Дві унії – два шляхи?
Як відомо, в Україні паралельно існують дві греко-католицькі церкви – УГКЦ та МГКЄ. Перша веде свій історичний початок від Берестейської унії 1596 р., мукачівські греко-католики – від більш пізньої Ужгородської унії 1646 р. Причому канонічно обидві були пов’язані з Київською митрополією Константинопольського патріархату.
Здавалося б, чому не можна обидві унії вважати частинами одного історичного процесу. Це дає УГКЦ привід постійно говорити про аномальність розділення церков Володимирова хрещення та ініціювати об’єднання. Наразі МГКЄ ухиляється від прийняття цієї пропозиції, пояснюючи свою окремішність тим, що існує своя особлива «мукачівська традиція», яку потрібно зберегти від розчинення в «галицькій» УГКЦ. Крім того, духовне джерело виникнення МГКЄ, на її думку – це місія Кирила та Мефодія, які начебто хрестили народи, що населяли Закарпаття. Але історично цей аргумент не доведений.
Крім того, популяризатори ідеї кирило-мефодіївського хрещення Закарпаття (яке було раніше Володимирова), наприклад, стверджують, що облогу Царгорода в 860 році здійснили закарпатські русини, а угорська мова має слов’янське походження. Зрозуміло, що ці антиісторичні твердження нівелюють всі спроби довести і факт кирило-мефодіївського хрещення закарпатців-русинів. То невже лише історична традиція може стати на заваді об’єднання вірян одного обряду в межах однієї країни?
Русинський фактор
Канонічно МГКЄ входить до складу Русинської греко-католицької церкви разом зі Словацькою, Угорською, Хорватською ГКЦ, апостольськими екзархатами в Чехії, Сербії та Чорногорії, та митрополією Піттсбурга в США. При цьому в самій МГКЄ вважають себе Церквою-Матір’ю Русинської ГКЦ, яка, втім, не є централізованою структурою та спирається на етнічне підґрунтя: мовляв, русинський народ має унікальну ідентичність, відмінну від української, і тому має право на свою ексклюзивну церкву (включаючи і русинську діаспору).
В Словаччині, Чехії та Угорщині русини визнані окремим етносом та нацменшиною. Але «українська» МГКЄ не може довести, що вона – русинська церква. Навіть віряни цієї церкви, звернувшись до Папи з проханням підпорядкувати МГКЄ Верховному Архієпископу УГКЦ (Святославу Шевчуку), наполягають, що більшість в церкві становлять якраз українці. Крім того, для угорськомовних вірян створено окремий вікаріат. Тому, попри всі аргументи МГКЄ, сьогодні це не етнічно-автономна, а географічно-периферійна церковна структура. А посилання на русинство має поганий присмак: адже, на відміну від моноетнічних Угорщини та Словаччини, в Україні це стало синонімом не етнічної самобутності та національно-культурної унікальності, а політичного сепаратизму, підтримуваного країною-агресором – Росією.
Sui juris
У МГКЄ є і своя канонічна «фішка». Мова йде про статус sui juris (самоуправної церкви «свого права», яка керується напряму з Ватикану). В православ’ї це щось схоже на ставропігію – підпорядкування церковної одиниці не місцевому єпископу, а напряму предстоятелю всієї церкви. МГКЄ запевняє, що цей статус надано їй безпосередньо Римом. А тому лише Ватикан може прийняти рішення щодо канонічної долі єпархії.
Але ці запевнення теж викликають багато дискусій. Справа в тому, що статус sui juris надано Русинській ГКЦ. Сама ж МГКЄ користується «по ліцензії» цим самоврядним статусом лише тимчасово, до досягнення внутрішньоцерковної згоди щодо юрисдикції. Нещодавно опубліковано документ, за яким МГКЄ має лише status quo, що тимчасово «захищає» її від переведення в юрисдикцію УГКЦ.
«Русинська митрополія» – фантом чи стратегія?
Попри свою очевидну периферійність, МГКЄ наголошує на стратегії подальшої розбудови. І в цьому контексті є одна з найбільш таємничих історій, щодо якої ходить багато чуток – це так звана «Русинська митрополія». За переказами, це мала б бути повноцінна наддержавна греко-католицька централізована церква з кафедрою в Мукачевому і власним та справжнім канонічним статусом sui juris. Грубо кажучи, це виглядає як «збирання русинських земель» (Україна, Словаччина, Угорщина, Хорватія, Чехія, Сербія, США). Чутки про такі плани ходять вже давно, і ще у 2012 році тодішній очільник МГКЄ Мілан Шашік жорстко заперечував, що в планах є «Русинська митрополія».
