Але, можливо, критики поглянуть на ці ініціативи під іншим кутом, коли дізнаються, що Російська Федерація розкидається бюджетними коштами не менше, щоб лише заперечити все українське в темі Голодомору. Навіщо? Тому що реально існує така проблема, як інформаційна війна РФ проти України. Вона в усьому: в російських сюжетах теленовин, і в художніх книжках, які пропагандують збройний конфлікт з Україною, ну і звичайно у фальсифікації історії.
А тепер трохи конкретики. Не так давно, 17 листопада в Брюсселі на засіданні ПАРЄ російська делегація розповсюдила книгу російською та англійською мовами «Голод в СССР 1929-1934. Новые документы», що була видана за державні кошти в рамках федеральної цільової програми. Треба сказати, це не просто книга, цим кілька кілограмовим виданням можна вбити не лише морально, а і фізично. Причому це лише перший том багатотомника.
Фрагмент передмови в книзі «Голод в СССР…»
В книзі підбірка документів різних архівів Російської Федерації, які доводять, що голод в СРСР не мав етнічної складової. Хоча, при цьому вся передмова суціль присвячена українському питанню. Автор, керівник Федерального архівного агентства, В. П. Козлов на п’яти сторінках від першого до останнього слова піддає обструкції український погляд на Голодомор. «Политизация проблемы голода в СССР и ее сведение на Украине в рамки геноцида даже не народов Украины, а в первую очередь украинцев заставила приступить к маштабной работе выявления в архивах РФ, Казахстана,Белорусии документов, связаных с этой трагической страницей общей советской истории», - так пояснює причини появи цього видання професор Козлов.
В передмові можна знайти і висновки, які зробили науковці: «Не обнаружен ни один документ, подтверждающий концепцию «голодомор- геноцид» на Украине, или хотя бы намек на этнические мотивы случившегося, в том числе на Украине».
Лист Федерального архівного агентства
І нарешті побажання: «Российским историкам и архивистам скрывать нечего. Мы открыты, и мы предполагаем, прежде чем международные или национальные государственные структуры хотят высказаться со своими оценками о Голодоморе – геноциде в Украине, не спешить с ними».
А тепер конкретна відповідь, чому «російські історики та архівісти, яким ховати нічого» «не знайшли жодного документу, які підтверджують концепцію «голодомор-геноцид». Все дуже просто, тому що людям, які працювали над збіркою, чітко було вказано, що таких документів шукати не потрібно.
Автор має з цього приводу доказ: Лист від В. П. Козлова, керівника Федерального архівного агентства РФ, до голови Держкомархіву України О. П. Гінзбург з проханням допомогти в підготовці збірника, до якого прикладалася пояснювальна записка наукового керівника проекту В.В. Кондрашина. Вони прямо вказують керівнику українського архіву, які від неї вимагаються документи, а яких не треба. «Учитывая «украинский фактор», следует подобрать документы с таким расчетом, чтобы они указывали универсальный характер хлебозаготовок 1932, осуществляемых одними и теми же методами в кризисных регионах (Украина, Северный Кавказ, Нижняя Волга)», - наголошує Кондрашин. І далі: «Подобрать документы следует таким образом, чтобы была видна трагедия всего советского крестьянства, без акцента на Украину. Наряду с другими документами, для этого можно опубликовать подборку справок ЗАГСов Поволжья с конкретными записями о смерти от голода в 1933 г. в Нижне-Волжском и Средневолжском краях».
Фрагменти з пояснювальної записки В.В. Кондрашина
Щоб заперечити етнічну складову голодомору, автори збірки також пропонують вказувати, що епіцентри голоду були не лише в Україні, а також на Кубані, Поволжі, Сибіру. Однак при цьому автори ігнорують той факт, що ті епіцентри голоду, які знаходились за межами сучасної України, в своїй більшості припадали на місця компактного проживання етнічних українці, або стосувалися інших конкретних національностей на тому ж Північному Кавказі.
Наприклад, голод на Кубані за задумом російського архіву повинен заперечувати українську етнічну складову голодомору. Але це є доказ лише для тих, хто не обізнаний в історії. Адже Кубань у 30-тих роках була заселена не просто українством, а ще й національно свідомим українством. В Орловській та Білгородській області РФ, де також лютував голод, серцевину складали етнічні українці.
