали відповідний досвід. Як виявилося, просто «спортікі» проти фанатів взагалі не вигрібають, адже останні все роблять разом, натовпом. Тому ми «затузили» їх тоді, але я сильно травмував собі ще й руку.
Мене намагалися викрасти біля будинку. Підозрюю, що це діяла група того самого Крисіна (засуджений за співучасть у вбивстві журналіста В’ячеслава Веремія один з ватажків тітушок в 2014-му році – Авт.). Адже все це відбулося тоді, коли викрали Ігоря Луценка та Вербицького. Багато в чому винен сам, адже мої пересування були шаблонні, тобто, легко було вистежити. Ввечері на метро на Майдан, зранку додому. Вирахували, коротше кажучи. Плюс я ж постійно про все писав у фейсбуці, під своїм тоді ще ім’ям. Й от, пам’ятаю, йду з Майдану, дуже сонний. Краєм ока під під’їздом бачу мікроавтобус. Майже не звернув на нього увагу. Але, на щастя, з собою були певні «аргументи» - «флобер» (спортивний пістолет – Авт.), газовий балон та ніж, та й просто вже напрацювалася звичка постійно бути «на стрьомі». Й от, підходжу вже до дверей під’їзду, дістаю ключі. Чую, як відкриваються двері «мікроба» й тупотіння ніг. Слава богу, що я встиг заскочити у двері, швидко витягнув балон та пшикнув в очі першому, хто підбіг. А далі двері нарешті зачинилися й вони пішли геть. Але на цьому все не закінчилося. Вони приходили кілька разів вже під квартиру, коли мене, правда, не було, ходили до моєї матері та дружини, тусили в під’їзді. І казали, що, мовляв, якщо я продовжуватиму в такому ж дусі, то закінчу як Гонгадзе. Плюс пацани дізналися, що складені списки, кого першими будуть арештовувати, ну, й я там був. Плюс дізналися, що справді в Лук’янівському СІЗО звільняють місця та завозять нові нари. Нагадую, що моїй дитині на той момент було 2 місяці.
На тлі всього цього ми вирішили з дружиною поїхати з Києва. Поїхали спочатку до друзів на Західну Україну. Хотіли там перечекати та підлікуватися. Але тут телефонує вже мати дружини й каже, що й до неї приходили щодо мене. Тоді ми одразу поїхали до Львова та подали дві заявки на політичний притулок – до Чехії та Польщі. Відповіли на наступний день поляки, й за кілька днів ми опинилися у Варшаві, у одного протестантського пастора Андрія Степанова, який пустив нас пожити. Де я й лікувався майже півроку, бо по приїзді навіть ходити нормально не міг. Ніколи не забуду, як мене розривало 18-20 лютого. З одного боку, там мої пацани гинуть, а з іншого – тут моя родина. І от тоді я все ж віддав перевагу родині.
На війну в «мєнтобаті»
Коли я побачив кадри Іловайську, то не зміг всидіти у Польщі. Плюс мій товариш-снайпер Юрко Досяк, який на той момент воював у батальйоні «Донбас», потрапив там до полону. Допоміг його дружині швиденько знищити його фейсбук, щоб росіяни не зрозуміли, хто він. Слава богу, все вдалося, його невдовзі поміняли. Цікаво, що саме в нього ми зупинялися у Львові, коли тікали до Польщі – ось такі вивихи долі. Ну, а я зрозумів, що просто вже немає варіантів жити заради себе. Написали відмову від політичного притулку у Польщі й за кілька місяців повернулися.
В кінці грудня 2014-го я пішов у перший ліпший батальйон, куди мене взяли – моя війна тільки починалася. І був це батальйон «Київ-1» у складі МВС. Типу «мєнтобат». Який тоді мені дуже добре розрекламували – типу, офіційний, але добровольчий батальйон, з кращим забезпеченням та статусом. І найголовніше – в моєму уявленні, боротьбою з сепарами має займатися ось така ось спецура-контртерор. Й навіть оці старі батьківські військові приказки: «Краще донька – проститутка, аніж син – мєнт», не зупинили.
