Захоплене місто
До війни я займалася оптовими продажами канцелярських товарів. Сама родом з Донецьку, й вся родина ще з діда звідти ж. В мене там мама-пенсіонерка, вона похилого віку й прив’язана до будинку, де прожила все життя. З перших подій у Криму навесні 2014 у мене з’явився страх, що буде війна. Така як в Грузії чи Чечні. Поки був Майдан, ще було сподівання, що все якось розрулиться в країні. А потім – все, стало ясно, що мирно не буде.
Відчула, що місто захоплене, на мітингу, коли вбили Діму Чернявського (керівник прес-служби місцевого осередку ВО «Свобода», який був вбитий проросійськими бойовиками на мітингу за єдність України 13 березня 2014-го року в Донецьку – Авт.). Мені тоді повезло, що фанати «Шахтаря» відвели нас трохи в бік, а потім побігли до міліцейського автобусу, де били людей. Їм тоді дуже сильно дісталося.
Донецьк в 2014-му руйнувався прямо на очах. Зачинилися всі магазини, хімчистки, навіть квіти та продуктові. Всі жили за рахунок маленьких кіосків, що відкривалися ненадовго, та ринків. Досі згадую іноді, як швиденько біжиш з роботи додому й одразу в інтернет, і читаєш, де хто стріляє. Чи сама пишеш, що ось, мовляв, пройшла колона техніки у мене під вікнами. А далі в паніці летиш шукати, де ж купити продуктів, бо той кіоск, що вчора працював в тебе під будинком, вже не працює. І все це – на тлі постійних обстрілів, коли все навколо вибухає. Було дуже важко, роботи ставало все менше. Тим більше, що мама українську пенсію перестала отримувати з початку війни, а те, що називається «пенсією ДНР», погодилася отримувати тільки десь з кінця 2015-го, ну, бо якось же треба виживати. І навіть ці кілька тисяч рублів чи скільки вони там дають зараз, були не зайвими.
Спочатку в мені жила віра, що ось-ось місто звільнять, як Маріуполь. І скажу чесно – навіть думалося, що хай постраждають одиниці серед мирних жителів, але це – ніщо з того, що може бути, якщо не звільнять. На жаль, за ці 5 років постраждало стільки людей, що і порахувати важко. І ось тепер я чітко розумію, що можна юридично повернути Донецьк до України, але каша у людей в головах як була, так і залишиться. Якщо навіть настане мир, то я вже не повернуся повністю туди – буду хіба їздити наїздами. Так, прогулятися, все подивитися, провідати маму, але знову жити – ні. Важко було б жити в оточенні людей, які тебе ненавидять. Й особливо – зустрічати тих, які тебе катували, а вони там спокійненько будуть ходити.
В розвідку - через інтернет
Працювати на ГУР (Головне управління розвідки Міністерства оборони України – Авт.) почала через інтернет. Всі тоді спілкувалися в тематичних групах, всі викладали те, що бачили. І я сиділа в такій, патріотів Донецьку, у «Вконтакте». Так, розуміли, що це російська мережа, але вона тоді була наймасовішою, тому її й використовувала як засіб якнайшвидше донести інформацію до великого кола людей. Природно, що коли ти викладаєш багато цікавого, то на тебе звертають увагу й потім виходять з пропозиціями, так би мовити.
З моїм майбутнім куратором мене звела знайома, яка вже була на українській території. Я так розумію, побачили, що я володію великою кількістю інформації, бо їжджу по роботі по багатьом районам Донецька. Ну, от знайома дзвонить і так завуальовано каже – мовляв, ти ж пишеш, то нема сенсу це просто в мережу викладати, бо там надто багато фейків, дезінформації, просто величезної кількості повідомлень, серед яких все це просто загубиться. То чи не хотіла б ти це людям, яким ця інформація була б потрібною й корисною, напряму передавати? Ну, й потім на мене вже вийшла безпосередньо людина з ГУР МО, й десь з кінця 2015-го почала працювати на них. Ми з нею спілкувалися теж через інтернет, але також і по телефону, за допомогою захищеної сім-карти. До речі, досі вживу з нею не бачилися, навіть після обміну, хоча спілкувалися, звичайно. Хотілося б з куратором нарешті в житті зустрітися.