Українські архіви засекречені інтересами коаліції
На перший погляд, вражає зухвалість російських архівістів, які надіслали листа керівнику українського архіву з пропозицією поєднати зусилля у фальсифікуванні історії Голодомору.
Хоча особливо дивуватися тут не доводиться. Адже Держкомархівом у нас керують комуністи. Екс-нардеп від компартії - Ольга Гінзбург. Вона взяла на себе керівництво архівом, ще у 2006 році по квоті компартії в уряді Януковича. Чудесним чином Гінзбург утрималася на посаді за часів «демократичної коаліції» НУНС-БЮТ. Це була плата (одна з кількох) комуністам за негласну підтримку БЮТ, якій так не вистачало голосів для більшості.
Цікаво, що Гінзбург прийшла в Держархів, не маючи за своїми плечима жодної історичної освіти, більша частина її життя минула в цехах арматурного заводу.
Звичайно, як затята комуністка, Ольга Гінзбург знає та обстоює радянську інтерпретацію історії. Отже, концепція колеги Козлова з російського федерального архіву фальсифікувати історію їй була куди ближча до серця, ніж ініціативи українського Президента. Наша керівниця Державного архіву навіть не приховує своєї позиції, що українцям нічого знати правду про те, що було.
Зокрема, вона прямо заявляє, що треба засекретити архівні документи, що стосуються комуністичного режиму. Зокрема, вона проти обнародування списків радянських діячів, які брали участь у репресіях. «Це може нашкодити їхнім нащадкам», - вважає Гінзбург. Ідею створення музею радянської окупації вона назвала «шкідливою» і заявила, що не збирається передавати до нього жодного документу з архіву. «Такого музею не повинно бути у нас у країні взагалі, тому архіви не надавали матеріалів для цього музею. Це абсолютно негативно! Кому це треба? Моєму поколінню цього не треба. Якому поколінню треба розповідати про комуністичну окупацію?!» – якось заявила Ольга Гінзбург в інтерв´ю «5 каналу».
Отже все, що робиться в Україні в темі вшанування жертв Голодомору, натикається не тільки на зовнішній, але і внутрішньо державний супротив. Відомо, що Держкомархів фактично воює з Інститутом національної пам’яті, обмежуючи його доступ до архівів. Також є сумнів, чи всі документи архіву, що стосуються національної трагедії українців, як-то голодомор або репресії, переживуть керівництво затятої комуністки. Прецеденти втрати історичних документів Держархівом вже мають місце.
Наприклад, газета «Дело» писала про втрату документів про репресованих з Львівського архіву:
«Писательница Ирина Калинец рассказала, что, работая над созданием во Львове филиала Института национальной памяти, попросила у СБУ предоставить документы о репрессированных заключенных тюрьмы КГБ на ул. Лонского. В СБУ ей ответили, что в 1999 году 15 тыс. дел арестованных были переданы во Львовский архив. Однако в архиве их не оказалось».
«Етнографічний матеріал має бути переінакшений»
Однак, не зважаючи на зовнішню та внутрішню протидію, документальних матеріалів стосовно геноциду Українців зберігалося таки достатньо. І свідчать вони вагоміше, ніж весь стерилізований федеральний архів Кремля, підібраний у книзі «Голод в СССР».
Наприклад, у матеріалах слідства, яке нині веде СБУ за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках, є повідомлення консула у Харкові Сержіо Граденіго посольству Італії у Москві.
Автор не може не зацитувати один лист італійського консула за 22 червня 1933 року № 54671, що входить у повний дисонанс з концепцією кремлівських архівістів і справляє враження навіть на тих, хто обізнаний в темі Голодомору: «Людей при смерті скидають разом з померлими в ями за містом і залишають там помирати, або закопують живцем разом з трупами. В Харківському суді розглядається 300 справ, пов’язаних з людоїдством. Лікарі мого знайомого бачили в продажу на базарі людське м´ясо... «Етнографічний матеріал має бути переінакшений», - цинічно заявив один високий посадовець у місцевому ДПУ. Представники уряду визнають загибель 9 000 000 людей тільки в Україні. В університетських колах, однак, кажуть про загибель 40-50% усього українського населення, тобто 15-16 мільйонів. Остання цифра, на мою думку, більше відповідає дійсності».
