Прикро, що вітчизняний бізнес у погоні за власним благополуччям практично самоусунувся від співпраці із науковими і освітянськими установами. Доля бізнесу у фінансуванні університетів не перевищує 1%, тоді як в Європі цей показник у десятки разів є вищим. Зате плата за навчання батьками студентів сягає нині майже 40% бюджетів вузів. Про побори батьків у школах столиці та обласних центрів і говорити прикро. Вважаємо, що слід негайно з 2012 року реалізувати в Україні принцип: «Бюджет сім’ї починається із дитини, бюджет України – з освіти!». Нагадаю, що в 90-х роках урядовці говорили, що більше 4% від ВВП ми ніколи не дамо на школи, але ж у 2007 році цей показник все-таки досяг майже 7,2%! Чому нині не вийти хоч на 8%, що означало б виділення 120 млрд. гривень на потреби освіти. Ясно, що і цього буде замало. Тому слід реформувати всю економіку освіти, законодавчо стимулювати бізнес щорічно виділяти до 5% від Фонду заробітної плати на дослідницькі проекти, потреби вищої школи і профтехосвіти. Доцільно було б внести законодавчі зміни, які б дозволили бізнесу затрати на освіту включати до валових витрат. Мусить стати правилом створення за їх рахунок на кожному підприємстві робочих місць для учнів і студентів практикантів. На кожні, скажімо, 20 робочих місць – одне місце практиканта.
В кожному районі, місті повинен згідно із законодавством бути створений Фонд розвитку освіти в об’ємі 3-5% від розміру бюджету. Треба, щоб у кожному навчальному закладі була своя опікунська рада, яка б затверджувалась рішенням відповідної ради. Вона б на своєму рахунку акумулювала б всі спонсорські кошти та контролювала їх витрати. Ми не повинні економити на дітях, жаліти на них гроші, але при цьому не допускати їх витрачання не за призначенням. Жоден керівник міста чи району не повинен лягати спати, коли в школі немає інтернету, професійних журналів для вчителів, книг, матеріалів, не обладнані кабінети, діти не харчуються, в класах холодно. За наступний 2012 рік слід реалізувати таке правило – кожен учень чи студент повинен відвідувати хоч один гурток чи спортивну секцію. На державному рівні мусить реалізована програма дитячого і студентського харчування. Якщо щоденно школяр чи студент з’їсть яблуко і морквину, вип’є стакан молока, буде вести рухливий спосіб життя, то тоді хвороби від дітей відступлять враз. Не будуть діти вмирати на уроках. А зараз ми дивуємо світ – на найкращих землях в світі ми кормимо своїх дітей шкідливими імпортними харчами, руйнуємо своє майбутнє.
Негайного вирішення потребує демографічна проблема. Потрібно знайти механізми, які пом’якшили б її негативний вплив на мережу освітянських закладів, особливо в селі. Мова йде про зменшення наповнюваності класів, студентських груп, надання прав місцевим радам на кризовий період утримувати класи з меншою наповнюваністю і т.і.
Але не це все головне. Якщо не змінити систему світоглядних координат, в якій розвивається вся країна, не поставити на чільне місце в політиці людину, то і освіта і наука, медицина і культура, спорт розвиватися не зможуть і перспективи Україні не бачити. Не можна допускати, щоб на бюджет держави витрачалось лише 27% від ВВП, тоді, як у Європейських країнах цей показник сягає 45-50%. До-речі, СРСР спрямовував в бюджет 52%, а та ж Швеція до 57% свого Валового продукту. Це зробити важко, але ж не може вся країна працювати на кілька фінансово-промислових груп (ФПГ), п’ять з яких контролюють 70% економіки України. Постійно не доплачуючи найманим працівникам заробітну плату, беручи за безцінь природні ресурси, грабуючи бюджет, щорічно ці та інші ФПГ отримують незаконно більше п’ятисот млрд. гривень. Ось де резерви наповнення всіх бюджетів, формування економіки знань, інноваційного розвитку, та утвердження в країні соціальної демократії.
До якості і доступності освіти
Україна досягла світового рівня охоплення населення освітою. Показники індексу людського розвитку (ІРЛ) в цій частині є, слава богу, добрими. Проте рівень якості освіти, поширення псевдоосвіти, відсталість матеріально-технічної бази, інформатизації освітнього процесу, низький престиж праці педагога привели до серйозної кризи в освіті. Про це свідчать дані міжнародного оцінювання TIMS з природничо-математичних дисциплін та щорічні результати зовнішнього незалежного оцінювання. Це все мусило б спонукати Уряд, парламент до вжиття серйозних заходів, адекватної реакції на ситуацію.
Найпершими кроками тут мусять бути дії стосовно виробки дієвого механізму оновлення змісту освіти, створення національної системи оцінювання якості навчання, створення індустрії технічних засобів навчання, широке застосування електронних, медіа засобів навчання.