Цей батальйон створювався на базі сьомої сотні Самооборони Майдану. Звичайно, були й колишні міліціонери, але я навіть досі точно не знаю хто. Потрапити туди було тоді легко, адже підрозділ їхав на війну, тому сильно жорсткого відбору не було. Був якось смішний момент, коли я прокидаюся в автобусі, а навколо мене – купа людей в чорній беркутівській формі з написом: «Міліція» на спині. Й я такий з просоння – «бляха, мусора». І тут згадую, що я й сам в такій же формі. Моєю сатисфакцією було те, що людина в формі, яка раніше означала «ланцюговий пес режиму», проти якої я боровся, яка не вміла нічого, окрім як махати дубинкою, яка завжди була раніше на стороні проросійських сил, тепер йде і виконує свою пряму роботу. Тобто, накриває сепарів та злочинців. викриває арсенали зброї тощо. Тоді як місцеві «менти» продовжували все робити як раніше. Рази три їх ловили п’яними за кермом, коли вони каталися. І в Києві до нас гарно ставилися, бо настрій народу такий був, що в нас – нова міліція. Тому керівництво боялося стартувати на добровольців.
Ми спеціально розпускали серед місцевих на Донбасі чутки, що майже весь наш батальйон – це "беркути". Ну, щоб працювати серед сепаратистів було простіше. Мовляв, «свої» приїхали. Ватнички місцеві були дуже неприємно здивовані, коли ми почали їх накривати активно. Згадую, якось під час затримання один колишній «мент» почав падати на вухо – «так я ж свій, з міліції, я тут 20 років живу, у мене знайомі й на цьому, й на тому боці». Ну, я йому й відповів: «Бачиш, який прапор у мене на шевроні? Тому для мене ти – посібник терористів та ворог, країна помінялася. Тож, закрий рило». Виявилося, що він ще й наркотою підторговував. Взагалі, на перших порах місцеві нас дуже не любили, бо ми їх бізнес ламали. Ми швидко пояснювали, що не варто слухати музику «ДНР» чи переписуватися з бойовиками з батальйону «Восток». В мене був навіть цілий список людей, які виявляли симпатії до сепарів, ми до них частенько навідувалися, й нерідко поверталися з затриманими. Сподіваюся, що більшості вже немає в живих.
Виїжджали на саму передову, в сіру зону, ловили п’яниць, боролися з «прийомками» металу, самогонщиками. Ну, й мої улюблені фільтраційні заходи. Перевірка будь-якого транспорту з не контрольованої території, сумнівних осіб, боротьба з ДРГ. Й, звичайно, бойова підтримка зброякам в разі прориву сепарів. Чим ми і займалися передовсім в Маріїнці, Пісках, Верхньоторецькому та Красногорівці. Потім, вже як полк «Київ» - в Авдіївці. Брали участь в боях у Маріїнці в червні 2015-го, коли сепари спробували там в наступ піти. Все це в пам’яті – грьобаний терикон «Сіськи» з прапором «ДНР», вулиця, яку треба було за 10 секунд перебігти, якщо хочеш жити, й купа вишень, абрикосів та шовковиць, якими ми об’їдалися від пуза. Згадую бабусю, яка в Красногорівці, де щонайменше половина населення нас нацистами вважала, раптом встає, каже: «Хай вас ангели небесні збережуть» гарною українською й перехрещує. Чи цвинтар, через який постійно лізли диверсанти, й, яких ми намагалися з розвідкою 28-ої бригади «Шмелями» ліквідувати там. Але деяким з них вдалося просочитися в місто й там розчинитися. Й як потім ми кілька днів ходили й буквально шкірою відчували, що в спину тобі може дивитися реальний бойовик, який тільки вчора прийшов з того боку.
Я почав вести власний блог під ніком «Харитін Старський». Викладав відео затриманих сепарів Згадую як один обіцяв голови нашим воякам відрізати, а потім лежав у наручниках і слухав, як ми дивимося це відео і ржемо, мабуть дуже некомфортно тоді почувався. Заливав відео знайдених арсеналів — воно все є в інтернеті і нікуди не ділось. Так само я писав про усе, як відбувалась підготовка у батальйоні, що відбувалось на фронті.
Отримував тоді 3 тисячі гривень на місяць. Вся їжа, форма – за свій рахунок. Якби не волонтери тоді – напевно, не вижили б, бо їсти не було що. Пам’ятаю, якось влітку сидимо з побратимом «Ханом» в Красногорівці на нашій базі. Починається обстріл, над деревами летять трасери, чутно дзижчання мін. Їжі взагалі нема, у нас одна кружка на двох, в якій на самому донці трохи «мак-кави» – води десь максимум на палець налили, щоб хоч трохи солоденьке було. Куримо одну цигарку на двох – знову ж таки, останню. І слухаємо пісню «Темная ночь». Й переглядаємося – ясно, що запам’ятаємо цю ніч на все життя. Але хотілося знову більшого.
