Особливо не вистачає дитячих сиропів. Дорослі змушені ламати навпіл свої таблетки, щоб не переривати лікування малят. Хоча це вже не ефективне лікування, а так – шаманство. Адже особливість лікування антиретровірусними препаратами полягає в тому, що терапію – призначеними індивідуально ліками – не можна переривати ні на день. В разі паузи, хворі на СНІД не можуть повернутися до звичних пігулок – вони їм більше не допомагають, вимушені використовувати більш сильні препарати, які і коштують, відповідно, дорожче.
Якщо, наприклад, перерветься лікування всіх ВІЛ-інфікованих в Україні, які отримують ліки в Центрах СНІДу, виникне потреба закупити нові – на 200 млн. дорожче (яких в бюджеті немає) – препарати; а старі, що прийшли із запізненням, стануть не потрібні.
Отож, ситуація, що склалася – вирок багатьом-багатьом хворим людям.
Також – загроза багатьом-багатьом здоровим! Адже вірус імунодефіциту в осіб, що проходять терапію, стає настільки слабким, що ризик розповсюдження інфекції є високим навіть при переливанні крові, статевому акті чи пологах. Відтак, чим менше держава опікується лікуванням хворих на СНІД, тим більших обертів набуває епідемія.
Корупційний ланцюжок
Що ж відбулося? Яка причина недостачі препаратів?
Причина, як для нашої держави, банальна – корупція.
Затримка у поставках, як вдалося з’ясувати, обумовлена … зміною керівництва профільного міністерства.
Сюжет драми наступний.
Посередники, що забезпечують постачання в країну іноземних ліків за бюджетними програмами, традиційно мають великий навар – 30-100%. Трапляється, їх поставки дорожчі від ціни виробника в 30 (!!!) разів. Однак чимала частина навару йде на відкати представникам держструктур, що допомогли виграти тендер й отримати вигідне замовлення. Посередники в Україні поділяються на групи, що мають своїх лобістів у владі. Отже, коли міняється керівництво МОЗ, відповідно змінюються і «улюблені дружини». Коли якась зі сторін «нахабніє», домовитися не виходить досить довго, відповідно зриваються строки поставок по державним програмам життєво необхідних ліків.
Цього разу кермо Міністерства охорони здоров’я опинилося в руках команди, яка на подібних схемах собаку з’їла. Нинішній міністр Ілля Ємець близький до культової у фармацевтичній сфері особи – відомого лобіста-посередника Бориса Литовського, ім’я якого вже світилося в кількох корупційних скандалах.
Щоб зрозуміти, хто такий Литовський, варто лише трохи заглибитися в історію. Наприкінці 90-х він був засновником «Віпекс-фарм» - компанії - головного постачальника МОЗ. Зрозуміло: жодна структура «з вулиці» «зайти» на таке «хлібне місце» не могла.
«У зв’язку із затримкою постачання антиретровірусних препаратів частково було призупинено набір нових пацієнтів»
Поки МОЗ трясуть «реформи», хворі на СНІД кинуті напризволяще. Але це нікого не хвилює. Градус цинізму системи традиційно дуже високий.
Проте, при «правлінні» Митника ситуація з корупцією тут була не краща. Про що, зокрема, свідчить звіт голови підкомітету з питань планування бюджетних коштів у системі охорони здоров’я депутата Валерія Коновалюка, який досить детально змалював брудні схеми тендерних закупівель у 2008-му.
Наприклад, у звіті можна вичитати: одна – близька до ТОВ «Фармацевтичні препарати регіонів» (улюблений посередник колишнього міністра) – компанія завезла в Україну протитуберкульозний препарат «Капреоміцин». Вартість одного флакону – 119,7 грн. Хоча, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, в Азербайджані він закуплявся за ціною 10,7 грн., у Молдові – по 10,6 грн., а в Румунії взагалі по 6,45 грн.
У звіті Коновалюка багато конкретної інформації, яка демонструє, які брудні справи кояться на фармацевтичному ринку України. Що показово, полковнику СБУ Геннадію Голобкову, який ініціював відповідне розслідування органами, кинули під ноги вибухівку – чудом офіцер залишився живий…
Отож, система тендерів МОЗ в Україні – коритце, де годуються чиновники, близькі до них бізнесмени, а залишки їх обіду дістаються хворим. При тому, що бюджетних коштів, що виділяються на боротьбу з тим же СНІДом, катастрофічно не вистачає.