Слід створити могутній Центр, а також затвердити державну програму «Зміст освіти». В складі цього Центру повинні працювати три головні сектори – відбору нових знань, визначення необхідного їх об’єму для вивчення, проведення порівняльних досліджень із іншими країнами і пошук найсучасніших методик та технологій навчання. Настав вже час переглядати Державні стандарти освіти раз на п’ять років, а не раз в десять, як є нині. До цієї роботи мусять бути залучені провідні вчені Національної Академії наук та Академії педнаук, кращі вчителі-новатори. З усіх предметів держава повинна випускати один найдосконаліший підручник із повним набором методичного забезпечення. Всі інші підручники нехай випускають всі бажаючі на альтернативній основі. Щорічно до підручників, програм мусить виходити додаток з новинками у певній галузі в електронній формі.
Реанімування і наповнення новим змістом потребує технопарк, який повинен був займатися розробкою новітнього навчально-наукового приладдя. Надання податкових пільг, необхідного фінансування дозволить вирішити проблему архаїчного обладнання кабінетів і лабораторій вузів, шкіл, училищ.
Не слід зупинятись на розвитку системи зовнішнього оцінювання. Треба сміливо йти на його вдосконалення, запроваджувати системне вивчення якості знань за підсумками початкової, основної та старшої школи. Доречним було б поширити незалежне оцінювання на діяльність вузів, профтехучилищ, постійно вести моніторинг знань студентів, випускників спільно з роботодавцями. Таке оцінювання студентів слід проводити при вступі, після другого курсу та при їх випуску. Тоді автоматично вирішиться проблема великої кількості вузів, неякісної освіти. Нам слід удосконалювати інноваційні педагогічні технології, створити систему управління інноваціями в освіті. Американець Дік Фосбері перший в світі стрибнув спиною вперед і без додаткових коштів стрімко випередив тих, хто стрибав перекатом. Наше завдання – всіляко підтримувати вчителів-новаторів, допомагати їм, шукати і підтримувати нові педагогічні технології і прийоми. Перебудови потребує вся психолого-педагогічна наука, вона мусить зосередитись на вирішенні найгостріших проблем української освіти. Держава повинна відновити програму «Школа майбутнього». Ми ніколи не встигнемо за зміною і появою нових знань. Але навчити дітей навчатись самостійно, постійно шукати нове – головне завдання сучасної школи.
Врешті-решт треба визначитись із проблемою дослідництва в університетах. Без поєднання освітнього, наукового процесів, зв’язків із виробництвом, без цієї потрійної інноваційної спіралі справи не буде. Збільшення витрат на науку хоч би до 2% від ВВП, співпраця із бізнесом, передача частини науково-дослідницьких інститутів кращим дослідницьким університетам, збільшення витрат на дослідництво не менше третини від бюджету університету,створення інноваційних структур, запровадження наукових результатів у виробництво – ось неповний перелік кроків щодо реалізації основоположного принципу якісної освіти у вищій школі.
Потребує реформування економіка освіти. Нині ясно, що сама держава з фінансуванням галузі не впорається. Слід законодавчо добитися того, щоб оновлення обладнання майстерень, лабораторій вузів, профтехучилищ фінансувалось виробництвом, широко запроваджувалась дуальна система підготовки кадрів. Давно назріла проблема урівняння в правах із державною приватної освіти.
Суспільство всіляко мусять підтримувати і високо цінити працю педагога, вчителя, але прийшов час і принципово запитати в тих, хто до роботи ставиться абияк. На жаль, таких педагогів останнім часом з’явилось чималенько. Без серйозної системи контролю якості знань, співпраці із батьками, місцевою громадою справедливого стимулювання оплати праці позитивних змін не досягнемо.
Не забувати про душу дитини
Напевне нікого не потрібно переконувати, що без самоуправління, демократії, відповідальності, патріотизму, моральності і духовності нову Україну нам ніколи не збудувати. Це переконливо бачимо на двадцятилітній історії нашої країни. Ми є свідками того, як найновітніші американські технології відступають перед силою народного духу в Іраку, Афганістані.
Сьогодні контролера не поставиш біля кожного викладача чи студента, директора школи чи вихователя дитсадка. Наш освітньо-виховний процес потребує довіри, демократії, самоконтролю, дебюрократизації, поєднання державного і громадського управління.
Парламент, Уряд повинні надати широкі права вузам, профтехучилищам, школам. Маємо змінити систему оплати праці педагогів, дати право стимулювати кращих за результатами праці. Преміальний фонд оплати праці мусить складати не менше третини загального об’єму.
Обрання ректорів, директорів ПТУ і технікумів мусить стати прерогативою колективу із правом держави здійснення контролю їх діяльності. Раз і назавжди треба деполітизувати освітньо-виховний процес. Звільнення, заміна керівника освітньої установи в зв’язку із виборами чи політичними поглядами повинні відійти в минуле.
Автономія навчальних закладів вимагає перегляду діяльності всіх контрольно-ревізійних органів, податкової, рахункової палати. Вони повинні не викручувати руки керівникам, висмоктуючи з пальця недоліки, а вважати успіхом своєї діяльності існування колективів, де немає фінансових зловживань.
Абсолютно новою мусить бути роль наглядових опікунських рад шкіл, вузів, училищ. Вони разом із педрадами, вченими радами, студентськими самоврядуваннями повинні мати великі права і нести відповідальність за вирішення всіх проблем навчальних закладів. Розпорядження законно заробленими коштами навчальних закладів мусить стати виключним правом колективів.