Нацгвардія
У 2016-му мені запропонували перейти до «Альфи» в СБУ, куди тоді багато «правосеків» пішло. Але не вистачило буквально одного балу через «фізуху». Аж тут мені запропонували піти до бригади нового – НАТІВського – зразку, до Національної гвардії. Привабило те, що це – абсолютно новостворена частина, не на базі старих ВВшних чи НКВДистських ще. Плюс туди пішло багато друзів-добровольців, а також крутих срочників, що вирішили перейти на контракт. Плюс хотілося все ж стати військовослужбовцем, продовжити традиції батька та діда. А батько зрадів, коли я став повноцінним військовим, хай навіть просто солдатом, після сержантства в «Київ-1». Але своєму комбату з «Київ-1», Володимиру Лісничуку, який сьогодні очолює Поліцейську академію, буду вдячний за науку на все життя.
Спочатку став кулеметником в батальйоні оперативного призначення. Потім – стрільцем. Нашу першу роту готували за повними стандартами НАТО. І для мене це було дуже круто, бо та армія, яку я бачив все своє життя, тут просто не існувала. А був жорсткий відбір людей з величезною мотивацією, постійне гартування та підготовка до бойового стресу. Шикування, чистка зброї, стрільба – і все це в постійно шаленому темпі. Ми готувалися одразу воювати, в полі. Згодом я став сержантом в другій роті. Згадую із задоволенням міжнародні навчання Rapid Trident-2016. Де ми всім довели, що круті. Бо ж був острах, чи ми дійсно чогось навчилися. Ну, й ставилися до нас з почату трохи прохолодно - а, ну Нацгвардія, що з них взяти. Але ми справилися.
У наших рядах є люди, які раніше служили в «Беркуті», але відвертих убивць і людоненависників серед них нема. У взводі розвідки є хлопець, який перед цим служив у київському «Беркуті». У нього ми перейняли шалений досвід оперативної роботи — як готуватися до операцій, навіть такі елементарні речі, як зрозуміти, що хтось нам бреше чи ні. Ніхто інший нас би цього не навчив, хіба би полізли в ютуб і учились, але це все одно не те ж саме. Ніяких конфліктів з колишніми бійцями міліцейських підрозділів у нас не було. Так, було 2 сержантів, які не підтримували Майдан, але були патріотами України. Й вони прекрасно знали, де я був й чим займався в час революції. Але ми тільки приколювалися одне над одним – типу, ну давай, Куліш, ти ж «майданутий», покажи пару прийомчиків як «ментів» бити.
Нацгвардія народилася на Майдані з людей з обох боків барикад. Тому ми мали відкинути всі конфлікти, або Росія нас би миттєво розбила. Уявіть, що наш начштабу – це людина, в яку я кидав коктейлі на Майдані. Так, він каже, що тоді серед ВВ і «Беркуту» були дикі, але більшість просто виконувала наказ як військові люди. А тепер наше завдання – перемогти росіян, які й винні в тому, що ми тоді воювали один проти одного. Тому бити людей нас ніхто не відправить, як у часи попередників. Ми були створені для того, щоб відповідати на загрозу гібридної війни. Ми воюємо проти воєнізованих терористичних угрупувань та механізованих підрозділів противника. На людей з кийками нас ніхто не відправить, максимум – на охорону стратегічних об’єктів. Законопроект про нашу діяльність потрібен, щоб легалізувати нашу розвідку. Але про створення якихось загонів карателів мова не йде.
Взимку 2016-2017 ми поїхали на фронт під Станицю Луганську. Там стояли на передовій, адже якраз росіяни проводили навчання у себе і була велика ймовірність танкового вторгнення. От ми й сиділи вздовж кордону та чергували. Це була реально дуже крута перевірка боєздатності при мінус тридцять п`ять. Над нами постійно кружляли російські безпілотники, російське Мілерово було буквально за десять кілометрів. Одною із моїх відповідальностей було те, щоб у людей завжди були дрова, щоб було що поїсти, і, звісно, щоб вони не втрачали боєздатність. Більшість нашого розвідвзоду загартувалася саме там.
Далі ми працювали на Світлодарці біля водосховища. Дистанція від сепарів була досить велика, але по нам прострілювали, працювали з «утьосов», ДШК, з 82-х, 120-х і СПГ. Мій взвод був першим, кого обстріляли мінометами в нашій частині.
