На перший погляд, в освіті все відбувається за графіком. Вступна кампанія зовнішньо пройшла спокійно. Але ж при цьому замовчується те, яке ж стало реальне держзамовлення, чому воно менше минулорічного. Чому не реалізується добра передвиборча обіцянка Президента про те, що три чверті студентів в державних вузах будуть навчатись за кошти держави. Чому тихою сапою ігноруються положення Закону «Про вищу освіту» про те, що в кожному вузі мусить бути не менше 51% студентів за рахунок бюджету. А чи справді сьогодні це так? Далеко ні! Цікаво, що всі політики зважають на те, що енергоносії, компослуги дорожчають. А про те, що витрати на освіту постійно зростають і складають вже більше 14% сімейного бюджету - всі мовчать! При середній заробітній платні в Україні в 3380 гривень на місяць спробуйте вчити сина чи доньку в Києві на комерційній основі чи навіть на держбюджеті. Адже річна плата за навчання на юриста в Київському національному університеті ім. Т.Шевченка еквівалентна річній зарплаті такого середнього працівника. Заяви окремих владців, що мовляв не посилайте дітей з бідної сім’ї в Київ, не витримують критики. Це рівень мислення XIX сторіччя.
Про політику держзамовлення у вищій школі
Рік у рік Урядом скорочуються цифри на економічні, правові, гуманітарні та інші спеціальності. На слух, без глибокого осмислення, це звучить добре. Але якщо вдуматись, то що виходить? Вузам виділяють по 5 чи 10 бюджетних місць на ці гуманітарні спеціальності, які користуються шаленим попитом. При таких підходах навіть навчальну групу не сформуєш повноцінну. Адже вступають пільговики і кілька звичайних абітурієнтів. Провідним університетам, зокрема Київському національному університету ім. Т.Шевченка, Харківському національному університету ім. В.Каразіна, Києво-Могилянській академії та іншим цьогоріч скоротили бюджетні місця на найбільш популярні професії. Я, звичайно, за пріоритет в підготовці фахівців природничо-математичних, інформаційних, технологічних спеціальностей. І в свій час таку політику намагався вести. Але ж у всьому мусить бути розумна міра. Не можна ж робити практично недоступною юридичну і економічну, журналістську освіту, іноземну філологію, ігноруючи конституційні права громадян на вільний вибір професії і, відповідно, освіти. Згадані професії все більше стають досяжними лише тим, у кого є гроші, а таких сімей в Україні небагато. До чого довела бездумна державна політика в охороні здоров’я, коли скорочували постійно бюджетні місця. Маємо десятки тисяч вакансій медиків. І кого це хвилює?
Ви запитаєте - а чому ж не йдуть охоче абітурієнти на фізика, хіміка чи металурга, зварювальника чи біолога? Певно тому, що, по-перше, не має де робити після вузу, а, по-друге - мізерна платня після закінчення вузу. Погляньмо – чи стоять черги у дослідницькі інститути Академій наук України. Аналогічна ситуація і на виробництві, на жаль. Ми до сих пір не реформували українську економіку. Якщо в Росії економіку називають економікою газової труби, то в Україні – сталі і руди. А при таких підходах фахівці з ГРІН-технологій, машинобудівники не дуже потрібні. Принагідно зауважу про те, що нині проблема реформування заробітної плати в країні перезріла! Середня зарплата в Україні в двічі нижча, ніж в Росії, в тричі, ніж в Прибалтиці і в чотири рази нижча, ніж в Польщі. Що говорити при такій оцінці праці про мотивацію до праці і навчання найманого працівника. Дивіться, за 2005-2007 роки ми збільшили середню зарплату вчительству майже в три рази. Зразу до школи, вузу потягнулася молодь. А що маємо нині?
