Директор національного музею «Тюрма на Лонського» Руслан Забілий досі намагається встановити справедливість через суд: домогтися визнання протиправними дій працівників СБУ та повернути свої речі. Про все це він розповів в інтерв'ю LB.ua.
То з чого все почалося?
Почалося все з затримання на київському вокзалі 8 вересня 2010 року. Збираючи матеріал до своєї дисертації про тактику збройної боротьби УПА, я приїхав попрацювати в київських архівах, галузевому архіві СБУ зокрема. А коли вийшов з поїзда, мене оточило шестеро міцних хлопців. Тицьнули мені посвідчення співробітників СБУ і сказали, що зі мною бажає побалакати голова служби безпеки Валерій Хорошковський. І так наполегливо попросили сісти з ними в авто, що я не спромігся їм відмовити.
Ви дуже злякалися?
Ну… не встиг, мабуть. Але я був приголомшений. Надто несподівано все це. Згодом, коли мене привезли на Володимирську, 33, я вже зовсім опанував себе.
Якщо не помиляюсь, там у 1920-х роках знаходився корпус Всеукраїнської Академії Наук…
Можливо. Але мене завели не через парадний, а через чорний хід. Звик відразу після приїзду до Києва телефонувати дружині, але мені не дозволили; розправили плечі та просто втиснули мене в сидіння, і я не міг поворухнутися. Зрозумів, що познайомитись з Хорошковським не пощастить. Я не знав, який підрозділ СБУ мене затримав. Хоча по характеру питань здогадався, що це контррозвідка. Бо мова йшла про те, якою інформацією цікавлюсь, з ким контактую, хто науковий керівник, кого знаю з зарубіжних істориків. Мені сказали, що СБУ цікавлять ще двадцять українських істориків.
Не називали імен?
Ні. Як мені пояснили, СБУ хоче з’ясувати витік інформації зі свого галузевого архіву. Але що це за інформація, я так і не довідався. Наполягав, щоб мені висунули конкретні звинувачення або підозри, а вони відповідали, що я сам мушу сказати, що і хто їх може зацікавити.
Ви сканували документи в архівах?
Ні. Якщо дозволяли, фотографував. А здебільшого робив конспекти і нотатки.
Часто працювали в київських архівах?
Розпочинаючи з 2006р. щороку раз, два, три, чотири рази, по тижню-два.
Все-таки, як співробітники СБУ пояснили, чого вони від Вас хочуть? Стався витік якоїсь секретної інформації, коли, якої і як – невідомо…
… і вони думають, що вона є в мене, ще в когось, і хочуть з’ясувати, що це за інформація. Я питав: скажіть конкретно, що вас цікавить. – О, ні. Мовляв, маємо подивитися, що в тебе є...
А це було затримання чи бесіда?
Однозначно затримання. Тому що я не міг піти з власної волі.
Протокол?
Не було. Але вони щось нотували, я того не бачив. Можливо, був мікрофон, не знаю.
Скільки часу тривав допит?
Чотирнадцять з половиною годин. Коли мені запропонували увімкнути свій ноутбук, я відмовився. Тоді вони вилучили ноутбук, флешку і зовнішній електронний носій. Це вже протоколювалося за присутності трьох «пойнятих». Всі шестеро співробітників СБУ мене допитували, перехресний допит, «поняті» теж задавали питання.
Так довго? І про що говорили?
З перервою на обід, нагодували мене. Дозволяли перекурити, зателефонувати дружині. Питали, кого знаю з зарубіжних істориків. Я їм назвав Мірчука, Шанковського, Крохмалюка. І тоді вони побігли десь. А коли з’ясували, що ті люди не живуть, поставили питання по-іншому – з ким підтримую контакти закордоном, скільки мені платять американці.
Не розумію, про що можна було говорити чотирнадцять годин? Хіба підтримувати знайомство з іноземним істориком – злочин?
Мене допитували з пів на восьму ранку до пів на десяту вечора. Питали різне, тиснули психологічно. Наприклад, чим займаюсь у музеї, для чого досліджувати першоджерела, який сенс взагалі займатися історією. Потім казали, може, краще лишити історичну науку в спокої, краще десь влаштуватися вчителем, мовляв, бачиш, яка ситуація, не зовсім це безпечно.
І так чотирнадцять годин?
Так. А якщо з нами не співпрацюватимеш, можеш і вісім років отримати за розголошення державної таємниці. Потім була довга перерва, приблизно з шостої до восьмої. Зі мною залишилося двоє, решта десь пішли; як сказали, радитися, що робити зі мною далі. А ті двоє сказали, що зараз заберемо паспорт, вивеземо тебе на режимну територію, де тебе затримає міліція, яка зі мною не буде панькатися, як вони.
