Щоб відповісти на це питання, треба зазирнути в історію законопроекту. Він став логічним результатом кампанії «Проти деградації вищої освіти» - понад рік студенти за допомогою вуличних акції протесту стримували прийняття реформи Дмитра Табачника, у певний її переломний момент тодішній прем’єр, щоб хоч якось зберегти обличчя, доручив створити робочу групу з доопрацювання проекту, на чолі з ректором КПІ Михайлом Згуровським, куди увійшли представники студентства, освітяни та експерти. Група одразу ж заявила, що доопрацьовувати проект не зможе, адже в саму основу реформи закладає інший підхід. Тому вирішили писати новий проект. Працювали максимально відкрито, група розглянула силу силенну пропозиції, що надходили з різних куточків країни. Саме тому за проектом закріпилось реноме такого собі компромісу.
Коротко кажучи, він має відмінну від нинішнього законодавства філософію та загалом закладає процес дерегуляції та децентралізації вищої школи. Однак він не пропонує настільки докорінних змін, як це було в іншому опозиційному проекті, розробленому групою експертів на чолі з головою Комітету освіти й науки Лілією Гриневич. Сама пані Гриневич ще раніше висловила підтримку проекту групи Згуровського, розуміючи неготовність освітянського середовища до кардинальних змін.
Водночас в умовах нової політичної ситуації в країні законопроект 1197-2 (групи Згуровського) почав дещо відставати від потреб та запитів суспільства. Тому було би вкрай нерозумно залишити його без певний правок.
Одним з орієнтирів політики нового керівництва МОН стала прозорість та підзвітність громаді. Майдан, представлений студентами, котрі захопили будівлю Міністерства, серед іншого висунув вимогу аудиту та постійної публікації поточної бухгалтерії на сайті МОН. Вочевидь нові керівники МОН таку ідею вподобали, бо, як бачимо, ці пункти потрапили до міністерського плану дій на 100 днів. Прозорість роботи самого міністерства, якщо вона буде досягнута, це все одно крихти – відкритість та підзвітність громаді має прийти до кожного університету.
Нещодавно Центр дослідження суспільства склав рейтинг прозорості наших 110 національних університетів. Оцінка складалась на підставі того, наскільки справно вони надавали різноманітні бюджетні документи, відповідаючи на запити на доступ до публічної інформації. Кожен національний ВНЗ отримав 5 таких запитів з вимогою надати кошторис, штатний розпис, перелік нерухомості, перелік автотранспорту та копії декларацій ректорів та проректорів. Результати були досить невтішними – більшість університетів відмовили у доступі або ж просто проігнорували запити. Зрештою з тих даних, які все ж вдалось отримати, стало зрозуміло, що брак громадського контролю призвів до явно неефективних витрат бюджетних коштів, як наприклад, легкова автівка вартістю майже 700 тис. грн. або ж подвійні оклад виключно для керівного складу ВНЗ.
За такої ситуації автономія університетів, яку планують суттєво розширити, перетвориться на автономію ректорів. Тобто якщо зараз ректорам треба бути лояльними до міністра, і тоді вони почувають себе як справжнісінькі феодали, то за умов самого лише збільшення автономії підзвітність громаді закінчиться, так і не почавшись.
Розширення фінансових, адміністративних та академічних прав університетів повинно йти в ногу із запровадженням реальних засобів для контролю зі сторони громадськості. Ці процеси мають бути нерозривні. Саме тому законопроект 1197-2 потрібно доопрацювати після першого читання. Текст треба «прошити» наскрізною вимогою публікації усієї фінансової документації: кошториси, звіти про їх виконання, штатні розписи з розподілами надбавок та доплат та ін. Також потрібно збільшити прозорість конкурсів на адміністративні та викладацькі посади. У першу чергу оголошення про конкурс на заміщення кожної вакантної викладацької посади повинно публікуватись на одному з центральних сайтів, можливо на міністерському. І так, це потрібно закріпити саме на рівні Закону.
Інші правки мають мінімізувати ризики різноманітних зловживань зі сторони адміністрації ВНЗ. Одна з найбільших небезпек для викладачів криється у відсутності граничної межі річного обсягу навчального навантаження. Її неодмінно потрібно зафіксувати у Законі. В нагоді стане норма з вже згадуваного іншого опозиційного законопроекту – 600 годин на рік.
Скептикам, які вважають, що такі міри будуть мертвонародженими, адже саме академічне середовище є досить пасивне та не буде контролювати своїх керівників, раджу не плутати причини та наслідки. Готовий закластись, що наявність інструментів одразу ж створить попит на їх використання.
Насамкінець згадаю про очевидне. Правити законопроект захочуть і представники старої влади, які нікуди не ділись та продовжують засідати у парламенті. Зокрема, на місці й депутати, котрі захищають інтереси колишнього міністра освіти Дмитра Табачника. Зрозуміло, що ці люди намагатимуться проштовхнути у законопроект певні гальмівні норми, тож варто бути на сторожі та тримати процес під пильним оком громадськості.