Про давню проблему – корупцію
Це морально-етична проблема, ознака духовно-моральної кризи в суспільстві. Хабарництво в різних видозмінних формах поселилося в стінах шкіл, дитсадків, вузів. Внески в благодійницькі фонди, пожертви стали обов‘язковими. Батьки і студенти про це кажуть скрізь. Потрібно не стояти на місці, а запроваджувати ЗНО і при вступі до технікумів, тоді не буде випадків, як було цього року у військовому ліцеї ім. Богуна. А що стосується ганебної історії у податковій академії, то це яскраве підтвердження, що не можна повертатися до вузівських вступних іспитів, як це зараз пропонують у новому Законі про вищу освіту три депутати від правлячої партії. До речі, всі вони - керівники вузів. Запровадження всіляких додаткових іспитів, співбесід – це шпаринка, привід щоб надурити дітей, батьків.Вважаю, що спортивні нормативи у воєнізованих навчальних закладах слід приймати організовано, під контролем громадськості, батьків, преси. Такі речі робилися, до речі, в свій час в Міноборони при Анатолію Гриценку, коли збирали разом абітурієнтів з усієї України і під контролем приймали нормативи. Звичайно, не можна уніфікувати всі випадки, скажімо, при вступі до консерваторії чи художнього вузу. Там все на совісті митців-педагогів. Але ж безголосий співати не буде.
Щодо вступу на магістерські програми, то тут також є що змінювати. Ступенева підготовка у вузах все-таки виправдовує себе. Юнак чи дівчина не повинні зупинятися в навчанні після третього курсу, коли, пам’ятаю, майбутні інженери говорили – здав предмет - опір матеріалів і женись! Женитися можна, але забувати про навчання не слід. Підготовка до вступу на магістра мобілізовує, примушує визначатись із власною траєкторією розвитку.
Сегодня коррупционные действия в вузах практически невозможны. Не существует малейшей лазейки для коррупционных деяний.
— Министр образования Дмитрий Табачник
Життя диктує, щоб незалежне, об‘єктивне оцінювання прийшло і у навчальний процес університетів. Здав бакалаврські випробування – шукай місце у будь-якому вузі України. На основі об’єктивного зовнішнього оцінювання. Це поруйнує хабарництво під час навчального процесу. І ще – не можна весь час зменшувати держзамовлення на спеціаліста і магістра. З практики знаю, що ця цифра мусить бути десь 80% від кількості нинішніх бакалаврів-бюджетників. У перспективі, коли ми відмовимося від освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, то на магістра-дослідника буде йти десь чверть бакалаврів, а решта – на магістра-практика, інженера. А зараз в деяких університетах зробили всуціль платним навчання на магістра. Це неподобство.
Про рейтинги українських вишів
Громадськість мусить мати уяву про якість українських вишів, їх авторитет. Тому рейтингування університетів справа потрібна. Основну оцінку виставляє саме життя, випускники, роботодавці. Найкращий поки у нас рейтинг – конкурс під час вступної кампанії.
Пам’ятаю, що у свій час ми також робили спроби запровадити рейтинги серед вузів. Спроектували прозору систему показників. Робили це гласно і поступово. Але кожен викладач, громадянин міг оцінити за якими критеріями той чи інший університет є кращим чи гіршим. Нині у рейтингу Міносвіти я цього зробити не в змозі, бо бачу лише абстрактні, т.з. індекси критеріїв рейтингу, а що за ними стоїть – не відомо. І ось парадокси – КПІ займає лише четверте місце серед технічних університетів, а Національні транспортний університет і будівельний університет не попали навіть у десятку кращих своєї категорії. Києво-Могилянська академія стоїть на тринадцятому місці серед класичних навчальних закладів. Поряд з нею – Кременчуцький університет, який добре розвивається, але є по суті технічним університетом. Разом із тим, підприємці, оцінюючи вітчизняні вузи, називають інші навчальні заклади. В пошані випускники Київського національного університету ім. Т.Шевченка, КПІ, Києво-Могилянської академії, Харківського національного університету ім. В.Каразіна, Львівської політехніки, Київського національного торговельно-економічного університету та інші.
Напевно, національний рейтинг слід допрацьовувати із врахуванням міжнародних вимог. Мова про Академічний рейтинг університетів світу, який складається Шанхайським університетом, чи про Світовий рейтинг університетів QS, рейтинг вишів за версією газети «Таймс», рейтинг «Вебометрікс» та інші. Робити справу мусять незалежні організації, а не МОН.
