Українська академія лідерства - це програма неформальної освіти, ідеальними кандидатами для якої є випускники шкіл, але податися може будь-хто віком від 16 до 18 років. Десять місяців студенти живуть в гуртожитках окремо від батьків, слухають лекції різноманітних експертів з різних сфер, вчаться працювати в команді, подорожують та займаються волонтерством у місцевих громадах.
Ідея створення УАЛ належала Роману Тичківському, керівнику напрямку освітніх програм, спрямованих на економічний розвиток України у фонді WNISEF. У 2015 році на одній з конференцій Роман почув виступ заступника міністра освіти Ізраїлю по неформальному навчанню Ереза Ешеля. Чиновник тоді розповідав про те, що спонукає ізраїльських дітей обирати для себе програму з навчання лідерству. Згодом Ерез Ешель та Роман Тичківський вирушили у мандрівку найкращими українськими школами, восени зібрали перший експерементальний набір студентів, кошти на реалізацію проекту надав і продовжує надавати фонд WNISEF. Однак якщо неформальна освіта в Ізраїлі поставлена на колеса державної підтримки, то в Україні програма стала шаленою авантюрою кількох людей, що виросла у повноцінну школу лідерства.
Поза стереотипами
Від центральної туристичної площі Ринок у Львові до невеличкого села Брюховичі - 12 кілометрів. Тут, між високих сосен, зовсім близько до густого хвойного лісу прилаштувався невеликий пансіонат “Світлиця”. Це приміщення духовно-реколекційного центру Львівської Архієпархії УГКЦ, у якому в 2016 розташувався львівський осередок Української академії лідерства. Про це також повідомляє маленька табличка на шпилястому паркані.
Зовні пансіонат досить типовий - велика кількість вікон, кутові дахи, відкриті балкони. На запитання, де тут УАЛ, охоронець просто невимушено махає рукою. Всередині приміщення також нічим особливим не вирізняється - жовті стіни, за рецепцією пані-білий-верх-чорний-низ, в коридорах сновигають прибиральниці у бордових фартухах. Підвіконня засипає лапатий сніг, вранішнє сонце ледь-ледь пробивається крізь сірий небесний серпанок.
У коридорі нас зустрічає одна з менторок - Оксана. На ній темна сукня, легкі туфлі, в руках у Оксани телефон, шнур від якого веде до портативної батареї. Всього в УАЛ Львів чотири ментори: з комунікацій, з навчально-виховної роботи, з фізичного виховання та з волонтерства. Ще в команді є менеджер та адміністраторка.
- Сьогодні я - чергова, - повідомляє нам Оксана. - Я маю бути зі студентами на заняттях і слідкувати, як вони реагують на лектора та як включаються в процес. На сьогодні в них запланований практикум з проектного менеджменту, англійська, кросфіт та лекція Ярослава Грицака. Ще є година, коли студенти самі придумують собі активність, нині це перегляд фільму та обговорення.
Оксана робить нам каву і ми піднімаємось сходами на третій поверх. Посеред великого коридору на сірому килимі і подекуди на маленьких диванчиках розташувалось близько двадцяти студентів. Хтось ще дрімає, хтось кутається в ковдру - ранок в УАЛ починається о 6:45. Одна зі студенток розповідає про найважливіші події останньої доби, статті проектуються на стіну навпроти. Окрім українських новин, в підбірці проскакують тексти з Bloomberg, Reuters, Buzzfeed.
- О, а навчиш мене теж такі відоси робити? - питає одна зі студенток у свого одногрупника.
- Сама навчись, - жартівливо відмахується хлопець.
- Ну я не можу в тих штучках розібратися! - продовжує вмовляння дівчина.
- То ввімкни критичне мислення, алло!