Врешті я зрозумів, що їх цікавлять мої електронні носії інформації, чи немає там секретних документів. Відповідав, що доступу до секретних документів не мав. Тоді прийшов старий генерал у цивільному. Представився, але я не запам’ятав його імені, крім того, що він генерал-майор. Той теж тиснув: Руслан Володимирович, ну що ж ви так, зрозумійте нас, і ми вам допоможемо…
Я вперто відмовлявся залишати свої речі добровільно. Пояснив, навіть як залишу, завтра там виявиться невідомо що, схема атомної станції, наприклад; і розмова зі мною буде короткою, навіщо це мені? Після цього відбулося протокольне вилучення моїх електронних носіїв, про що вже згадував. Протокол не підписав. Мене відпустили з прощальними словами, щоб добре подумав над поставленими запитаннями, чи можуть бути в мене документи, які становлять державну таємницю, що мене можуть використовувати іноземні розвідки, а я й не знатиму тощо. Дали мені номер телефону: надумаєш – подзвони нам. А наступного дня я скликав прес-конференцію і розказав все це.
Інформацію про Ваше затримання журналісти розповсюдили швидко. Пригадую, про що подумав тоді. Якщо коротко, схвилювало те, що влада розпочала втручатися в галузь історичної науки, чого ще не було в роки незалежності. По-друге, дивувало дилетанство СБУ. Бо виконавці вашого затримання не мали зеленого поняття про специфіку роботи з архівними документами. З цього випливало, що в вашій справі СБУ не проконсультував жоден фаховий історик.
Так. Я це зрозумів тоді, коли після моїх слів про Мірчука і Шанковського вони побігли по консультацію. В архів, швидше за все.
А ще мені здалося, що вами справа не завершиться, й треба сподіватися продовження репресій.
Того ж року СБУ допитувала директора Музею Армії УНР Романа Круцика на предмет скарги про культивацію фашизму і т.п. Потім з’ясувалося, що скарга фіктивна, бо жінка, яка її написала, померла на три роки раніше перед тим, як вона була написана. Були й інші випадку тиску на дослідників трагічних сторінок ХХ ст., а саме тих, хто спеціалізувався в галузі репресій, голодомору і іншого, що спричиняло резонанс серед громадськості.
Треба зауважити, що в той час музей «Тюрма на Лонського» був структурним підрозділом СБУ, себто затримуючи Вас, СБУ формально розпочала справу проти «свого».
Музей був не структурним підрозділом СБУ, а самостійною юридичною особою при СБУ.
Як далі продовжувалися Ваші взаємини з СБУ?
Наступного дня СБУ відкрила кримінальну справу проти мене. А коли пішов розголос, її засекретили. Я її так і не бачив. Зо два тижні перебував на нелегальному становищі, ночував у товаришів. Дружина казала, що за квартирою стежать. Потім були обшуки в музеї, вилучили два комп’ютери. Тричі їздив на допити до Києва. 2011р. СБУ допитала всіх до одного співробітників музею «Тюрма на Лонського». Востаннє мене допитували вже у Львові восени того ж року. Слідчий тоді сказав, що виконуються ще три експертизи на предмет виявлення документів, які становлять державну таємницю. І все. Більше мене не турбували.
Хто Ваші адвокати?
Їх двоє, обоє з Харківської правозахисної групи. Олег Левицький у Києві і Олег Мицик у Львові. Кримінальну справу проти мене СБУ закрила 27 січня 2012р., про що я дізнався в липні 2013р. Мій адвокат звернувся в СБУ з листом, як просувається слідство. І йому відповіли, що справа закрита в зв’язку з відсутністю складових злочину.
А зараз Ви судитесь з СБУ?
Невдовзі після свого затримання, ще 2010р., я подав судовий позов проти СБУ в Печерський адміністративний суд Києва. Суд ми програли. Тоді я звернувся в апеляційний суд, який через недотримання процедури скасував попереднє рішення і повернув справу на повторний розгляд.
Предмет Вашого позову?
Незаконне затримання, незаконне вилучення моїх особистих речей та ін.; я вимагав визнати дії СБУ незаконними.
І все? А компенсація?
Ні. Для мене це була передовсім справа честі. Але якщо справа затягуватиметься, можна виправити. В Печерський адміністративний суд справу повернули ще 2012р. І лише тепер, після Майдану її знову витягнули з-під сукна, відбулося декілька слухань. Крім того, я звернувся до нового голови СБУ В.Наливайченка з проханням повернути відібрані в мене особисті речі. Їх повернули оперативно, в тому числі електронні носії з музею, крім мого власного зовнішнього електронного носія, який досі засекречений разом із матеріалами кримінальної справи проти мене.
Пригадую собі лист на Вашу підтримку, який підписали відомі українські й іноземні історики. Не так вже часто фахові українські історики проявляли свою громадянську позицію гуртом в таких скандальних справах. Особливо мене здивувала присутність серед підписаних Омера Бартова, американського історика, який не приховує свого упередженого ставлення до УПА й українців загалом. Разом з тим, оскільки з його думкою рахуються в світі, це обнадіювало, що розправу над Вами вдасться зупинити.
Лист підтримки зокрема організував Центр досліджень визвольного руху, передовсім моя колега – Марта Гавришко, науковий співробітник Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, яка написала його текст і персонально переконувала науковців підтримати мене.
Коли відбудеться наступне судове засідання?
Сподіваюся, до кінця цього року.