Про комерціалізацію і фінансування вищої освіти
Тема плати за навчання, комерціалізація освіти - це світоглядна дискусія. Конституція України гарантує юнакам і дівчатам безкоштовну вищу освіту в державних і комунальних вишах на конкурсній основі. В Основному Законі, до речі, не згадується про держзамовлення. В діючому Законі «Про вищу освіту» говориться, що за рахунок держбюджету в Україні повинні навчатися не менше 180 студентів університетів і 100 студентів технікумів на кожні 10 тисяч населення. Хто нині на це зважає? Ніхто. Я завжди був проти, щоб одним рішенням Уряду визначали потребу держави у продуктах, паливно-мастильних матеріалах і фахівцях вищої школи. Адже вибір професії – це майбутнє людини, її конституційне право. Не можна заганяти дітей туди, куди вони не хочуть йти.
Тому я за сучасні, стимулюючі до навчання, механізми здобуття вищої освіти нашою молоддю. Нині, якщо я не помиляюся, в Україні 21% населення має вищу освіту, маємо більше 560 студентів на 10 тисяч населення. Проте у Канаді і США таких майже в півтора-два рази більше. Наша держава не програє, якщо розумні діти матимуть змогу навчатись. Але я проти суцільної комерціалізації освіти, особливо вищої школи. Якщо все буде в майбутньому із формуванням держзамовлення як тепер, то скоро постане питання про приватизацію вищої школи, переведення вузів у розряд отримувачів державних коштів, а потім їх акціонування і т.і. Знаю, що дехто з керівників українських вишів про це мріє. Це протирічить логіці розвитку країни, її європейському вибору. У Європейському союзі, як правило, вища школа оплачується державою, бізнесом, різними фондами. Слід вдосконалити оплату державою здобуття вищої освіти, бо необдумані кроки – типу «гроші ходять за дитиною» приведуть нас в цивілізаційний кут. Уявіть - роздали кожному абітурієнту сертифікат на певну суму і кажуть – іди в який хочеш вуз! Здогадайтесь, хто залишиться без абітурієнтів? Зрозуміло – педвузи, гірничі, металургійні, інженерні, природничо-математичні факультети. І про такі «механізми» всерйоз говорять нині окремі політики, в т.ч. і в опозиційному середовищі, на жаль.
Наведу один приклад. Хорватія, як і багато інших країн соцтабору, відмовилась у 90-х від безкоштовної середньої освіти, безплатних підручників та держзамовлення. Нині країна потерпає від цього і готує інженера в Італії за десятки тисяч доларів. Про це мені говорили керівники цієї країни кілька років назад.
Що чекає нашу вищу школу
Без сумніву, українську вищу школу чекають реформи, якісні зміни. Мова і про автономність, демократію, кількість вишів, якість підготовки, міжнародну конкурентоздатність. Негайно потрібен новий Закон про вищу освіту. Але не можна реформувати цю тонку сферу, виходячи лише з політичної доцільності. Слід виробити критерії, застосовувати виключно об’єктивні оцінки. Ну скажімо – обов’язково слід брати до уваги при вирішенні долі вузів результати ЗНО і оцінки роботодавців, інше. Ось візьмемо недавні факти із ліквідацією Одеського і Дніпропетровського аграрних вишів. Виникає питання - чому доля злиття, ліквідації торкнулась лише їх, а що з іншими? Яка модель розвитку аграрного сектору Урядом обрана? Що чекає 15 мільйонів селян. Якщо державою і далі будуть підтримуватись великі агрохолдинги, то в селі у виробничі сфері буде потрібен 1 робітник на 1000 гектарів ріллі. Отже на всю Україну – 50 тисяч фахівців! А що робити мільйонам інших селян? Такі потреби забезпечать один-два університети, кілька технікумів і десяток профтехучилищ. Решта непотрібні! Дивуюся ректорам аграрних університетів – чого вони мовчать? Що, не відчувають загрози?
Такий вектор розвитку агросектору України безперспективний. Отже потрібна інша стратегія. Слід запитати в Уряду - як буде розвиватися в цілому вся економіка України, куди ми рухаємось? Які фахівці нам потрібні? Отримаємо відповіді від Уряду на ці питання, тоді стане ясно і з стратегією розвитку вищої школи. Звідси і перелік вузів, спеціальностей. Слід тонко поєднати конституційне право громадянина на вищу освіту з державними потребами. Але пріоритет людини тут очевидний. Не може бути держзамовлення прикритою формою ігнорування конституційного права громадянина на освіту.