Працювали ми разом з ще одним хлопцем, Романом Писанцем, програмістом за фахом.Але працювали окремо: я тільки знімала, а він ще й займався прослушкою, кожен отримував та виконував свої завдання автономно, хоча куратор у нас був один. Його справжнього імені ми не знали, він спілкувався з нами під ніком. Ми з напарником зустрічалися в житті, по звичайних, не робочих питаннях говорили – туди поїхати, там продуктів дістати, ну, ви розумієте. Арештували згодом його першим, а вже потім мене. Поміняли нас теж одночасно, зараз, під цей Новий Рік.
Нам пропонували гроші, але ми одразу відмовилися. Адже все це робилося для країни, а не для заробітку. В мене все ж була ще робота, тому не було необхідності в коштах. Тому на питання про те, чи потрібні, мовляв, гроші, навіть не в плані зарплати, а на витрати якісь типу проїзду, одразу відповіла, що непотрібні.
Я не боялася все це робити. Адже сподівалася, що когось десь це може врятувати. Бо я одразу розуміла – от йде колона техніки, яку я можу зафіксувати. Значить, за пару годин буде обстріл по нашим солдатам. То що – просто сидіти й дивитися на це? От я і займалася фото- та відео-фіксацією техніки, бажано – з номерами та маркуванням. Адже в перші роки війни постійно заходила російська техніка з відкритими, не замазаними розпізнавальними знаками, тож, я мала завдання збирати докази їх перебування тут. Навіть форма цікавила – адже спочатку у наших місцевих сепаратистів не було нічого свого, тому вони носили відкрито російське.
Не скажу, що вдалося зняти «Бук», що їхав збивати «Боїнг». В кадр потрапляла, в основному, звичайна техніка. Все це відбувалося приблизно так. Центр міста, вулиця Артема, я стою в магазині. Раптом чую, що йде військова колона. Зазвичай, йдуть якісь тентовані КАМАЗи та УРАЛи, ну, й бронетехніка – БТРи, танки тощо. Природно, що на дверях машин – російські розпізнавальні знаки, певні символи військових частин та всього такого, російські автономери. Дістаєш тихенько телефон, так, щоб не помітили, що знімаю. Зазвичай, робила вигляд, що комусь дзвоню або гортаю фотографії. І фіксуєш. Й потім ще повідомляєш якомога швидше – колона посунула з пункту А до пункту Б. А пункт Б – це, скоріш за все, аеропорт, бо саме туди в той час постійно колони ганяли.
Знімала майже кожен день по кілька разів і кожен день щось передавала. У мене наприклад під наглядом було кілька постійних точок, де стояла техніка. Й, проїжджаючи по роботі, паралельно я мала відзначати будь-які зміни – чи стало її більше, яка стоїть, яка поїхала. Тож, постійно щось повідомляла протягом дня, по можливості. Все, що військове й рухається, було для мене ціллю. Згадую, як вони відкрили в будівлі дитсадку військову базу. Поставили техніку, розселилися. Й я просто випадково проходила повз. Подивилася й одразу зрозуміла, що у нас нова військова точка в місті. Звичайно, все фіксуєш й намагаєшся оцінити кількість людей.
Пишаюся тим, як вдалося взимку 2015-го зняти колону «Спарти»(незаконне збройне формування проросійських бойовиків, очолюване покійним терористом «Моторолою» - ред.). Ми їх прослуховували й зафіксували, що пішла техніка. Як і зазвичай – в сторону аеропорту. Ми передали цю інформацію, й через деякий час нам повідомили, що завдяки цьому вдалося відвести наших хлопців звідти, й вони не потрапили під обстріл. Було дуже приємно, що допомогли.