Це було! Але що ми знаємо нині? Далі слова «Голодомор» чи «геноцид» в нашій країні мало, що робиться. А якщо щось і робиться, це не стає відомо широким масам. Наприклад, майстерно знятий фільм про Голодомор «Живі» жодного разу не демонструвався на телебаченні чи в кінопрокаті, його не можна купити на дисках, і взагалі ніяк не можна побачити. Хоча авторські права на нього мають начебто особи, зацікавлені в популяризації – Фонд Катерини Ющенко «Україна-3000».
Якщо зараз такі проблеми, то завтра, після зміни керівника держави, ми взагалі можемо програти свою історію, коли російська інтерпретація стане нашою спільною, як було вже не раз. Це може здаватися суто дрібницею, але факт, що історія є важливою складовою державності. А державність України - і так річ крихка, балансує над прірвою в світлі політичних та економічних загроз.
Тому, не зважаючи на всю критику, те, що таки зроблено в темі Голодомору з ініціативи Віктора Ющенка, можна лише вітати.
Звичайно є багато критичних зауважень. Коли, наприклад, на музей Голодомору пішло стільки коштів, що можна було зробити як мінімум два музеї. Але треба розуміти, що якби ці кошти не вкрали тут, то вкрали б на якійсь іншій державній програмі. А так музей вже є. У музеї є імена, а це означає, що вже є пам´ять нащадків, що ми визнали, що наші діди і бабусі були людьми, а не скаженими собаками, що були заморені і від яких не лишилося ні могил, ні пам’яті.
Звичайно, ще не всі з мільйонів-мільйонів загиблих встановлені поіменно. Але, наприклад, знайомий автора в списках музею Голодомору знайшов сестру свого діда, і йому стало легше, він вдячний за пам’ятник, що встановила їй держава.
Звичайно, можна критикувати, що працівники СБУ не ловлять злочинців, бо розслідують справу про геноцид. Але для них це принаймні чесна робота, бо корупціонери країни для СБУ все одно невловимі, бо ховаються під різноманітними політичними дахами.
А правда про масові вбивства повинна бути встановлена. Адже наші власні прабабусі і прадідусі померли не тому, що лінилися працювати, чи дощ не випав. Їх вбили, масово вбили. Тому що в радянську систему побудови імперії деякі етнічно-соціальні групи так само погано вписувалися, як в гітлерівську Німеччину - євреї. А кожне вбивство повинно розслідуватися, особливо, якщо це тотальний геноцид. Та й зрештою, не так вже давно це було, це ж не нашестя монголо-татар. Ще залишились живі свідки, а отже мусить бути і розслідування.
Чому ж в своїй більшості українці ставляться до цих ініціатив зневажливо, хоча йдеться про їх власних предків?
Проблема в тому, що історична пам´ять до нас мало чого донесла. Чому? Ось, наприклад, конкретний сімейний приклад автора. Є таке село в Житомирській області, Любарський район - Липно. Там під час голоду загинула майже вся родова гілка мого чоловіка. А наступні покоління вже майже нічого не знали про трагедію. Бо ті, що вижили, не розповідали. Боялися. І лише в 2001 році, коли останній в роду свідок – старенька бабуся - помирала, на смертному одрі вона виявила бажання все-все розповісти. В тому числі і найстрашніше, як бувало над селом, де не було ні крихти хліба, розносився дух вареного м’яса.
Отже люди, що пережили голод, мовчали. Народна пам´ять дала збій. Тому робота над збором свідчень, документів по голодомору потрібна навіть не стільки на публіку, для міжнародної спільноти, а для нас самих, українців.
І в цьому контексті це просто злочинно, що нашими архівами керує комуністка, що займає позицію, що злочини минулого не треба ворушити. І те, що керівництво нашого архіву отримало лист від Козлових-Кондрашинів з проханням взяти участь у спільній фальсифікації, і належним чином на це не відреагувало, це означає співучасть. Це повинно стати підставою для відставки голови Держкомархіву Ольги Гінзбург.