Всі дружно регочуть. З першого погляду на аудиторію не одразу зрозуміло, де ментори, а де студенти. В УАЛ потрапляють люди з різним досвідом - хтось вже встиг повчитися в університеті і взяв академвідпустку, хтось ще вчиться в одинадцятому класі, а хтось вже закінчив школу і вирішив зробити перерву у навчанні. Останній варіант - ідеальний для УАЛ, адже “gap year” це поширена практика в західній моделі освіти. Географія студентів теж різноманітна - у львівському осередку УАЛ вчаться як студенти з Луцьку, Тернополя, Львова, так і з Дніпра, Харкова, Криму.
Проводити більш ніж десять годи у потязі доводиться і Таїсії. Вона приїхала до львівського осередку УАЛ з Харкова. Таїсія одна з наймолодших студенток - їй 16 років і вона ще дистанційно вчиться в одинадцятому класі. Щосеместру дівчина мусить надсилати близько ста електронних контрольних.
- Найбільше питань ставили, коли мама прийшла оформлювати документи в дистанційну школу, - весело розповідає Таїсія. - У заяві треба вказувати причину, і вона написала просто: “УАЛ Львів”. Наступна порція питань була, коли я робила медичну довідку. Всі дуже сумнівалися, чи зможу я поєднувати Академію і школу.
До УАЛ Таїсія кілька років підряд була головою молодіжного самоврядування у своєму районі в Харкові, багато працювала, йшла в школі на золоту медаль. Два роки підряд вона намагалась потрапити на річну навчальну програму до США і обидва рази ставала альтернативним кандидатом. Та моральна підготовка до довготривалої поїздки на інший континент все ж виправдала себе і дала можливість краще адаптуватися до життя у Львові. Мама одразу купила доньці квиток і сказала, що як не сподобається, то повернеться за кілька тижнів.
- Найбільше було проблем з мовою, - пригадує Таїсія. - Вдома я розмовляю російською, а тут українська, ще й купа діалектизмів, довго не могла звикнути. Але згодом багато хто почав навіть дивуватися, де я так добре вивчила українську. Не знаю, де вони понабирались тих стереотипів. Українську в школі усі ж вчать.
Зараз для Таїсії починається ще один непростий період - підготовка до ЗНО та вступ в університет. Та хоча дівчина планує вступати в один із львівських вишів, жодних вихідних вона не втрачає можливість повернутися до Харкова.
- Коли ми мандрували Україною з різдвяним вертепом, то завітали до Харкова, і мої одногрупники змогли розвінчати якісь власні стереотипи, - гордо розповідає Таїсія. - Але я в інших, навіть менших, містах побачила, що можна вдосконалити. Я б хотіла повернутися до Харкова і активізувати його.
Тим часом інші студенти вивчають базові слова французькою мовою, бо вже наступного місяця вони вирушать у поїздку до Франції. Таїсія повертається до роботи в групі. Дівчинка, яка перед цим розказувала про головні новини тижня, допомагає решті правильно вимовляти слова, адже вона вчила французьку ще в школі. Менторка Оксана так само включена в процес. Десять хвилин - і кілька необхідних для подорожі реплік вже знає вся група.
- Так, народ, - схоплюється з килимка Оксана. - Лектор вже на місці. П’ять хвилин на збори. Чекатиму вас унизу.
Рівна нерівність
Оксана відводить нас до менторської кімнати, а сама біжить на лекцію до студентів. У невеликому приміщенні на першому поверсі висять прапори України та УАЛ, до коркових дошок прикріплені різні нагадування та розклади. Серед купи записок біля одного зі столів висить присяга лідера: бути вільним, бути справжнім, бути творчим, бути мудрим, бути другом, бути, бо ми - це Україна. На одній зі стін ментори прикріпили фотографії кожного студента академії - всього 36. Біля фотографій приклеєні стікери з іменами дітей англійською, адже нещодавно до львівського осередку УАЛ доєднався волонтер Корпусу миру США, який таким чином запам’ятовує імена всіх.
- Ви кави не хочете? - ніби між іншим запитує мене низенька брюнетка у смугастому светрі. Її мова швидка, карі очі завзято виблискують.