Арешт «МГБ ФСБ ДНР»
Нас досить швидко помітили й потім, як виявилося, «МГБ» 8 місяців слідкувало за нами. Досі не знаю, чому так довго не арештовували. При чому, ми про це стеження знали, хоча надалі нам так і не сказали, як вони на нас вийшли. Але ми бачили одні й ті самі машини та людей на подвір’ях, які мінялися день через день. Якщо я пересувалася машиною, то за мною їздили одні й ті самі 2 машини з тими ж номерами. Моєму знайомому вони навіть прикріпили на машину маячок. Який він же власноруч зняв і поїхав з ним до них – типу, подивіться, за мною хтось слідкує, розберіться, будь ласка. Ті пообіцяли, що розберуться. Й навіть на 2 місяці ніби стеження припинилося. Ну, чи просто ми його не бачили. Але після цих 2 місяців нас якраз й взяли.
Спочатку, 31 травня 2016-го, арештували, як я і казала, мого знайомого Романа. Я одразу це зрозуміла, коли він перестав виходити на зв'язок – а ми завжди зранку зідзвонювалися. Стало зрозуміло, що відбувається щось не те. Потім він мені подзвонив-таки й спитав, чи можна зустрітися. Але під час цієї розмови він сказав кодове слово, яке означало: «Не приходити» - вибачте, не хотіла б навіть зараз його називати.
Зрозуміла, що я під підозрою, нікуди не втечу й простіше таки піти на цю зустріч. Нагадую про 8 місяців стеження, та й прямо під під’їздом знову «хвіст» побачила. Було очевидно, що як тільки спробую побігти – мене візьмуть, й буде ще гірше. Й я прийшла на зустріч на проспекті Ілліча. Він сидів у «ланосі» з «мгбшниками» - двоє попереду, й один на задньому сидінні з моїм напарником. Мене ввічливо спитали: «Вы Татьяна? Тогда пройдемте побеседовать по поводу вашего знакомого». Повезли до колишньої будівлі СБУ, де тепер «МГБ». Дорогою поговорити з ним не вдалося.
Перша розмова була спокійною, мені навіть зробили чай. Все було культурно. Бесіду вів явно росіянин, бо в нього був жахливий московський акцент, назвався він Славіком. ФСБшник, хоч і в цивільному, років до 30. Все питав, як давно я знаю свого напарника, чи знаю, чим він займається, чи відомо мені про його співпрацю з українськими спецслужбами тощо. Такі собі загальні питання. Жодного, натомість, питання особисто про мене взагалі не було задано. Я намагалася на все відповідати просто «так/ні». Мило поспілкувалися отак хвилин 30, й мене відпустили.
Приїхала додому в паніці й не знала, що робити – тікати чи лишатися. Ми, звичайно, проговорювали з куратором питання евакуації. Але вже просто не було сенсу – вони були з усіх боків, й ніяких шансів вирватися в мене не було. Фальшивих документів чи конспіративних квартир в мене теж не було – це вже якось занадто. Куратор сказав одразу збиратися та виїжджати, але я відповіла, що навкруги «хвости». Тим більше, дуже явні, навіть для людини, яка далека від всіх цих подробиць. Але чоловіків за 30 в чорному напівспортивному одязі та взутті з вічними сумочками-«бананками» на животі видно завжди й дуже чітко. Куратор порекомендував на допиті «косити» під дівчинку-дурочку, робити вигляд, що не розумієш, чим напарник займався й до останнього не розповідати все до кінця. Тобто, ні що робили, ні прізвища – якщо вони не знають, то самому краще не говорити.
2 червня, через день, мене знов з самого ранку викликали на повторну бесіду до «МГБ». Я заходжу до кабінету… й одразу, без попередження отримую сильний удар в голову. Мені навіть не прийшлося зображати сльози, бо був розбитий ніс, і все потекло. Це вже був інший слідчий, я потім дізналася, що навіть місцевий, з Донецьку. Отже, він вдарив мене і сказав: «Сідай і пиши». Питаю – так а що писати? Він відповідає: «Все, що ти знаєш, що робила, все, що робив напарник». Я бачу, що вони вже все знають. Але спробувала опиратися – мовляв, я не знаю, що він робив, можу казати тільки за себе. Визнала, що тільки фотографувала – мовляв, йшла по вулиці, клацнула, та й все. Мовляв, так, була знайома з цією молодою людиною та знала про його проукраїнські погляди, але гадки не мала, чим саме він займається. Перечитав він те, що я написала, йому не сподобалося і він вийшов.
