Мені пощастило. Взагалі-то, іноземців, навіть із моїми симптомами, до державних лікарень Бразилії не беруть. Проте зрозуміти це португальською я не могла, до того ж, я вперто стояла на своєму – моя страхова направила мене саме сюди. Охоронець на вході англійською не розумів навіть “Окей”. Він запропонував мені зачекати лікаря та дав... стрічку презервативів. Пізніше я дізналася - кондоми тут безкоштовно і для всіх.
Черговий лікар англійською володів. Він пояснив, що тут обслуговують тільки громадян Бразилії, втім, мої скарги вислухав. Я очікувала, що отримаю рецепт пігулок, та мене шпиталізували.
Лікар попередив, що у них не найкращі умови. Мене це не налякало - я бачила різне під час своєї роботи журналістом. Та такого я не очікувала.
Уявіть собі вестибюль вашої районної лікарні - з квітами у величезних вазонах, диваном та столом медсестри. А тепер внесіть в уяві деякі корективи. Медсестра займається лише паперами та сидить у власній кімнаті, за вікном з оргскла. Спілкуватися з нею можна через дірку сантиметрів 15 в діаметрі. Замість диванів – пластикові стільці, точно як у київських старих трамваях, а замість діжок із квітами – ліжка із пацієнтами.
В мій перший вечір їх було п’ятеро. Найближче до вікна медсестри Тані (це досить поширене в Бразилії ім’я) лежав чоловік після операції на животі. Біля нього час від часу метушилась дружина. Наступне ліжко займала найголосніша пацієнтка. Жінка 72 років кричала на повну, і я розуміла багато з її слів тільки тому, що матюки бразильці використовують дуже схожі із французькими. Її руки були прив’язані до ліжка. На крики прийшла лікар, трохи заспокоїла жінку, задерла її простирадло та засунула руки у піхву. Гінеколог під час огляду жваво жартувала із сусіднім пацієнтом – він лежав десь в півметрі від лікарки. В цей момент навпроти власне предмету огляду на трамвайних стільцях сиділи троє: я, дружина першого чоловіка та прибиральниця. Здається, засоромилась лише я. Жінки пошепки пояснили мені, що у пацієнтки не в все в порядку з головою, “кабеса проблема”. Пізніше я бачила багато людей із ментальними розладами – у Бразилії майже немає психлікарень. Під час огляду пацієнтка вирвала руки з бинтів, і я щиро здивувалося тому, скільки терпіння доклали родичі та лікарі, аби втихомирити її, щоб дати гінекологу завершити огляд.
В стаціонарах в Бразилії є звичні нам палати - чотири стіни, шість ліжок, щоправда, із пластиковими шторками замість дверей. В університетському шпиталі, куди я потрапила, теж була одна така палата. Там лежали люди, яким потрібне спеціальне обладнання – всі ці трубки в носа, вимірювачі серцевого ритму та інше. Подібне я бачила хіба в кіно та в Інституті Раку. До речі, третєю пацієнткою зі мною у вестибюлі була жінка 45 років, за якою щодня приходив медбрат із кріслом “Oncologia“ та відвозив її під побажання успіху кудись на інші поверхи. Ім’я, прізвище та вік всіх, хто лежить в “невідкладній”, написано на папері, що висить на ліжку. Втім, діагноз не вказаний, тому, що саме із цією жінкою і звідки її втомлену привозив медбрат у важкій старезній каталці – я не знаю, запитувати про таке не наважилась. Та моя тезка, медсестра Таня, якось проговорилася, що до неї ніхто ніколи не приходить.
Родичі в бразильських лікарнях, наскільки мені зрозуміло, дуже важливі. Заправити постіль, принести води, поміняти підгузок або виміряти температуру – таким медперсонал клініки не займається. Тому жінці, яку возили в онкологію, допомагали родичі всіх інших пацієнтів. Ще двоє пацієнтів були чоловіками – після операцій на серці. Як на мене, нічого цікавого з ними не відбувалося. Хіба що за одним доглядала дочка з передостанім айфоном, яку він народив у 49 років. Про їхній вік якось голосно повідомила всім медсестра, котра ставила крапельниці. Четвертий чоловік кожного дня благав виписати його додому, бо його жінці важко спати на стільцях. Для родичів тут ліжок не передбачено.
А от що гарантовано всім громадянам Бразилії – так це безкоштовні ліки та аналізи. Мені особисто зробили аналізи більш як на три тисячі гривень по прайсах однієї з найдешевших приватних українських лабораторій, і це не рахуючи УЗД та спеціального тесту током. Якщо б знадобилося, зробили б безкоштовне МРТ чи КТ. В броварській лікарні на таке точно не варто сподіватись. Це я теж знаю з власного досвіду.
На щастя, я не дуже й лежала в українських лікарнях. Останній раз три роки тому із потрійним переломом хребта. (Звучить страшно, але насправді я навіть на дискотеку ходила після травми – часто про такі переломи люди спочатку й не здогадуються). Так ось, в палаті зі мною лежали ще п’ять жіночок. Всі ходили, всі були оформлені в лікарні більше двох тижнів, всі скаржились на безкоштовне харчування, ніхто не мав навіть уколів чи крапельниць. Всі хотіли залишитись на лікарняному якнайдовше. Одна навіть плакала, що їй з артритом не дають інвалідність і відправляють додому. Вона щотижня робила МРТ або УЗД, або здавала кров власним коштом. Влізла в кредити, аби оплатити дослідження. Чи можна було б за гроші, які держава витратила на ці всі ліжко-місця, надавати безкоштовну допомогу всім, хто цього дійсно потребує? Як тій п’ятірці з бразильського шпиталю? Мені здається, так. Та щось підказує, що більшість українських пацієнтів не готові покинути безкоштовні ліжко-місця навіть заради безкоштовного лікування.