У центрі міста одночасно смердить рибою й пахне яблуками. На вилковському ринку майже не знайдеш бананів чи грейпфрутів, зате різновидів яблук і винограду безліч. Дивлячись благально, продавчині пропонують яблука «без хімобробки, натуральні» та рибу «свіжу, чоловік уночі зловив».
Стара частина Вилкового заселена липованами – старообрядцями. Їхні предки втікали сюди від переслідувань після реформ патріарха Никона у сімнадцятому столітті. Мешканців нової частини міста старообрядці називають хохлами.
Біля занедбаного рибзаводу на своєму човні сидить сивовусий чоловік у капелюсі з написом Army. Представляється: «Николай Златоуст - лучший экскурсовод города». На запитання, чи давно живе у Вилковому, відповідає:
– Вечность! – Златоустова вічність триває шістдесят років. – Здесь остались одни пьяницы, неудачники, рыбаки, пенсионеры и экскурсоводы. Я воплощаю все пять категорий в себе, – він усміхається. – В городе есть два олигарха – я и мой брат.
Дізнавшись, що я приїхала зі Львова, чоловік запитує:
– А чому ж не розмовляєте ріднесенькою мовою? – я не встигаю відповісти, – правильно! Не треба. Бо тут за таке можуть завести далеко в Дунай.
Старообрядці, пояснює Златоуст, ображені на Україну: землі, які вони передавали від покоління до покоління, сьогодні вважаються спадщиною державного водно-болотного фонду. Ні віддати їх своїм дітям, ні продати старовіри не мають права.
– А раз одни обижают, то Путин как будто бы для нас лучше. Местные все ждут, что придёт царь-батюшка и сделает им свет по четыре копейки.
Чоловік уже десять років удівець, але каже, що має стосунки з Тетяною з Канади. Щороку вона приїжджає до Вилкового досліджувати використання земельних ресурсів нижнього Придунав’я. Кличе Златоуста до себе за океан, але він відмовляється:
– Не могу. Я же патриот.
Неподалік від храму Різдва Пресвятої Богородиці, куди Златоуст ходить на службу, стоїть порожній постамент. Вилковського Леніна звалили навесні.
– Я не успел посмотреть на это зрелище. Приехали пацаны на микроавтобусе и все сделали. Я только успел сфоткаться с уже лежачим, – пан Микола хотів купити пам’ятник, але йому відмовили. – Своим туристам показывал бы.
Сивовусий екскурсовод облаштував у Вилковому власний «нульовий кілометр» – місце, де Дунай впадає в Чорне море. І придумав іще багато легенд про місто, щоб розважати своїх туристів.
Напарник Миколи повертається з риболовлі. Чоловіки знімають із човна мотор і разом несуть до старенької ауді. На задньому склі жовто-синій прапорець.
– Мы его в машину прячем, пока экскурсии проводим, потому что уже несколько раз резали, палили, – розповідає Володимир, дістаючи прапор із-під скла.
– Как-то даже пацаны Януковича приезжали, говорили снять, – долучається до розмови Микола. – А чего мне бояться? Мне уже шестьдесят лет, дети мои в Одессе и Киеве. Ничего они мне не сделают.
Вилкове зовсім інше, коли дивитись на нього з Дунаю. На островах уздовж берега будиночки липован, біля кожного – причали для човнів. Бабця з дідом везуть на човні картоплю з городу. Веселі, трохи напідпитку моряки співають пісень, вертаючись додому. Молодь вирушає на риболовлю на віддалені острови.
На острові Анкудинове біля одного з будинків під очеретяною стріхою бачу напис «ВИНО».
– «Вот И Наша Остановка» , – розшифровує парубок, що стернує нашим човном. Усі мешканці тут освічені, бо закінчили «Вилковский Институт Народного Образования». Можна і в зворотному порядку: «Остановисть, Несчастный, И Выпей».
Неподалік бабуся набирає воду з Дунаю. Запрошує в гості. 83-річна Надія Калініна мешкає тут із народження і все життя п’є воду з річки. Надія – місцева зірка, всіх туристів водять до неї.
– Я была в Америке, в Германии, – спантеличує вона, наливаючи вино, а потім пояснює: – Туристы приезжают и просят схвотографироваться. Ещё и сядут вокруг меня. А потом везут заграницу. Так я нигде не была, зато хвотографии мои объездили полмира.
Цього року туристів приїхало стільки, що старенька розпродала все вино.
– Так много туристов ещё в жизни не видела. Оставила четыре ведра на похороны – и те забрали. Придётся жить до нового урожая.
З будиночка на городі виходить п ’яненький літній чоловік. Белькоче:
– Надька, дай выпить!
– Не дам, Коля. Можешь и не мечтать, – це брат її невістки, який залишився жити з Надією після смерті її чоловіка. – Как не пьет, так нормальный мужик: и поможет, и поговорим с ним. А если запил, то это на месяц.
Коля човгає назад, похитуючись взад-вперед – ця звичка у вилковців через ходіння дерев’яними трапами вздовж єриків. Якщо хтось звалився до єрика, значить, точно не місцевий.
Запитую Надію, чи є в неї на острові світло.
– Доча, конечно, есть. Лампадочку и пару свечек вечером зажигаю, – коли бабуся була молодша, їздила дивитися телевізор до сина у Вилково. – А сейчас мне эта гавкалка не нужна. Я лучше полежу в тишине два-три часа, гляди, и сон встречу.
Починає сутеніти. Надія Калініна вже збирається молитися перед сном, а її сусіди Швеці тільки приїхали з лісу. Чоловік дістає з човна відра з грибами, його жінка Наталя запрошує скуштувати молодого вина.
Будинок Швеців освітлений світлодіодними лампами. Електрика тут від сонячних батарей. Господиня перепрошує за безлад:
– Туристы утром выехали, не успела убрать.
Олександр Швець із гордістю показує щелепу дикого кабана, що висить на почесному місці біля входу. Всміхається, виблискуючи срібними зубами: сам підстрелив!
Дружина демонструє старовинні ікони, які її родина передає у спадок із шістнадцятого століття:
– Как-то у нас икону украли, а нашли, когда уже под Киевом была. Работы нет, поэтому тут принято воровать иконы и лодочные моторы , – виправдовує крадіїв жінка, запрошуючи до столу.
У Швеців четверо дітей, і всі поїхали звідси. Годувати велику сім’ю допомагали туристи, що орендували в остріввин’ян житло. Туристів, каже Олександр, могло би бути й більше:
– Гости говорят, что, если б не дороги наши, приехали б ещё раз. Один рассказывал, что ремонт машины после отпуска обошёлся ровно во столько же, сколько сам отдых.
Але цього року туристів побільшало: приїхали мешканці Києва та східних областей, які раніше їздили відпочивати до Криму.
Біля великого пальця в Олександра ґуля розміром із м ’ячик для п інг-понгу. Помітивши мій погляд, розповідає:
– Это от лопаты мышца вылезла. Мы ведь здесь землю обрабатываем полностью вручную. Завезти на острова технику очень дорого.
– Зато по телевизору говорят, что мы Украину не любим, – обурено перебиває Наталя. – Мы здесь так пашем на земле, что никакой патриот с флагом так не докажет свою любовь.
Коріння трави жінка виколупує ножем, тому теж має ґулю, але біля ліктя.
Насамкінець виявляється, що Олександр – брат Миколи, вилковського гіда.
– То це ви місцеві олігархи? Ваш брат так сказав.
Наталя сміється: якби в усіх українських олігархів були такі мозолі від праці, каже, певно, й війни б не було.