На його місце зайшло одразу 8 людей. Половина росіян, половина місцевих. Вони розсілися навколо мене й почали бомбардувати питаннями – одними й тими самими: «що ти робила, кому передавала, для чого передавала». Й так по колу. Ти навіть не встигаєш відповідати, бо то питає той, що прямо перед тобою, то той, що за спиною сидить. А час від часу підходять і б’ють, достатньо сильно, як для дівчини – або по голові, або по ребрах. Ну, якщо не подобається, як ти відповідаєш. А я ж все намагалася впирати на те, що просто викладала все в групу «вконтакте», й гадки не мала, куди там далі ця інформація йшла. Все це тривало години дві.
Ізоляція тортурами
Після групового допиту мені надягнули мішок на голову та повезли «на базу», «на подвал». Тобто, на «Ізоляцію» (територія колишньої арт-галереї в Донецьку, яку російські бойовики перетворили на в’язницю та «базу МГБ» - ред.). Самі «МГБшники» називають її «військово-секретною базою». Мене одразу спустили в підвал й, не знімаючи мішку, почали катувати. Без будь-яких попереджень підключили електричний струм до п’яток. Я майже одразу втратила свідомість, тому навіть не знаю скільки це тривало й чи говорила я щось. Іншим підключали електроди й до інших місць – голови, геніталій, зубів. Мій напарник Роман постраждав набагато більше за мене – в нього й ребра кілька разів ламалися, й з головою в нього проблема.
Мучили вже не ті, які привезли – там був свій персонал катів. Тюремниками були військові танкісти «ДНР». База «МГБ», але персонал – типу військові. Хтось міг принести їжі чи вивести в туалет, а хтось займався тортурами. Спочатку я 3 місяці взагалі була єдина жінка там, навколо одні чоловіки.
Керівник цього жахливого місця, Кулік Дмитро Павлович, наразі знаходиться під арештом в Україні й з комфортом живе в СІЗО. Він місцевий, з Донецької області. Як виявилося, поки я сиділа в ув’язненні, він виїхав на підконтрольну Україні територію – здається, тут батьки в нього, і його арештували. Та я дуже боюся, що пройде суд і його поміняють як «беркутівців». Або навіть без суду. Коли почали виводити на роботи, то бачила його майже кожен день, особливо коли приходилося мити його кабінет. Він власноруч катував людей. Іноді міг просто напитися, йому ставало нудно, й когось висмикували з камери, щоб звіряче бити.
На момент, коли я потрапила в «Ізоляцію», туди не завозили їжу та одяг. Тобто, перші місяці я відсиділа в тому, в чому була, коли мене арештували. В кофті, джинсах та балетках на босу ногу. Ні про яке миття мова взагалі не йшла – я волосся півтора місяці руками розчісувала. Якщо хочеш до туалету, то є хіба необрізана 5-літрова баклажка з-під води. Вже вибачте за подробиці, якщо чоловікам туди попасти можна, то жінкам – нереально, не кажучи вже про великі потреби. Якщо дуже повезе, то раз на 3 дні могли вивести на 5 хвилин до туалету, де ти притьмом умилася, сходила в туалет, попрала нашвидкуруч білизну – і все, назад до камери. Навіть коли є співкамерники, говорити ні про що серйозне не можна, адже всюди відеокамери з гарним звуком та зображенням, все фіксується цілодобово. Умови там покращилися хіба в останній рік-два – дівчата розповіли, які там були. Ніби в камерах з’явилися раковини та туалети, й навіть поставили пральні машинки. Таке враження, що «днрівці» до чогось готуються – може, самі там сидіти.