Але замовчування теми або вимоги її не обговорювати лише підігрівають конспірологічні настрої на кшталт «для МГКЄ Закарпаття – то не Україна». Кожні заяви спікерів МГКЄ починають сприйматися з недовірою та дають приводи для широких інтерпретацій. Наприклад, новинарі звернули увагу, що 27 березня цього року апостольський адміністратор МГКЄ Ніл Лущак назвав свою єпархію «Церквою», і висловили припущення, що це не випадкова обмовка. Крім того, певне занепокоєння викликала акція по розповсюдженню в соцмережах «стрічки незалежності» МГКЄ з тим самим написом sui juris та гаслом «Ми є Церква свого права». З канонічної точки зору, єпархія не може сама проголошувати себе повноцінною Церквою, а тому всі ці акції викликають у спостерігачів логічне питання щодо їхньої проміжної та кінцевої мети.
Масла у вогонь підливає той факт, що Ватикан ще в 1995 році був готовий підвищити мукачівську єпархію до митрополії – але у складі УГКЦ. В самій же МГКЄ пояснюють, що на таку трансформацію всередині єпархії немає внутрішньої згоди. Тому в даному випадку МГКЄ мала б почути і з розумінням поставитись до зовнішніх насторожених реакцій. Але мукачівці все зводять лише до заперечень та звинувачень у наклепі.
Політичний антураж
За великим рахунком, весь цей екзотичний статус МГКЄ та її культурні претензії могли би толеруватись в межах концепції релігійних або національних прав і свобод. Але проблема та причина такої пильної уваги до діяльності МГКЄ в тому, що єпархія існує не в сферичному вакуумі. Політична ситуація в Закарпатті вже давно, як в тому мемі, «викликає глибоку стурбованість». Бурхлива історична доля регіону обумовила величезне сплетіння політичних, етнічних, економічних, культурних та релігійних конфліктів інтересів та суперечливих альянсів. І більшість з них небезпідставно сприймається як загроза територіальній цілісності та національній безпеці України.
Про угорську діяльність на зменшення українського впливу в регіоні знають усі. Місцевий політикум, здається, дуже іронічно ставиться до української державності, на словах демонструючи повну українськість. Більшість лояльна угорському впливу, тим більше що це підкріплюється відповідним фінансуванням.
Немає жодних сумнівів, що в регіоні активізується Віктор Медведчук, чия проросійська діяльність стала кісткою поперек горла навіть Володимиру Зеленському. Медведчук втратив загальноукраїнський медіавплив, але ніщо йому тепер не заважає зайнятись розхитуванням ситуації в сприятливих регіонах. Закарпаття – перше з них.
Не останню роль тут грає і церковний чинник. В політичних іграх вже давно бере участь Московський патріархат, який історично був церковним монополістом на Закарпатті, і який послідовно підтримує політичне «русофільське» неорусинство. «Русини» ще в 1991 році почали боротьбу за автономізацію Закарпаття (в 1994 році навіть з’явився проект постанови про проголошення Підкарпатської автономної республіки). Все це переросло в сепаратистський політичний рух. У всіх на вустах бурхлива діяльність священника УПЦ МП Дмитра Сидора, який не перше десятиліття за російської підтримки носиться з проектом транскордонної незалежної держави «Підкарпатська Русь». Один з його колег, «прем’єр-міністр республіки Підкарпатська Русь» та голова «сойму русинів» Петро Гецко в 2014 році на прес-конференції в Ростові погрожував Україні, що русини можуть відкрити другий фронт паралельно з донбаським. І здається, що Московський патріархат був готовий до цього фронту по максимуму.
Багато церковних об’єктів побудовано на стратегічно важливих точках, деякі з них – без дозвільних документів (що неможливо без протекції місцевої влади). І це тільки крапля в морі, бо описувати всі антиукраїнські витівки Московського патріархату в Закарпатті – довга справа. Ідея держави «Підкарпатська Русь» або навіть русинської автономії викликає абсолютну алергію у угорців, які самі свого часу вимагали Притисянську автономію.
Все це дає приводи дорікати МГКЄ, що вона (свідомо чи несвідомо) втягує себе в гру на боці не тільки сусідніх країн – Угорщини та Словаччини, але й країни-агресора – Росії. Провід єпархії запевняє, що це лише спекуляції та фантазії прихильників теорії змов. Але факт залишається фактом: Московському патріархату вкрай невигідно об’єднання греко-католиків навколо української ідентичності. Як доказ – свіже відео з вже згаданим о. Дмитром Сидором, який захищає МГКЄ від «асиміляції» з «галицько-українською» УГКЦ. Такий віртуальний альянс між УПЦ МП та МГКЄ наштовхує на певні висновки щодо ролі останньої в розхитуванні ситуації в регіоні.
Кому це вигідно?