Це - Ельзара Галімова, менторка з комунікацій львівського осередку УАЛ. Брат Ельзари потрапив на навчання до першого набору УАЛ, коли сама ідея створення академії була божевільною. Тоді Ельзара закінчувала навчання на магістерській програмі “Теорія, історія літератури та компаративістика” в одному з київських вишів і мала дві роботи: викладала англійську у приватній мовній школі та вела стрічку новин на сайті кримськотатарського телеканалу. Протягом року Ельзара спостерігала за тим, як її брат, розумний і старанний хлопчик з Криму, розвивався, сміливішав та поступово розкривався.
Одного разу брат розповів Ельзарі, що буде другий набір до УАЛ. Дівчина вирішила спробувати себе у ролі менторки і заповнила онлайн-анкету. Та стати ментором в УАЛ не так просто - окрім резюме та анкети кандидати пишуть мотиваційні листи та проходять психологічне тестування. Після того - очний етап, під час якого майбутні ментори спочатку проживають день як студенти, а потім, без попередження, мусять організувати дітям дводенну навчальну програму.
У Ельзари з колегами ще був офлайн-етап знайомства. Менторів відрядили на дводенний вишкіл у ліс десь в Сумській області, де вони мусили виживати на природі майже без жодного спорядження. Так їх перевіряли на стресостійкість.
- Це було велике гуртування, адже ще ніхто нікого не знав. Важливо приїжджати і спілкуватися між собою офлайн, бо ментор - це не робота у класичному розумінні. Ти ж не скажеш, що в тебе робочий день закінчується о шостій вечора, якщо посеред ночі комусь стане зле?
Тоді менторів набирали одразу у чотири нових осередки і обрати собі свій осередок кандидати не могли. Так Ельзара стала менторкою з комунікацій у Львові.
- Інтерсіті зі Львова до Києва приїжджає об 11 ранку, а автобус в Крим, де живуть батьки, припустимо, відправляється о шостій вечора. За цей проміжок часу я намагаюся встигнути побачитися з усіма друзями, які живуть в Києві. Я такий марафон за цей час пробігаю: від вокзалу до Верховної Ради і на Поділ, - сміється Ельзара.
Ельзара самостійно з нуля створила публічні сторінки УАЛ Львів у соціальних медіях. Як менторка з комунікацій, вона працює з окремою групою студентів, які вирішили займатися цим напрямком. Вони разом наповнюють сторінки контентом, хтось фотографує, хтось знімає відео, хтось пише пости. Щосуботи студенти разом з Ельзарою створюють контент-план на тиждень, обговорюють його та ділять між собою обов’язки.
- Студенти мають доступ до редагування сторінок УАЛ Львів, тому якщо вам зі сторінки хтось відповідає, то не факт, що це саме я.
Зараз, майже наприкінці навчального року, студенти вміють монтувати короткі ролики, займаються волонтерством у різних благодійних організаціях та можуть самостійно домовитися за безподаткову оплату харчування для всієї групи протягом поїздки закордон. Але на початку багатьом складно звикнути до прокидань о 6.45 ранку, до щільного графіку, до нових людей та умов. Декому довелось покинути академію за порушення чотирьох основних правил: не курити, не вживати алкоголю або наркотиків та не займатися сексом з іншими студентами або менторами. Ментори годинами вислуховували історії студентів про те, як складно вчитися, як незручно з кимось жити в одній кімнаті, про те, що їх не розуміють. Часом студенти знуджувалися, засинали на лекціях європейських дипломатів, блукали під час екскурсій. Словом, як і всі майже дорослі, але ще підлітки.
- У перші три місяці вони ходять кампусом буквально непритомні, - напівжартома підключається до розмови інший ментор Євгеній. - Тому спочатку ти, як ментор, мало спиш, мало їси і багато часу проводиш зі студентами. Це вже зараз вони більш-менш злагоджено працюють і комунікують між собою.