Минулого року, як тільки ми заїхали на позиції, з того боку одразу приїхало «Сомалі». «Азовці», які працювали до цього на Світлодарській дузі, «защемили» сепаратистів настільки, що там почалося падіння морального духу. Думали, цей типу «сомалійський» спецназ допоможе. Ну, ми їм теж нормально насипали. Взагалі, хлопці з «Азову» - справжні професіонали, воїни і побратими. Я готовий бити пику тим, хто каже про них щось погане, бо ми з ними взаємодіємо як патріоти та військові. У них високий рівень підготовки, бо вони цим живуть, вони пов`язані із бойовими мистецтвами та спортом і на війні себе знайшли. Кістяк складається з ультрас, з людьми, які були в патріотичних рухах до того, коли це стало модно. А у нас часто приїздить простий хлопець із села, як колись Кріс Кайл (легендарний американський снайпер – Авт.). І він втягується в тему, йому подобається, він набиває тату, відрощує бороду і перетворюється в машину для убивства. Такі підрозділи як ми та «Азов» можуть порвати усіх. Нещодавно ми брали участь у військових змаганнях і наші розвідники обійшли навіть морпіхів та десантників.
Якось я помилково збив власний безпілотник. Ми якраз міняли перебиту сепарами проводку. Вже повертаємось до позицій і раптом бачимо коптер. Я прикинув, що це з того берега злетіло, мабуть і мій старшина, ведичний веган, до речі, каже таким спокійним голосом: «Можеш збить?». Я з Калашникова збиваю цей безпілотник з третього пострілу. Він такий: «А давай підберемо». І тут ми бачимо як до нас біжать два дуже занепокоєні оператори ЗСУ, одна з них – Юля Микитенко, яка зараз готує дівчат в Ліцеї Богуна. Далі вона сказала все, що про мене думає, адже збив, як виявилося, свій безпілотник. І я навіть фізично відчув приліт «талана» собі по дупі. Ми знайшли лопасті, камеру, а потім добрі люди, на щастя, поремонтували апарат загалом. Хоча спочатку думали, що доведеться збирати гроші всім взводом та віддавати.
Із самого початку нас нерідко сприймали за іноземців, та й ми місцевих розводили. Ще у часи першої ротації зупиняємося якось в Ізюмі. Виходжу з машини разом з діловодом Орестом. Заходимо в магазин, я йому підморгую – мовляв, будеш перекладачем. І я такий: «пліз, айскрім енд семкі». А ми такі всі модні, в американських окулярах тактичних, реально схожі на іноземців. Бачили би в очі тих продавчинь. Все закінчилось тим, що за мною потім ганялась бабуся із чебуреками: «пліз-пліз, ван долар, грін-кард». Вже на фронті, на Світлодарці, ми любили їздити за морозивом. Заходимо в магазин в спорядженні, яке нам передали американці. Й замкомвзоду Богдан Шидловський, з американським акцентом звертається до підлітків: «Прощу прощенія, рєбіята, чи є батарєйкі, хау матч?». І бачиш, як у молоденької продавщиці в очах уже весілля на березі Місісіппі. Чи якось поляками прикинулися. Й на шляху додому колега каже: «Уяви, що баришня буде ввечері вдома розповідати. Що заїжджали до магазину ці брудні укропи, і два таких здоровенних поляка».
Але найсмішніший випадок був якось, коли ми з Богданом вже в бліндажі сиділи, на березі водосховища. До сепарів далекувато, зате дуже гарно видно. Стало нам нудно, й я його питаю: «Як думаєш, слухають нас сепари?». Він каже – ну напевно. Я й говорю – давай перевіримо. Відповзаю на десяток метрів і кажу в рацію англійською: «Даллас, Даллас, це Х’юстон, американські бойові плавці висуваються на позиції». А далі українською, за пару секунд: «Прийняв. Хай америкоси їм там всиплять нормально». І що ви думаєте, буквально за 5-10 хвилин сепарня починає тупо з усіх стволів валити по комишам на березі. Реально, повірили, що там американські водолази. Але й ми упевнилися, що нас прослуховують.
Найстрашніше було померти в туалеті під час мінометного обстрілу. Страх, що тебе знайдуть мертвого і обліпленого мухами — найпоширеніший серед військових. Досі пам’ятаю свій перший обстріл саме на фронті. Рівно 12 ночі, чую звук виходу міни – й ковбаскою закотився у бліндаж. Зруйнували нам «полівку» (зв'язок та живлення – Авт.). А я потім пішов осколки збирати. В мене фішка така — осколки привожу на сувеніри знайомим. Мені подобається воювати, я цим живу. Можливо, і генетично щось є, бо у нашій сім`ї характерно служити.
