Дуже дивним є те, що українські депутати, які є лобістами законопроекту 9073, завжди декларують свою повагу до РФ, закликають брати приклад з росіян, але у питанні державної мовної політики вони чомусь діють зовсім не так, як це роблять народні депутати Росії.
РФ підписала Хартію ще у травні 2001 р. і взяла на себе обов’язки через рік ратифікувати її, але й досі цього не зробила. Державна Дума Росії, Міністерство регіонального розвитку РФ, науковці й експерти (А. Журавський, В. Зорін, М. Кузьмін, Д. Ланко, Д. Мустафіна, О. Подлєсних, С. Соколовський, В. Степанов, З. Строгальщикова, В. Тішков, Д. Функ та ін.) кілька років вивчають європейський досвід імплементації Хартії, справедливо наголошуючи при цьому, що треба обов’язково врахувати «можливість появи нових конфліктів», які можуть виникнути в процесі імплементації Хартії. Оскільки російські депутати, урядовці та експерти консолідовано обстоюють національні інтереси своєї держави (що повністю відсутнє в колах українських урядовців та нинішньої парламентської більшості у Верховній Раді України), то вони підкреслюють, що в країнах зі «складною мовною ситуацією існує небезпека появи мовних конфліктів і навіть так званих шкільних війн, що виникають в ході “мовної експансії” мов, оголошених державними, на інші мовні спільноти». Адже саме такі побоювання щодо виникнення подібних конфліктів (як відкритих, так і латентних) не дозволили ратифікувати Хартію Молдові та країнам Балтії, що «конфліктною стала ратифікація Хартії і на Україні».
Російські науковці зазначають, що «деякі лідери, які заробили свій політичний капітал на “національному питанні” в 1990-ті роки і встигли за останній час його розтратити, вже сьогодні готові використовувати ратифікацію Хартії для отримання нових політичних дивідендів. Але іронія полягає в тому, що Хартія була спеціально розроблена з метою зменшити побоювання урядів, які б негативно реагували на все, що загрожує національній єдності або територіальній цілісності держави». Проте в Україні, – підкреслюють російські науковці, посилаючись на висновки міжнародних експертів (див. статті Bowring B., Antonovich M. та ін), – «Хартія зіграла зовсім іншу роль». У зв’язку з цим російські фахівці висловлюють свої побоювання, щоб Хартія «не зіграла аналогічну роль в Росії», для чого вони пропонують «ретельно зважити можливі конфліктні наслідки її ратифікації».
Про що ж турбуються російські експерти? (Для викладу їхніх висновків ми користувалися офіційними сайтами уряду і Державної Думи РФ, а також матеріалами Круглого столу «Европейская языковая Хартия и Россия», які викладені в журналі «Этнографическое обозрение. – 2010. – № 4. – С. 92 – 140»).
Перше. Російські експерти зазначають, що імплементація Хартії може не тільки «привести до зростання сепаратистських настроїв» і розділення етнічних груп РФ за етнолінгвістичним принципом, але й «стати інструментом, що здійснює дестабілізуючий вплив на етнополітичну ситуацію в Росії», адже поліетнічність, поліконфесійність, адміністративно-територіальний поділ за етнічним (або етнолінгвістичним) принципом є чинниками дестабілізації суспільства.
Друге. Російські фахівці підкреслюють, що кожна країна при ратифікації Хартії повинна сама визначити, які з мов меншин необхідно включити у ратифікаційний список, а також перелік тих заходів, які є реальними для реалізації. Це дозволяє державі враховувати реальний стан кожної мови меншин, адже: а) Хартія не спрямовується на захист діалектів офіційних (державних) мов та мов недавніх мігрантів; б) захист регіональних мов або мов меншин не повинен здійснюватися на шкоду офіційним (державним) мовам і не відміняє обов’язкової необхідності вивчення офіційної (державної) мови; в) розбудова Нової Європи базується на принципах демократії і здійснюється в рамках національного суверенітету та територіальної цілісності кожної європейської держави. С. Соколовський, спираючись на думку юристів, наголошує, що Хартія належить «до документів обов’язків, а не до документів, що гарантують дотримання прав, оскільки держави-учасники приймають на себе за вибором систему пунктів (параграфів Хартії) для захисту недомінуючих або менш використовуваних мов, на яких говорять громадяни цих держав». При цьому «кожна з недомінуючих мов отримує власну модель або версію захисту».
Російські експерти нагадують, що проблеми з ратифікацією Хартії в багатьох країнах пов’язані як з існуючими в них політико-економічними труднощами, так і з передісторією взаємовідносин титульних націй з іншими народами, що проживали на теренах тієї ж держави. Наприклад, країни Балтії категорично відмовляються від ратифікації Хартії, посилаючись на недавнє походження деяких мовних меншин, зокрема, російської національної меншини.
Принимая во внимание тот факт, что на протяжении нескольких столетий господства в Украине царской и советской империй русский язык насильно внедрялся во все сферы государственной и социальной жизни и одновременно вытеснял из употребления родной язык украинского народа, который в свою очередь испытывал жестокие притеснения и репрессии, этот законопроект представляет серьезную опасность для будущего развития украинского языка.