- Так, це одне із завдань ментора - показати, що важливо комунікувати одне з одним та шукати шляхи до співпраці з кожним, - підхоплює Ельзара. - Якщо хтось порушує правила, ми не будемо одразу виносити речі і виганяти студента з академії. Нам важливо проговорити це, розібратися, чому так сталося. Ми це умовно називаємо “рівна нерівність”, адже з одного боку ми робимо все спільно зі студентами, а з іншого - вони тут навчаються, а ми - працюємо. УАЛ - це не просто десятимісячна навчальна програма. Ми тут для того, аби показати, що великі цілі - досяжні, аби за десять місяців змотивувати студентів не чекати, поки хтось щось зробить за тебе, а робити це самому, - Ельзара видихає. - Ну що, на лекцію я вже не встигаю, та?
Солодкі шістнадцять
Лекторій УАЛ Львів - це звичайний готельний конференц-зал з дошкою для проектора та фліпчартами. На одній зі стін висить велика мапа світу від National Geographic - її студенти львівського осередку виграли під час одного з внутрішніх змагань УАЛ.
У лекторію гамірно. Студенти розбирають свої проекти разом з лектором, обговорюють можливості просування продукту, брендинг та концепт. Лекція вже закінчилась, але у декого ще лишились запитання. Висока дівчина у чорних кюлотах та кросівках ще про щось домовляється з лектором, а потім починає швидко збиратися на англійську - кожен працює у своїй групі, відповідно до рівня, у різних аудиторіях.
- Як тебе звати? - питаю я. - Проведеш нам екскурсію?
- Так, звичайно, - одразу відгукується вона. - Я - Устина.
До УАЛ Устина жила у Львові з родиною, допомагала організовувати дитячі табори з орденом монахів-селезіян, займалась спортивними бальними танцями та планувала вступати на IT-спеціальність, бо добре знала математику. Дівчині було шістнадцять років, коли вона усвідомила, що насправді не має поняття, ким хоче бути у майбутньому. Так Устина вирішила не вступати після школи одразу в університет. Тоді її тато запропонував доньці піти в УАЛ.
- Це був період, коли всі здавали ЗНО і вступали в різні університети. Мої друзі пішли вчитися на історію, програмування, ще кудись. А я що? А я - лідер, - жартує дівчина.
Далі Устина починає розповідати про кампус, демонструє менторську кімнату, заводить у кав’ярню-буфет, де студенти наминають булочки і сосиски, що лишилися зі сніданку.
- Тут ще колись був чайник, але поки його забрали у менторську, бо ми тягали його кімнатами. А ще кав’ярня це наше болюче місце, бо чергові її мусять прибирати, але не завжди виходить, - сміється Устина і проводить нас до наступних дверей. - А це наш лекторій. Колись тут у нас було прикольне заняття з філософії, під час якого ми читали “Бенкет” Платона лежачи, бо саме так відбувалися бенкети у древній Греції.
На інших поверхах їдальня, коридор з настільним тенісом, вільний простір з канапами та пуфами. На третьому поверсі - житлові кімнати. Студенти живуть втрьох і часто міняються місцями одне з одним, адже в Академії хочуть, щоб діти навчилися жити і вживатися з різними людьми, а головне - всі мають перезнайомитися.
- Звичайно, не будеш дружити одразу з тридцятьма людьми. Але ти мусиш вийти зі своєї зони комфорту і спробувати знайти спільну мову з усіма, а особливо з тими, з ким ти живеш. Заходьте спокійно, це моя кімната, - запрошує нас Устина до себе.
В кімнаті три ліжка, шафа, тумбочки, столи, полички з книжками і різними дрібницями, є окремий санвузол . Над ліжком Устини до стіни приліплені старі поштівки та листочки гербарію. До екрану маленького підвісного телевізора у кутку прикріплена записка: “Свободи стане всім, якщо ви не будете тримати її для себе”.
- З графіком УАЛ дуже складно знаходити час на самовираження, тому стіни стають нашим особистим простором.