Про профільне навчання у старшій школі
Хоч на перший погляд це питання не по темі, але воно дуже хвилює громадськість. Об‘єктивно всі розвинені країни, особливо в Єврозоні, мають повну середню освіту тривалістю 12-14 років, а ми - 11 років. Крім нас такі ще Росія і Білорусь. Тому рано чи пізно ми до терміну навчання повернемося. Нагадаю, що за даними ООН збільшення терміну навчання в країні на один рік - дає 10% росту валового продукту. Це і підтверджував колись СРСР, коли переходив на семирічку, восьмирічку і обов’язкову десятирічку. Заради об‘єктивності зазначу, що Україна не зовсім була готова до 12-річки, але на десятому році її запровадження відміняти її не можна було. Зламано всі програми, одномоментно мільйони підручників стали не придатними до навчання. Це трагедія для української школи. Уявіть собі трьохрічну програму навчання втисли в два роки – в програми теперішніх 10 і 11 класів. А один рік навчання – це майже 1200 навчальних годин. Як бути дітям і вчителям? При 12-річці і трьохрічній старшій школі профільне навчання було необхідним і доречним. Зараз добитись якісного профільного навчання в старшій школі дуже складно, а масово її запровадити – не реально. Про це нещодавно говорили на круглому столі в Комітеті з науки і освіти Верховної Ради України. Добре, що Міносвіти хоче провести педагогічний експеримент з цих проблем та залишити універсальні програми навчання там, де немає умов для профільного навчання.
Я побоююсь, що відмовившись в старших класах від нинішніх 36 навчальних годин (80% держстандарту, 20% варіативна частина) на тиждень і залишивши лише 18 годин загальнообов’язкових, а решту – на вибір, ми знизимо рівень загальної середньої освіти в Україні. Вважаю, що перехід в таких умовах на профільне навчання протирічить ст. 53 Конституції України, де говориться про обов’язковість оволодіння всіма юнаками і дівчатами загальною середньою освітою. Напевно сьогодні профільне навчання можливе лише там, де є база, кадри, традиції. Це спеціалізовані обласні, міські школи, ліцеї, такі як ліцей «Інтелект» при КПІ, фізико-математичний ліцей і гуманітарна гімназія при університеті Шевченка та інші.Запровадження профільного навчання в однокомплектній сільській школі, невеликих міських школах може принести шкоду. Розподілять деякі горе-керівники години між «своїми», а про нахили і уподобання дітей ніхто і говорити не буде. Будемо тиражувати відсталість і сірість. Уявіть собі - дитина втрапила на гуманітарний профіль, а згодом передумала і хоче стати інженером – що їй робити? У 14-15 років об’єктивний вибір зробити складно. Ось чого я боюся.
Про проблеми нового навчального року
Освіта, як ніколи, гостро відчуває потребу в державній турботі, нестачу коштів і рятується за рахунок батьків. З передбачених Законом про освіту щорічно 10% від ВВП в цьому році по факту освітяни отримають близько 6%. А якщо відкинути плату за навчання, то з держбюджету на освіту буде виділено фактично десь 4,5% від ВВП. Думаю, що ситуація є непростою. Кілька сотень шкіл в Україні є аварійними. Майже два десятки таких є в Херсонській області, на приклад. Багато проблем з дахами, електропроводкою, ліфтами, гуртожитками і т.і. Не вирішеними є питання харчування дітей, учнів ПТУ, студентів. Матеріально-технічна база шкіл, профтехучилищ, вузів є застарілою. Освіта не стала державним пріоритетом, щорічно на школи, вузи, дитсадки не додається мінімум 60 мільярдів гривень. Місцеві органи влади не дуже дбають за освітні заклади, житло педагогів. І це прикро. Треба олюднювати, соціалізувати всю державну політику. На жаль, суспільство не знайшло відповіді на поставлені питання в оприлюдненій Стратегії розвитку освіти України, затверджену президентом України. У цьому році по всій державі ледь-ледь здадуть 13 шкіл. А ще п’ять років назад їх здавали щорічно в три-чотири рази більше. І того було замало. Думаю, що застаріле навчальне обладнання у вузах, старі, примітивні незручні гуртожитки не сприятимуть доброму навчанню. Вся надія знову і знову на українського Вчителя та Викладача.