Дискусія щодо використання наметів (на жаргоні «правоохоронців» - малих архітектурних форм, МАФ) точиться в Україні давно.1990-го намети стали початком «студентської революції». 2000-го наметове містечко на Майдані стало осередком громадянської акції «Україна без Кучми». З того часу намети на Майдані стали символом українського протесту. Геть усі мирні зібрання, які призвели до суттєвих змін в Україні, починалися саме як наметові містечка.
Зрозуміло, що будь-яка українська влада, в тому числі й чиновники, які прийшли до влади у результаті протестів, розуміють, яку загрозу несуть їй намети на Майдані.
2005-й рік. Тоді все було дуже схоже на наше сьогодення. Тільки з точністю до навпаки. Громадяни чекали покращення, а помаранчева влада почала арештовувати діячів Партії регіонів. У відповідь «Союз молоді регіонів України» влаштував акцію протесту у вигляді наметового містечка. Воно розташувалося у Маріїнському парку, напроти Кабміну.
Київська міськдержадміністрація (КМДА) звернулася до Шевченківського райсуду Києва з проханням заборонити цю опозиційну акцію, оскільки «намети займатимуть певну площу у Маріїнському парку, що призведе до порушення прав громадян на відпочинок», «використання під час пікетування звукопідсилюючих пристроїв та обладнання може призвести до перешкоджання роботі Кабінету Міністрів України». Але найважливіший аргумент КМДА був такий: «Згідно чинного законодавства розміщення малих архітектурних форм, якими є намети, потребує дозволу Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища КМДА. Заявниками такого дозволу отримано не було».
Представником молодих регіоналів у тому суді була молода юристка Олена Лукаш. І вона тоді подала своє Заперечення на позов КМДА.
Я насправді захоплююся Оленою. Саме вона, напевне, вперше в практиці українського судочинства, систематично виклала у цьому Запереченні основні принципи свободи мирних зібрань. Зокрема, вона вказала надзвичайно важливі для свободи зібрань в Україні речі: «Конституційні права громадян не можуть залежати від наявності чи відсутності будь-яких дозволів», «Вважати встановлені в парку намети «архітектурною формою», на нашу думку, неможливо».
І – найважливіше: «Отримання дозволу на розміщення малих архітектурних форм законодавець ставить лише для суб’єктів підприємницької діяльності у зв’язку із здійсненням ними підприємницької діяльності і ніяким чином не відноситься до громадян, які мирно зібралися в парку».
Суд цілком прийняв аргументацію Олени Леонідівни. Та й інакше й не могло бути, адже ця аргументація базувалася на Конституції України та європейській Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Шевченківський райсуд 19.04.2005 відмовив КМДА у позові і, зокрема, вказав: «Суд вважає також необґрунтованими доводи заявника щодо необхідності отримання дозволу Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища КМДА на встановлення наметів, так як намети не є «архітектурною формою» і отримання дозволу на їх встановлення законом не передбачено».
Для тих, хто системно займається питанням свободи зібрань в Україні, справа, яку умовно називають «Лукаш vs КМДА» стала класичною. Суть її в тому, що встановлення МАФів, звичайно, потребує дозволу міської влади. І київська міськрада 2008-го року навіть ухвалила рішення «Про правила благоустрою міста Києва», яким регламентує встановлення цих «тимчасових споруд».
Але це рішення може стосуватися виключно МАФів, встановлених з метою підприємницької діяльності. Аналіз положень Конституції України говорить про те, що намети, встановлені задля реалізації громадянських прав, зокрема, і права на мирні зібрання, не підлягають «юрисдикції» органів місцевого самоврядування. Тому що частина 1 статті 92 Конституції говорить: «Виключно ЗАКОНАМИ України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина».
Отже, встановлення наметів з метою проведення мирних зібрань, а не торгівлі пивом чи газетами, може регулювати виключно закон, а не рішення міськради, яке законом не є.
Тобто, ВСТАНОВЛЕННЯ НАМЕТІВ З МЕТОЮ ПРОВЕДЕННЯ АКЦІЙ ПРОТЕСТУ НЕ ПОТРЕБУЄ НІЯКИХ ДОЗВОЛІВ. Встановлення таких наметів регулюється виключно статтею 39 Конституції, доки в Україні не існує жодних спеціальних законів про мирні зібрання. А їх, слава Богу, не існує.
На жаль, історія повторюється. Іноді – як трагедія, іноді – як комедія. А іноді взагалі як фарс.
Повторюється й те, що й сьогодні, як і 8 років тому, КМДА через суд забороняє опонентам влади встановлювати намети (не важливо, якого кольору ця влада). Але з тих часів змінилося те, що Представник ВМГО «Союз молоді регіонів України» Олена Лукаш стала Міністром юстиції України.
Ніяких змін у конституційних положеннях щодо свободи зібрань чи у законодавстві щодо свободи зібрань в Україні не сталося. Тому, без сумніву, ніяких змін і у позиції Олени Леонідівни статися також не могло.
Тож прошу Вас, Олено, публічно підтвердити ту позицію, яку Ви займали 2005-го. Певен, що Ваша позиція буде мати велике значення для свободи зібрань в Україні. Так само, як Ваша позиція на суді 19.04.2005 має велике значення для правозахисників, які займаються свободою зібрань в Україні.
Тепер Ваша позиція як Міністра юстиції матиме значення і для КМДА, і для МВС, які чомусь, всупереч рішенню Шевченківського райсуду від 19.04.2005, вимагають окремих дозволів для встановлення наметів під час проведення акцій протесту.
Ваша позиція як Міністра юстиції матиме значення для того, аби практика силового і незаконного знесення наметів міліцією, як це відбулося під час Врадіївської ходи та 22 листопада на Майдані більше не повторювалася.
Р.S.
Насамкінець – взагалі щодо ситуації із свободою зібрань в Україні у 2013 році.
Ми справді бачимо суттєве зменшення позовів органів місцевої влади про заборону мирних зібрань в Україні та зменшення судових рішень про заборону зібрань. Ось дані Державної судової адміністрації:
Також протягом 2013 року Європейський суд з прав людини оприлюднив два рішення щодо порушення свободи зібрань в Україні - «Шмушкович vs Україна» (Одеса, 2008) та «Верєнцов vs Україна» (Львів, 2010), де, зокрема, вказав, що не можна в Україні застосовувати Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988, який вимагає повідомляти про мітинг за 10 днів до початку, та не можна затримувати українців за ст. 185-1 Адмінкодексу (порушення порядку організації та проведення мітингів і демонстрацій) доти, доки не ухвалено спеціального закону про мирні зібрання. Також оприлюднено окрему думку судді Євросуду Станіслава Шевчука про те, що такий спеціальний закон Україні не потрібен.
Те, що ми в Україні, на відміну від Росії чи Білорусі, можемо відносно вільно збиратися і висловлювати свої думки, безсумнівно, є заслугою не президента чи уряду, а українських правозахисних, профспілкових та громадських організацій.
Але, попри це, ми все ще відчуваємо системні порушення свободи зібрань. Зокрема, і щодо заборони встановлювати намети, які стали традиційними символами акцій протесту в Україні.
Урядові вже варто сказати своє слово.
Олено, ми справді сподіваємося на Вас.