Згодом мене почали використовувати на господарських роботах – в основному, відмивати від крові кімнати, де щойно мордували людину. Заходиш туди – а там калюжі крові повсюди, навіть на стелі, й зуби, й шматки кісток. Тобі дають щіточку, трохи більшу за зубну, відбілювач й кажуть – мий. Й ставай на стільчик, лізь на стелю, й щоб все вимила начисто. Якось виходжу в хол – мені тоді доручили їжу іншим бранцям рознести. А прямо під ногами в холі лежать два якихось хлопця, забиті вже не знаю чи до смерті – але поруч валяється повністю погнута металева бита, та й стільчики металеві покручені, бо ними явно били. Й прийшлося їх просто переступити й іти далі. Там трупи майже кожен день виносили. Загалом, я провела рік і три місяці в «Ізоляції». Весь цей час у мене не було жодного зв’язку ні з ким, туди доступ заборонений.
Після перших катувань мене підняли в «стакан». Це така дуже маленька кімнатка, де можна зробити максимум два маленьких кроки від стіни до стіни. Я там пролежала 2 доби. Вони іноді підходили й питали, чи я нормально себе почуваю, приносили чай та хліб. Щоправда, я його не їла, бо, як я тюремникам потім сказала: «А сенс мені їсти щось, якщо ви мене все одно почнете бити й буде нудити?».
На наступний допит знову приїхав «фсбшник» Славік - той, що був ввічливим на першій бесіді. Говорить: «Нам треба, щоб ти під відеозапис сказала чітко все, що ти робила – знімала, прослуховувала. Без усіляких оцих «помню-не помню» та валяння дурочки». Показав мені фотографію водійських прав моєї подруги, яка мене звела з куратором з ГУР. Стало очевидно, що вони знають все, тому я й перестала грати в гру «я – не я, й корова – не моя». Ну назвали їм «нік» мого куратора в мережі, але що це їм дало? Вони сказали – добре, за тиждень у тебе запис. Й перевели мене із «стакану» в кімнатку два на два метри – хоч трохи більшу. Там полки для канцелярії перетворили на спальне місце, дуже вузеньке, де можна було спати тільки на боку.
Тиждень просиділа тихо, й потім повезли знову на допит до «МГБ». Там включили камеру, й я почала говорити. Але зовсім скоро вимкнули і цей Славік сказав, що, мовляв, я не так говорю як треба, не тими словами. А я відповідаю: «Ну вибачте, у нас з моєю подругою в лексиконі нема такого, щоб вона говорила, що дала мені завдання». А він почав вимагати, щоб я сказала саме те, що вони хочуть – тобто, що я тільки-що не суперагент, мені тут давали великі завдання, я взагалі військовослужбовець й так далі. Зрештою, мені просто написали на аркуші, що саме говорити. Через день влаштували цілий екзамен – вивчила я чи ні. Ну, й ось тільки після цього мене знову повезли до «МГБ», де я вже на камеру сказала те, що їм треба, їхніми ж словами. Ну, й все – сиди й чекай, поки так звані суди почнуться. В «Ізоляції». Де я 3 тижні сиділа навіть після того, як в мене був вирок на руках.
В «Ізоляції» сиділи досить різні люди. Були й їхні, «днрівські» військові. Було чимало тих, з яких вони вибивали гроші. Було чимало таксистів, яких десь там в чомусь запідозрили, а тепер катували, й люди знати не знають, за що. Були, звичайно, й проукраїнські. На моїх очах нікого не вбили, але знаю, що таких було чимало посеред тих, хто сиділи в інших камерах. А про трупи ми дізнавались дуже просто – охоронці, не ховаючись й голосно викликали швидку, так, що було чутно, як вони кажуть, що на труп. Згадую, якось медики, які приїхали й питають: «А хто це?». А тюремник такий кричить іншому в другий кінець коридору: «А кого нам вчора привезли, хто це взагалі був?». А той відповідає: «Та я що, знаю? Потім МГБ скаже». Тобто, забили людину, навіть не знаючи за що.