— Заявление Всемирного конгресса украинцев
Третє. Російські науковці наголошують, що європейський досвід демонструє різні форми можливої ратифікації: а) заява про приєднання; б) ратифікація з особливими застереженнями; в) заява про вузько-територіальне застосування Хартії; г) ратифікація з повідомленням про визнання, але не застосування; д) ратифікація без виділення жодної мови. При цьому звертається увага на значну кількість держав, які не ратифікували Хартію (серед них Албанія, Андорра, Бельгія, Болгарія, Греція, Грузія, Естонія, Ірландія, Латвія, Литва, Монако, Португалія, Сан-Марино, Туреччина, Франція). Експерти підкреслюють, що деякі положення Хартії мають лише рекомендаційний характер, що при ратифікації Хартії треба керуватися не політичними, а лінгвістичними критеріями (цей принцип абсолютно ігнорують українські урядовці й депутати). Саме через це російські науковці не розводять русинську і українську мови (як це зробила Верховна Рада України в законопроекті 9073, підігріваючи законсервований конфлікт, створений зарубіжними політтехнологами та прихильниками політичного русинства), а справедливо стверджують, що українська мова включає в себе лемківський і русинський діалекти. Це правильний висновок, адже Хартія не спрямовується на захист діалектів державних мов, оскільки вона захищає мови, які мають суттєві відмінності від державної мови.
Четверте. Російські науковці уточнюють, що в Хартії йдеться про: а) «регіональні мови» (тобто мови, які традиційно використовуються на теренах держави автохтонними або корінними народами) та б) «мови меншин» (тут маються на увазі меншини, мови яких є домінуючими в інших державах). За цією класифікацією в Україні регіональними мовами повинні вважатися кримськотатарська, караїмська, кримчацька та гагаузька, а мовами національних меншин – ті мови, які є офіційними (державними) у відповідних країнах світу (в Білорусії, Болгарії, Вірменії, Греції, Молдові, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Угорщині тощо). Отже, за цією класифікацією в Україні в групу регіональних мов не можна включати і караїмську, і російську мову, оскільки одна з них є державною в РФ і (одночасно) мовою російської національної меншини в Україні. Так само і в Росії не можна включати в групу регіональних мов, наприклад, і евенкійську, і українську мову, оскільки остання є державною в Україні та (одночасно) мовою української національної меншини в РФ.
Враховуючи це, російські урядовці й уклали перелік корінних малочислених народів РФ (їх усього 47), мови яких, власне, й потрібно захищати в першу чергу. В Хартії також вказується, що регіональні мови мають суттєво відрізнятися від офіційної (державної) мови. Отже, оскільки українська мова входить в підгрупу східнослов’янських мов, а східнослов’янські держави є сусідніми, то інші східнослов’янські мови (білоруська і російська) не можуть вважатися регіональними на теренах України (адже це може створити різнопланові територіальні загрози), тому білоруська і російська мови в Україні можуть розглядатися лише як мови національних меншин.
При цьому РФ не розглядає можливість захисту української мови при ратифікації Хартії, хоча російські експерти й підкреслюють, що найбільш поширеними мовами на території РФ (окрім російської) є татарська, українська та башкирська. У питанні регіональних мов необхідно правильно зрозуміти всі нюанси. Зокрема, серболужицька мова є регіональною слов’янською мовою на території Німеччини, і для цього є вагомі підстави: у світі немає держави, яка б мала серболужицьку мову в якості офіційної; серболужицька і німецька мови належать до різних груп – до слов’янської та германської (відповідно); серболужицька мова здобула такий статус ще й через те, що є єдиною мовою, яка збереглась в автохтонному слов’янському ареалі, який зазнав великого асиміляційного тиску з боку німецької мови в добу пізнього Середньовіччя.
Отже, захист цієї мови базується на її пост-лінгвоцидному статусі. Таким чином, при розробці державної мовної політики в Україні треба обов’язково враховувати те, що майже 400-літній лінгвоцид української мови ще й досі не припинився, а деукраїнізація України прискорюється і поглиблюється (на жаль, прихильники законопроекту 9073 навіть не згадують про це, хоча Хартія передбачає, що кожна держава може сама визначити необхідні принципи, на яких базується мовна політика країни).
П’яте. Російські експерти підтримують позицію урядів тих країн, які не вносять у перелік мов меншин ті мови, котрі вже мають великий ступінь захисту. Вони зазначають, що на території Росії мови, які є державними у сусідніх країнах (і одночасно – мовами національних меншин в РФ), не повинні включатися в категорію «мови Російської Федерації» через велику вартість заходів, пов’язаних з імплементацією Хартії, адже «державні мови мають розвинену й історично сформовану інфраструктуру забезпечення мовних прав и мовного розвитку, і їхньому існуванню, строго кажучи, ніщо не загрожує». Отже, першочергової підтримки й захисту потребують не державні мови сусідніх країн, а ті мови, які не мають відповідної інфраструктурної забезпеченості, які мало використовуються у ЗМІ тощо. Про те, що імплементація Хартії є надзвичайно обтяжливою і дорогою справою, в РФ говорять і урядовці, і народні депутати, і експерти. Д. Ланко наголошує на тому, що Хартію не можна застосувати до російських умов, оскільки: а) на практиці Хартія «виконується тільки для корінних народів, які традиційно проживають у відповідних країнах»; б) «основні принципи Хартії вичерпали себе і не відповідають наявній у країнах Європи демографічній ситуації»; в) Хартія «не працює для багатонаціональних країн»; г) ратифікація Хартії є «надзвичайно фінансово ємним напрямком», адже забезпечити «шкільне навчання рідною мовою навіть на трьох – чотирьох мовах меншин надзвичайно важко»; «нібито Росія багата країна, а грошей не вистачає, … тут Хартія просто не працює. Треба її відмінити і замість неї розробити і прийняти певний новий документ, наближений до реальності».
Отже, якби депутати, що голосували за законопроект 9073, хотіли розробити концепцію державної мовної політики, яка б не суперечила національним інтересам України, то їм достатньо було б врахувати хоча б ці поради російських експертів. Але для цих депутатів, на жаль, більш важливим є принцип «Поділяй і володарюй!»