Армія міняється. У нас нові сухпайки. У мене 5 пар взуття, три броніка, неймовірна кількість форми. У мене уперше після Майдану з’явилась зарплатня, за яку можна жити. У нас солдати, тільки прийшовши до армії, отримують 12 тисяч гривень, і це без підйомних. А на фронті заробляють цілком непогані навіть за комерційними розцінками гроші. Взагалі, дуже багато залежить від командира. Якщо він гарний, то й в частині все буде добре.
Прес-офіцер
В якийсь момент почав дуже сильно замислюватись, що в Україні бракує бійців інформаційного фронту. Ми постійно програємо цю війну із 2014 року. Те, що населення дивиться російське телебачення — то велика проблема. А тут якраз мені запропонували, дізнавшись що у мене відповідна вища освіта, місце прес-офіцера. Я подумав, що якщо у мене буде певна автономність, якщо зможу бути із хлопцями і знімати безпосередньо під час бою, тобто, впливати на ідеологію в масштабах держави — це ж круто. Й погодився. Зрозумів для себе, що людям треба вкладати правильні речі і формувати наступні покоління. Цим і займаюся.
Працюю з воєнкорами. Вони здебільшого професійні, бо працюють вже шостий рік, одні й ті самі. Вони знають, що питати, що знімати. Справжній воєнкор не прийде і не скаже, що ось, хлопці вирощують кріп і цибулю і вони будуть варити борщ. От журналісти, які працюють у тилу — їм треба давати інформацію, й більш активно. Ще більше це стосується людей, які шукають сенсації і препарують гнійники на тілі ЗСУ — ми запрошуємо їх завжди на передову. Але люди нерідко відмовляються, бо відпрацьовують свій грант. Тому я веду свій блог, де розповідаю про хлопців, війну, солдатський побут. Й роблю це так, щоб показати: армія – це круто.
Ми постійно залучаємо місцеве населення до спільних українських святкувань. «Азов» до нас у школах організував секцію єдиноборств, це було круто. Намагаємося це продовжувати. Чи ось якось був день захисника України на фронті, й мене розчулили діти, які намалювали нам плакати «Вітаємо з Днем захисника» і вручили усім солдатам на Дні міста. І саме в цей момент, коли усе відбувалось — у приміську зону прилетіла 120-ка (міна – Авт.).
До цього часу не можу змиритися, коли бабуся іде з дитиною вулицею, чути приліт міни, а вони йдуть далі, не звертаючи увагу. Я не можу уявити, якби мій син хвалився у дитсадку про те, як учора і де стріляли із БТР, а де у кого в городі знайшли осколки мін. А саме так і відбувається тут, на Донбасі.
Я дуже погано ставлюся до того, що поміняли обвинувачених у розстрілах на Майдані "беркутів". Бо це просто подарунок росіянам. Але варто відключити емоції й розуміти, що більшість зради в країні все ж має логічне раціональне пояснення. А от коли немає, як от у справі Гандзюк – тоді, звичайно, треба бунтувати. А щодо беркутів – що ж, ми мали повернути полонених. А убивць треба ліквідувати. Дай боже, щоб Нацгвардії розширили повноваження, і ми могли поїхати і десь в під’їзді їх прибрати.
Написав книгу «Війна по вікендах». Ще до війни, але раптом виявилося, що вона цілком актуальна й зараз. Такий собі альтернативний погляд на те, як би могла розвиватися українська дискусія. Це історія про хлопця, який зростав у кримінальному районі Києва, любить бокс, китайських мислителів і бере участь у різних історичних подіях. А потім влаштовує революцію одної людини – в Україні.
Військовий зобов’язаний цікавитись політикою, щоби розуміти, що відбувається в країні, адже він має велику відповідальність перед людьми. Щоби не зробити повної дурні, треба все відслідковувати й мати власну думку. В присязі військового нема ані прізвища президента, ані прізвища міністра — є лише український народ. Я дав собі установку, що до того часу, коди я зможу щось зробити щось сам, не займатимуся дурною зрадою. Зараз ми знаходимося на переломному етапі історії, десь так як у 2014 році. Бо Путін планує наперед, а у нас нема планування навіть на найближчі місяці. Зараз ми маємо бути на сторожі як ніколи.
Я готовий йти до перемоги України за будь-яку ціну. На компроміси заради миру – ні. Перемога України для мене – найвища мета. Наші предки та мої пацани поклали життя заради неї, тому вона має жити.