Повного перегляду, систематизації потребує вся система морально-духовного, патріотичного виховання молоді. Телебачення, інтернет повинні бути підпорядковані цій меті. Слід сміливіше визначити духовні орієнтири, підготувати наскрізні програми виховної роботи з молоддю, врешті-решт створити інструментарій для цих цілей для кожної вікової групи. Класний керівник, вчитель, кожен батько повинні бути озброєні сучасними методиками роботи з дітьми. Нам усім потрібно подбати, щоб продуктивна праця повернулась в навчальний процес. Відсутність у молоді звички трудитись, організовувати виробництво, набувати підприємницьких навичок серйозно шкодять нашій державі.
Видатний український діяч, педагог, перший українець в Європі, як звали його сучасники, Михайло Драгоманов добре колись сказав, як поєднати національне із світовими надбаннями. Він закликав мати національне підґрунтя у виховній і освітній справі і інтернаціональний зміст у формах і методах здійснення цієї мети.
Прийшов час нової співпраці із релігійними організаціями, церквами. Вони мусять переорієнтовуватися від політики захоплення плацдармів впливу, до тонкої спільної роботи всієї громади по вихованню у молоді доброти, любові до країни, своїх ближніх, працелюбності, патріотизму і здатності боронити свої права і свою країну.
Школа Вчителем стоїть, а держава школою
Цей дещо змінений вираз Івана Франка дає відповідь щодо ролі сучасного Вчителя в Україні. Вчителем, Професором, Майстром, Вихователем нині працювати по-справжньому дуже-дуже складно. Школа займає тепер лише третє місце по інформаційному впливу на дитину. Як розмовляти з учнем, студентом, у якого вдома є інтернет, який об’їхав півсвіту, має репетиторів?
Необхідно оперативно переглянути державну програму «Вчитель». Від достойної зарплати до сучасного житла, інформаційно-методичного забезпечення діяльності педагога – такі мусять бути головні моменти цієї державної програми. Законодавча база для таких кроків існує – є стаття 57 Закону «Про освіту», є положення щодо надання житла педагогам, пільгового кредитування і т.і. Якщо дотримуватись цих правил, то вже в наступному році середня заробітна плата вчителя повинна бути в межах чотирьох тисяч, а викладача вузу – восьми тисяч гривень. Нині середня заробітна плата не перевищує 2 тисячі гривень. На квартирній черзі перебуває більше 25 тисяч педагогів. Тому правилом мусить бути, що в бюджеті кожного району чи міста щорічно передбачаються витрати на придбання житла освітянам. Мова про різні способи придбання квартир: безвідсоткові кредити, схема 50х50, коли половину житла оплачує сім’я, а іншу – відповідна рада, і врешті – просто придбання житла за рахунок бюджету. Розрахунки показують, що в рік вузам і ПТУ слід виділяти мінімум 300 млн. гривень, а школам – 800 млн. гривень на ці цілі. Потрібні правові механізми і будівництва житла власним коштом вузів, училищ. Не буду повторюватись, але нагадаю про необхідність збільшення до 2-х окладів коштів на оздоровлення, виплату до 10 окладів підйомних молодим вчителям, збільшення преміального фонду, прирівнення пенсійного забезпечення педагогів до держслужбовців.
На часі запровадження психолого-педагогічного відбору для студентів педуніверситетів, нові програми їх підготовки, введення стажування молодих вчителів.
Освітяни мусять захищати свої права
Правління Громадської Ради освітян і науковців України підготувало свої пропозиції щодо оновлення української освіти. Вони представлені Новою концепцією розвитку освіти та Планом першочергових заходів по її розвитку. Ці матеріали спрямовані до Міносвіти, Уряду, парламенту, Президента. Є вони і на сайті ГРОНУ. Десятки тисяч громадян, педагогів із усієї України з ними ознайомились, внесли пропозиції. Не про все ми змогли сказати в цій статті, та це й неможливо. Але якщо ми не зрозуміємо, що майбутнє країни – це справедливе суспільство із економікою знань, то Україна ніколи не досягне такого рівня життя, до якого ми прагнемо. Бо ще мудрий Гельвецій писав, що та країна, яка не має розвиненої освіти і науки, творчих, підприємливих людей, завжди буде рабом свого сусіда. Вчителі, викладачі, вчені мусять бути свідомі своєї відповідальної місії. Від нашої згуртованості, бажання вивести освіту і країну на новий якісний розвиток – залежить дуже багато. Влада не може ігнорувати думку армії освітян. Лише потрібно бути всім свідомими своєї місії і відповідальності за долю країни.
Громадськість чекає від з’їзду освітян, нашої влади, бізнесу дієвих кроків щодо розвитку вітчизняної освіти. Оцінку кожному керівнику регіону треба ставити по стану справ в освіті, а не по політичним результатам виборів. Буде якісна освіта, охорона здоров’я, добре житимуть всі. В цьому запорука стабільного розвитку країни, її благополуччя.