Прихожани співають незле, хоч це й не звичний, концертний звук українських хорів у великих соборах. Панотець провадить казання, де засуджує гомосексуалів і наголошує, що жінки повинні пристойно вдягатися в церкву. Після служби всі йдуть разом у простору кімнату нагорі, до кави й тістечок. Одна з прихожанок святкує уродини. Громада співає найпопулярніших народних пісень, переважно про кохання. «Я б чогось іще заспівав», – каже чоловік неподалік від мене і тихо заводить гадюкінську «Роксоляну».
Наступного ранку – понеділок Трійці за григоріанським календарем, і в церкві нема де маковому зернятку впасти. Двоє священиків правлять службу почергово, кожен своєю мовою. Опісля обидві громади збираються в уже знайомій кімнаті до спільної трапези. Знову співають. Українців із їхніми життєрадісними піснями чути значно краще, хоч вони й поступаються числом.
Поодинокі німці намагаються щось протиставити їм із самою лише гітарою: типовий християнський піснеспів, що навіває нудьгу. Я сиджу за столом із кількома берлінцями, яких цікавить єдине питання: чим відрізняються українська й російська мови? «Ну це як німецька й голландська», – кажу я своїм звичаєм, і вони кивають: незрозуміло, задоволені вони з цього чи ні.
На виході українці розмовляють про митні правила. Вже зовсім не можна завозити до ЄС картоплю, навіть автом. Україна ж бо не в ЄС.
Фрагментована громада
Отець Сергій дещо розчарований: сьогодні його парафія замало представлена. Спільна служба з німецькими римо-католиками – також його ідея, хоч він і сам не до кінця певен її переваг. «Якось у нас була спільна служба з Новолютеранською церквою, то вони після неї вилили святі дари просто в кущі. В нас такого просто неможливо уявити», – каже священик.
Отець Даньків парохує для українців Берліна вже п’ять років, хоча в Німеччині живе вдвічі довше, після того, як одружився з росіянкою німецького походження. Щонеділі він пакує ікони у багажник власного авта і їде спершу до цієї церкви, далі на Маґдебурґ або Франкфурт-на-Одері, де також є великі громади, зокрема, українських студентів.
«Там є й аспіранти, майже всі – математики з того самого львівського ліцею. Вже четверо є професорами, серед них і наймолодший – з 24 років – юніор-професор Німеччини, Остап Охрін», – розповідає отець Сергій не без певної гордості в голосі.
Він не надто задоволений своєю церквою. «Архітектура зовсім не сакральна, виглядає як офіс, – каже він, хоч і не скаржиться: – Ми ж тут у гостях». Про українську громаду Берліна панотець теж розповідає меланхолійно: «Не маю великого оптимізму. Громада дуже фрагментована: один цікавиться ресторанами або клубами, інший – церквою. Є чорнороби, які живуть у страхові, бо документи не завжди в порядку».
Асиміляція поступово стає загрозою для єдності громади. Суботню школу, де панотець із кількома активними парафіянами навчають зокрема і української, відвідують сьогодні тільки 15 школярів у трьох вікових групах. Щоправда, і раніше їх було не більш як 25-30 чоловік.
Але попри всі труднощі, парох Даньків переконаний: «Наша церква може бути мостом». З римо-католиками йому було дуже легко організувати спільну службу Божу. І тут не обходиться без пересторог: деякі православні громади в Австрії дотримуються одразу двох календарів і кожне свято відзначають двічі – цієї «шизофренії» панотцеві хотілось би уникнути.
Та з довшої часової перспективи загальна синхронізація бачиться неминучою. «Це, вочевидь, тільки справа часу. Увесь календар – річ відносна; історичний Христос насправді народився не 7 січня і не 24 грудня», – нагадує священик. В міру зростання різниці між григоріанським та юліанським календарем, старе літочислення ставатиме дедалі непрактичнішим.
«Українці ще мають віру»
Ідея спільних служб постала десь зо три роки тому і вперше була зреалізована торік, розповідає після відправи німецький священик, отець Матіас Ульріх – життєрадісний чоловік в окулярах. «Важко поєднати два ритуали в один, тому ми вирішили, що правитимемо одну літургію з елементами другої, по черзі. Тому коли ми маємо латинську відправу, частина її відбувається українською, і навпаки».
Ідея досить оригінальна – принаймні, отець Ульріх не чув про подібну практику деінде. «Зазвичай правлять єдину службу, в єдиному каноні і єдиною мовою. Обидві наші громади католицькі, але ми походимо з різних культур і плекаємо їх, тож нам важливо пізнати одне одного. Важливо також не шукати штучного одноманіття. Нам ідеться про діалог і різноманітність. Ми спостерігаємо, як інші живуть, святкують і вірують».
Та є навіть німці, які вже стали невід’ємною частиною української громади. Отець Даньків вважає, що їх приваблює насамперед автентичність української служби. Однією з легенд громади є літня жінка на ім’я Ліло Кнапп. Вона була дружиною науковця-україніста; серед книжок, які вона передали церкві з бібліотеки по його смерті, отець Сергій показує мені староукраїнський Псалтир 1710 року.
«Було напрочуд складно пояснити німцям, що ми не маємо нічого спільного з росіянами!» – каже пані Кнапп, і, хоч вона не знає й одного слова українською, її «ми» звучить дуже щиро.
Вона відвідувала була ще стару українську парафію, що містилася в церкві на Кройцберґу, яку пізніше закрили з огляду на оптимізацію витрат. Подружжя Кнапп до останнього захищало ту церкву перед відповідальними церковниками.
«Я прямо їм заявляла, що в громаді ще були українці, яких Гітлер вивіз з батьківщини на примусову роботу, були ще люди, які в народилися в концтаборах, і тепер їм мали забрати останнє – змогу поговорити українською в неділю».
Та, попередня спільнота була справді багатокультурною. Іммігранти-араби християнського віросповідання відвідували греко-католицьку службу і навіть хрестили дітей за українським обрядом. Однак із 2000 року громада покинула старе місце і переїхала у свою нинішню церкву. Тепер сюди також приходять німці, які вивчають слов’янські мови, щоб учитися читати кириличні літери з псалтирів.
«І все-таки для неукраїнців у цій громаді найпривабливішим є дух спільноти, – каже пані Кнапп. – Я була в Україні років 10 тому. Церкви там переповнені, всі ходять до церкви, старе й молоде. Українці ще мають віру. Це те, що ми в нашому західному світі вже втратили».