В якості ідейної мене навіть поважали. На одному з перших допитів спитали: «Так ты идейная типа?». Я кажу, що так. Й додаю – хіба це погано, так ви ж, мабуть теж, за свою «ДНР» ідейно, то в чому питання? Вони – ну так, ми теж. Так, кажу, чого ви до мене це з презирством кажете – про ідейність, а про себе – з якимось пафосом? Чи ще цікавіше, коли сидить типу слідчий, що мене допитує, з українським паспортом й пише в документі: «Громадянка ворожої держави – України». Я перепитую – так у вас же самого який паспорт? Він відповідає – є український. Ну, то питаю – як же ви з паспортом ворожої держави в «МГБ» працюєте? Він посміхається – «Давайте не будем на эту тему, Таня».
Згадую як на «Ізоляції» мене виводив з камери якийсь їхній танкіст і почав лаятися в спину – мовляв, «шльондра ти». А я нічого не відповідаю. Він зрештою питає: «Чому мовчиш?». А я кажу: «Так а що мені говорити, якщо те, про що ви кажете, не має до мене жодного стосунку? От якби ви мене шпигункою чи «укропкою» назвали – тоді так, це про мене, не питання. А так, що мені сказати?». Той так подивився на мене й каже: «Ну вибач, якщо образив». Й більше ніколи не лаявся на мене шльондрою чи повією.
Суд і тюрма
Суди тривали зазвичай 5-10 хвилин. Щось там зачитали – і назад в тюрму. Свідків ніяких не було, хіба один раз прийшов якийсь чоловік, який був присутнім при відкритті машини мого напарника. І коли його спитали, що ви бачили, так той навіть сказав – не бачив нічого, відійшов покурити. Судив нас так званий «військовий трибунал ДНР» з числа колишніх українських суддів, суддя – Людмила Стратейчук, прокурор – Кротова. Дали мені 14 років в колонії загального режиму в Сніжному, адже інших для жінок на окупованій території просто нема.
В СІЗО, куди мене нарешті перевели, набагато краще, ніж на «Ізоляції». Так, там до тебе теж не дуже добре ставляться – косо дивиться через твою статтю, не дають зв’язку. Але там тиша й спокій. Й хоч раз на місяць до тебе можуть прийти твої рідні. Умови в камері набагато краще, й головне – нікого не б’ють та не вбивають. Нас не розділяли із кримінальниками, тож, сиділа в камері з злодійками, наркоманками тощо. І вони якось не звертали на нас увагу, ніяких проблем з цим в СІЗО не було.
А от в колонії в мене почалися проблеми. Як тільки я вийшла з карантину і зайшла до спального приміщення, то одразу почула, як одна із ув’язнених каже іншій – та вона обстрілювала будинки та вбивала людей. Тобто, ясно, налаштовує людей проти мене. Потім у нас почався конфлікт з цією наркоманкою, яка мала пожиттєве. У неї було зелене світло від керівництва – могла бити кого завгодно й де завгодно. Ну, бо співпрацювала з начальством, яке, до речі, теж саме, що й при Україні. Й їй явно дали завдання на мене. Якось вона сіла на моє ліжко, я зробила їй зауваження. Та одразу кинулася на мене – мовляв, ти стріляла, ти убивала. І, зрештою, вдарила в обличчя. Я вирішила не відповідати, бо потім мене ж і зробили б винною та відправили б до карцеру. Ну, а цій наркоманці нічого не було за бійку.
Взагалі намагалася не встрявати в політичні розмови. Ну бо який сенс – ще й донесуть начальнику, що я щось там не те сказала. Тим більше, там люди весь конфлікт просиділи за гратами, і чули про все тільки з російських каналів. Навіть плутають екстрадицію й обмін – думали, що обмінювати і їх будуть. Хоча, до речі, багато хто хоче перевестися в Україну досиджувати строк. Там і комфортніше, і більше шансів на УДО. Якого в «ДНР» взагалі не буває, ну, або за кілька тижнів до закінчення терміну ув’язнення.