В недопущенні приєднання МГКЄ до УГКЦ дуже зацікавлені наші західні сусіди – Словаччина та Угорщина. Не секрет, що у Ватикані в українські справи активно втручається угорське та словацьке лобі, якому регулярно дорікають в цілеспрямованій дезінформації Апостольського престолу щодо ситуації в Закарпатті. Свіжий приклад: 27 лютого архієпископ і митрополит Гайдудорозький Фюлеп Кочіш, очільник Греко-католицької церкви в Угорщині, на особистій аудієнції у Ватикані висловив стурбованість «поширенням українського впливу» в МГКЄ. При цьому він вдався до некрасивої та нечесної маніпуляції: «ми були б дуже раді, якби Мукачево могло зберегти свою незалежність, яка, виходячи з історії, завжди належала йому, оскільки єпархія завжди була безпосередньо підпорядкована Папі Римському».
Але це неправда: коли Закарпаття потрапляло під угорську юрисдикцію, МГКЄ підпорядковувалась угорському єпископу. А коли ці території переходили до складу інших держав, Угорщина наполягала на відновленні незалежності МГКЄ. Власне, як така Мукачівська єпархія з безпосереднім керуванням з Ватикану була створена в 1771 році саме як запорука її незалежності від підпорядкування Егерському єпископу в складних політичних умовах.
Все виглядає як процес повзучого угорського поглинання МГКЄ. І зберегти власну «не-українську» ідентичність мукачівцям не допоможе навіть статус sui juris. В МГКЄ вже створено свій угорський вікаріат, поступово підвищується роль угорської мови в якості богослужбової (українську мову формально не забороняють, але й не вітають). В самій Угорщині русинська мова хоча й має статус мови етнічної меншини, але чисельність її носіїв постійно зменшується. Тому в Угорської греко-католицької церкви є всі можливості позбавитись історичного русинського походження та переформатувати Русинську ГКЦ без жодних сантиментів до МГКЄ та її україномовної пастви. Хотіли втекти від української асиміляції – і потрапили під асиміляцію угорську.
Не полишає надій на підсилення свого впливу на Закарпатті і Словаччина. Попередник Ніла Лущака Мілан Шашік був етнічним словаком. Одним з найімовірніших кандидатів на посаду правлячого єпископа МГКЄ джерела називають Кирила Васіля, теж етнічого словака. Одночасно створено грантову програму Європейського Інструменту Сусідства «Угорщина-Словаччина-Румунія-Україна», за рахунок якої активно фінансуються потреби МГКЄ. Хочуть в Римі чи не хочуть, але ці факти теж викликають певну стурбованість Києва, який задається неприємним питанням: чию ж національно-культурну ідентичність сьогодні захищає провід МГКЄ? Та на якій підставі представники іноземних релігійних організацій втручаються у внутрішні українські справи?
У всьому винен Ватикан?
27 березня апостольський адміністратор МГКЄ Ніл Лущак оголосив, що сама єпархія не має жодного бажання змінювати канонічний статус, але все залежить виключно від рішення Ватикану, який призначає керівництво єпархії. Раніше Лущак повідомляв, що Ватикан підтримує і «мукачівську традицію», яку треба зберігати.
Однак це перекладення відповідальності на Ватикан виглядає не дуже етично, адже всі попередні спроби Апостольської столиці оформити одну українську греко-католицьку церкву наштовхувались на спротив саме керівництва МГКЄ. Так, єпархія проводить свої внутрішні плебісцити, за якими, наскільки відомо, приблизно половина вірян – за об’єднання з УГКЦ, але 2/3 духовенства – проти. Це їхній вибір, на який держава вплинути не може і не має права. Але згадаємо, що sui juris для МГКЄ мав певне політичне підґрунтя. Сьогодні на положення церков в Україні теж впливає непроста політична ситуація, особливо після 2014 року. І status quo вищеописаного status juris МГКЄ не може тривати вічно.
ЗМІ вже давно звинувачують Ватикан в застосуванні щодо Закарпаття так званої «остполітік» – дипломатичної східної політики, направленої на співпрацю з урядами країн Східної Європи та пострадянського простору.
На жаль, на Закарпатті церковні, етнічні та культурні питання стали прикриттям для антиукраїнської і антидержавної діяльності. А це вже з суто церковних розборок переходить в сферу загроз національній безпеці України, на які держава не має права дивитись байдуже. Ватикан не може ігнорувати кордони пострадянських країн, державний устрій та політичну ситуацію. Загадаймо випадок з головою білоруських католиків Тадеушем Кондрусевичем (уродженцем та громадянином Білорусі), якого під впливом політичної ситуації в Білорусі було відправлено у відставку. Дуже хотілось би сподіватись, що в Римі прислухаються не тільки до закарпатського лобі МГКЄ, але й до українських аргументів. Мудре рішення Ватикану здатне покласти край політичним загрозам з поганим релігійним присмаком, припинити спекуляції та повернути спокій у регіон. Тим більше це було б дуже доречно в умовах загострення на Донбасі.