Загальнодержавна цільова програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД у 2010 році була профінансована з бюджету лише на 59%, на 2011 рік заплановані ще менші витрати – 199 млн., що складає 45% від обсягу, затвердженого програмою.
Відтак, не всі хворі отримують лікування. Нині препарати мають лише 21 тисяча осіб, а потребує їх вчетверо більше людей.
Цитую лист головного лікаря Донецького обласного центру з профілактики та боротьби зі СНІДом М. П. Гражданова: «У зв’язку із затримкою постачання антиретровірусних препаратів на 2010 рік …для забезпечення безперервності лікування хворих частково було призупинено набір нових пацієнтів на антиретровірусну терапію. Протягом 2010 року в області потребувало призначення АРТ 1604 чоловік, було призначено 1089 пацієнтам (67,9%). В Маріуполі потребувало лікування 756 чоловік, було призначено 279 хворим (36,9%)».
Ось так, «припинено набір нових пацієнтів».
Повторюю, ВІЛ і СНІД – загроза для всього суспільства, не тільки для тих, хто уже має проблеми зі здоров’ям. Тож невже на це зовсім немає коштів у державному бюджеті?
Можливо і немає. Але чому тоді вони знаходяться на менш актуальні потреби?
Так, минулоріч бюджет відділив 226 млн. на поліклінічно-амбулаторне та стаціонарне медичне обслуговування народних депутатів, керівного складу органів державної влади. Тобто по півмільйона на депутата. Чи не занадто? Як виявилося, не занадто. Бо 2011-го на те саме передбачено вже… 308 млн. грн. Мабуть 2012-го на депутата припадатиме по мільйону – інфляція як ніяк.
А хворим на СНІД на лікування потрібно лише по 3 тисячі грн. на рік.
То чому одне життя ціниться в мільйон бюджетних коштів, інше – в три тисячі? Чому держава опікується і відмовляє в лікуванні другому?
Вибіркова благодійність
Єдине, що рятує: темою СНІДу в нашій державі опікуються не лише чиновники, а й неурядові організації, що існують на міжнародні гранти. Ці організації наглядають за розподілом бюджетних коштів, виявивши проблему – здіймають інформаційний галас. Як, скажімо, зараз, коли у хворих скінчилися препарати. Чи випадково органи прокуратури почали нині ці структури трусити?
Так, прокуратура, за інформацією автора, активно займається відділеннями «Всеукраїнської мережі людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом». Цікавлять наступні питання: «чи є організація отримувачем благодійної допомоги від міжнародних організацій? Якщо так, то від кого отримали допомогу в 2009-2010 році, її найменування, кількість та подальший обіг (надання, передача)».
Подібна прискіпливість – цинізм, особливо – на фоні того, що в Україні існує безліч буцім-то благодійних організацій, що відмивають корупційні кошти, також – мінімізують оподаткування для окремих політиків.
Приклади? Будь ласка! Автор писав про Благодійний Фонд «Відродження України», який економив на податках, купуючи для Віктора Януковича нерухомість та автомобілі. Інший благодійний фонд - «Гарант», через державні структури здирав кошти з підприємців та інвестував їх у будівельні проекти сина нинішнього прем’єра Азарова.
Ці фонди чомусь ніхто ніколи не «трусив». Хоча, ще за часів Президента Ющенка автор зверталася в Обухівську податкову – намагалася дізнатися: звідки у БФ «Відродження України» кошти на дорогі автомобілі для Януковича. Розставляти крапки над «і» податківці відмовилися.
А за рік фонд прикупив собі трохи землі «Міжгір’я». І знов ні в кого не виникло питань: звідки гроші чи за призначенням вони використовуються. Адже згідно закону про благодійні товариства, лише 20% коштів будь-який фонд може витрачати на себе, 80% мусить йти на благодійність. У випадку з «Відродженням України», вся їх благодійність – роздача дешевих книжечок дітям Обухова.