Устина знімає з полиці кофр з фотоапаратом і показує його нам. До УАЛ вона просто полюбляла час від часу фотографувати, а тут, незважаючи на інтенсивність занять, почала більше цікавитися технічними характеристиками і розвивати цю навичку. Після академії Устина планує вступати в університет вивчати бізнес-аналітику.
- Я ніколи сильно не цікавилась економікою чи бізнесом, але одного разу до нас прийшов лектор і почав розповідати про те, як працює криптовалюта. Це було так круто, я стільки потім про це читала. Без академії я би теж напевно розвивалась, але це було б те, чим я до цього займалась - діти, IT, танці. Але УАЛ дозволяє мислити ширше. А ще я тут почала бігати, ніколи не любила, а тут зрозуміла, що це мій особистий вихід із зони комфорту. Думаю, що і після УАЛ продовжу це робити.
Місія здійсненна
Устина підхоплює камеру, яку раніше зняла з полиці, і біжить вниз. Далі в студентів за розкладом обід, потім перегляд і обговорення фільму, пізніше кросфіт. Щодня в УАЛ якісь нові вправи та спортивні активності, адже в основі навчання не лише інтелектуальний та емоційний елементи розвитку, а і фізичний.
У вільному просторі, де ще нещодавно студенти активно обговорювали фільм і можливості державного управління за допомогою соціальних мереж, настала тиша, адже всі пішли на тренування. З нами залишився тільки менеджер УАЛ у Львові Любомир Шимків. Він кілька разів перевіряє повідомлення на телефоні, поправляє окуляри у чорній грубій оправі, закидує ногу на ногу і починає свою розповідь:
- У 2016 році ми відібрали перших студентів УАЛ і одразу ж поїхали в гори. Повернулись з Карпат у цей пансіонат, а тут вимкнули світло - аварія в мережі. Студенти повмикали ліхтарики на телефонах, десь познаходити в інтернеті слова різних пісень і почали співати. Так тривало недовго, поки не дали електрику. Тоді ми змогли розселити всіх у кімнати і розпочали свій перший рік в УАЛ.
Для Любомира це був не перший досвід роботи з дітьми - він був молодіжним міським головою Тернополя, працював радником міського голови з молодіжних питань у ТМР, організовував освітні проекти та різноманітні табори для молоді. Але як і для менторів та студентів, для Любомира УАЛ була абсолютно новими світом та середовищем, адже короткотермінові проекти складно порівняти з десятимісячною формаційною програмою. Дружина підтримала Любомира, незважаючи на відсутність постійного графіку роботи та його щільність.
- Ми всі, ментори і студенти також, розуміємо, що в УАЛ особистого життя стає дуже мало, - каже Любомир. - Але у нас є місія, ми віримо, що неформальна освіта і освіта загалом - те, що може врятувати цю країну. Ця думка дозволяє швидше прокидатися посеред ночі, коли комусь зі студентів погано, або вирішувати ситуації, колись хтось десь начудив.
Для Любомира, як і для більшості людей, які працюють в УАЛ, прикладом свого часу став Ізраїль. Саме там він побачив, що неформальна освіта - це не лише точкові лекції, майстер-класи та тренінги, що система може функціонувати на державному рівні. Тоді Любомир вирішив - так мусить бути в Україні.
- Академія - це зв’язкова ланка між формальною середньою та формальною вищою освітою, - пояснює Любомир. - В УАЛ немає опору від державних інституцій, адже треба бути повним ідіотом, щоб не бачити глобальної боротьби за кадрові ресурси в світі.
Зараз в УАЛ по всій країні налічується 232 випускника. Хтось із них пішов вчитися далі, хтось працює, хтось реалізовує власні проекти. Любомир каже, що не уявляє, що вони зможуть робити у майбутньому.
- Я вірю в цих дітей, - зізнається він. - Я бачу, як потім вони вступають в класні університети і роблять круті проекти. Ми заохочуємо студентів допомогати своїм громадам, використовувати свої знання для роботи у благодійних організаціях. Лідерство не може розвиватися у вакуумі. Інакше це лише елітний закритий клуб, який нікому не потрібен.