Приходилося дуже багато й важко працювати. Якщо в «Ізоляції» було важко психологічно, то тут – фізично. Носила шлакоблок, природне каміння, арматуру, залізо, 50-кілограмові мішки з мукою, натягувала сітку-рабицю на спеці тощо. Як тільки треба щось важке робити, то через мою статтю одразу відправляли мене. Єдина робота, від якої я навідріз відмовилася – це вантажити гній. Умови там загалом – трохи краще, ніж в концтаборі. Воду дають кілька годин на день й тільки холодну, дають 2 літри в день на людину, хочеш – пери, хочеш – мийся. Туалет – дірка на вулиці, яку чистять влітку самі ув’язнені.
Обмін і свобода
Постійно сподівалася, що мене поміняють. Наприклад, в кінці 2017-го, коли був великий обмін. І мене мали поміняти. Моя мама зв’язувалася з Морозовою (Дар’я Морозова, так звана «уповноважена з прав людини» так званої «ДНР» - ред.). Й так, їй підтверджували – так, в списках, так, будемо міняти. Зі мною на той момент вже в СІЗО сиділи 2 жінки – медсестру з Докучаєвська Галина Гаєва та Валентина Бучок. Й от за 2 дні до обміну їх починають виводити – писати помилування, щоб вони підписали, що не мають претензій до СІЗО. А мене – ні. Дзвоню мамі, кажу, що напевно не буде обміну. Вони знову зв’язується з «днрівцями» й ті підтверджують – вже не міняємо. Чому? Досі не знаю. В мене тоді була істерика, ревіла 2 дні, особливо шкода була маму, яка дуже чекала цього обміну. А потім заспокоїлась, й чекала – від Мінських до Мінських. Важко було в вересні, коли всі знов чекали обміну, але виявилося, що це було 35 на 35 із Росією.
В цьому обміні було десь 50 на 50 між такими як я і, м’яко кажучи, випадковими людьми. Далеко не всіх поміняли з тих, хто реально щось намагався зробити для України. Натомість, наприклад, поміняли жінку, яка брала активну участь в так званому «референдумі 11 травня». Вона навіть була держслужбовцем в «ДНР», і на ній зробили зразкову справу, як ми типу караємо тих, хто їздить до України. Ще якась шахрайка з Луганську, яку абсолютно незрозуміло чому включили в список. Чи той же Савін, який зараз кричить на всіх каналах, але по суті своїй – сепаратист. Є ще кілька сепаратистів відвертих, по яких у мене купа питань. Наприклад, кілька людей, які нібито теж мають статтю «шпіонаж», але, по-перше, по моїй інформації, працювали за гроші, а по-друге, допомагали на «Ізоляції» бити ув’язнених. Тобто, нас. І вони зараз з нами лікуються в одній лікарні, їм всім ті самі послуги надаються. Наприклад, такий собі Максим Теорентер, якого звинуватили нібито у замаху на Захарченко. Так ось, він особисто бив людей на «Ізоляції», допомагав оцьому кату Паличу (Куліку) катувати людей.
У мене є свій список на помсту. Мені буде дуже гірко, якщо того ж Дениса Палича Куліка віддадуть до «ДНР» і він буде там спокійно собі ходити. Я розумію, що його поміняють, щоб витягти з тієї території нормальну людину. Хоча можуть знову під шумок та загальну масу впихнути те, що треба й не треба. Я хочу дізнатися про людей зі свого особистого списку, що десь там по кармі воно їм все повернулося. Своїми руками щось з ними робити, може, й хотіла би, але тоді виходить, що я опустилася б до їх рівня.
Навіть не знаю, що сказати родичам загиблих на Майдані чи в харківському теракті. Треба довго думати, щоб знайти якісь слова. Адже нас поміняли на вбивць їх рідних.
Хочу почати своє життя наново якомога далі від Сходу. Знайти житло, роботу. Ну, ви розумієте.
Мені важливо, під яким пам’ятником зустрічатися – Тарасу Шевченку чи Захарченку.
Ні про що не жалкую ні секунди. Єдине, якби знала, скільки прийдеться відсидіти у в’язниці – то знімала б ще більше.