Йдеться тут не про тих «старих людей», про яких співають «Хамерман знищує віруси», хоча загалом ці поняття майже тотожні. «Старі люди» – це незмінний із початку 90-х аргумент противників будь-яких перейменувань, відкриття архівів чи розвінчування фейків радянської пропаганди. Зі словами «Пожалєйте вєтєранов!» з року в рік пускає на камери ток-шоу скупу чоловічу сльозу Нестор Шуфрич. «Кому это надо? Моему поколению это не надо. Какому поколению надо рассказывать о коммунистической оккупации?!», – верещала не так давно очільниця Держкомархіву комуністка Ольга Гінзбург, відмовляючись надавати архівні документи до Музею радянської окупації. А днями заклик «Дайте старим людям дожити в СРСР» вилетів навіть з-під пера шанованого соціолога Ірини Бекешкіної, яка опублікувала статтю про «невчасність» декомунізації. І якщо вже жертви ненажерним «старим людям» береться приносити притомний соціолог, а не лише шалений ватник чи функціонерка реліктової партії, то, певно, є привід для дискусії.
Санаторій «Комсомольськ»
Обурив Ірину Бекешкіну той факт, що в Києві збирають підписи за перейменування проспектів Московського та Ватутіна: «З Московським — все зрозуміло. Але при чому тут Ватутін? Він з нами воює?» Взагалі-то, прямо скажемо, методи ведення війни генералом Ватутіним, особливо при штурмі Дніпра в битві за Київ, інакше й не назвеш. Принаймні українські повстанці, від чиїх куль врешті й сконав Ватутін, анітрохи не сумнівалися в тому, з ким воює Ватутін. Але менше з тим, Бекешкіна вважає, що проспект у столиці все одно мусить носити прізвище червоного генерала, щоби «старі люди» спокійно «доживали в СРСР», у якому «залишилися ментально».
Після таких безапеляційних заяв складається враження, що «старі люди» – це чи то роботи першого покоління, в яких від заміни перфокарти з Ватутіним накриються всі схеми, чи то спеціально навчені зомбі, яким у житті більше нічого не треба, окрім як ходінням по проспекту дякувати дяді Ватутіну за те, що загатив тілами майже беззбройних українців дніпрове дно. Чомусь в Україні апріорі вважається, що найвразливіша до перейменування проспекту Ватутіна, Комсомольська чи Дніпропетровська категорія населення – це пенсіонери, які від ритуалу вигнання імені ката з топоніму мають миттєво втратити сенс життя й розчаруватися у власних ідеалах. І хоча Бекешкіна в цій же статті сама наводить переконливі цифри про те, що підтримка Компартії у виборців старше 60 років на останніх виборах не дотягла й до 6%, вона продовжує вважати, що декомунізація – це удар у самісіньке серце людей похилого віку.
Не впливає на цю залізну впевненість навіть те, що СРСР розвалився 25 років тому, і 60 років, скажімо, зараз тим, хто попрощався з Лєніним у 35, – більшу частину дорослого життя вони провели поза «совком». Не впливає й те, що ветеранів – головного уособлення «старих людей» – уже практично не лишилося, а на паради з медалями ходять учасники придушення «Празької весни».
Поняття «старі люди» вперто відмовляється бачити в людях людей зі своїми бажаннями, мріями та життєвим досвідом – воно малює образ лубочних будівників комунізму, які кожен свій свідомий крок у житті звіряють із повним зібранням творів Лєніна і шукають відповідь на всі світоглядні питання в підшивці газети «Правда». Ці «старі люди», вочевидь, особисто припрошували радянську владу поставити їм залізне одоробло на честь «дружби народів», благали увічнити в назві міста товариша Цюрупу та утворити на Дніпрі каскад Петровського та Дзержинського. Бо кожен із тих безтурботних гвинтиків системи не просто «жив за радянської влади», а був повноцінним акціонером КПРС, натхненним учасником переламних з’їздів та позашлюбним онуком Сталіна, тому навіть натяк на те, що «Сталін – ху..ло», йому щоразу наче серпом по молоту та плювок в особисту біографію.
І, судячи з надмірної турботи шуфричів та бекешкіних про життя «старих людей», ці неупокоєні привиди комунізму тримаються в тілесній оболонці лише доти, поки над містами, вулицями та парками Батьківщини висить прокляття комуністичних назв. Тож, щоби ці привиди дочасно не здиміли від наближення декомунізації, ми повинні всіляко оберігати їх від знання правди про московських катів, і жодним чином наш реальний світ не повинен викликати в них когнітивний дисонанс.
Здавалося б, якщо вже так склалося, то найлогічніший вихід для цієї несумісної з історичною справедливістю форми життя підказує нам культовий німецький фільм «Ленін, гудбай» – створити б їм величезний санаторій «Комсомольськ» у місті Горішні Плавні, крутити з ранку до ночі промови Брєжнєва, влаштовувати паради та зустрічі з пєрєдовікамі проізводства. Хай собі доживають в СРСР! Але навіщо залишати СРСР навколо? Якщо людина все своє свідоме життя провела в тюрмі, але на старість відкинулася, то для її соціалізації саму людину потроху вчать жити в цивілізованому суспільстві, а не суспільство з поваги до сивин в’язня змушують 25 років хлебтати баланду, натягувати півнів та бити наколки на спині. Якщо вже людині так не до вподоби цивільне життя, вона завжди може повернутися до тюрми за перевіреним маршрутом «чемодан-вокзал-Магадан». Вибір у неї є.
Тим не менше, нас чверть століття закликають «пожаліти» старих людей. Але в чому ж суть цієї жалості? Чому від упевненості, що Лєнін, як і раніше, нам путь озаріл, пенсіонерам має бути легше? Скінчився СРСР чи не скінчився, навіть ці «привиди» визначають не за наявністю прізвища улюбленого ката в назві, а за ціною ковбаси в гастрономі. Як має реагувати «стара людина», коли отримує платіжку за комуналку, що перевищує її пенсію, а турботливі доброзичливці їй тут же примовляють: «Ну то нічо, що тобі зараз їсти нема чого. Зате ми згодні з тим, що в далекій молодості ти жив у справжньому раю й керували тобою безгрішні херувими. А щоб ти не забув, ми тобі навіть Ватутіна залишимо, доживай спокійно!»? Вона точно повинна вирішити, що жила недарма, і уклінно подякувати? Чи вона зненавидить усіх, хто такую страну просрал, і заволає «Путін, пріді!»?
Між двох джерел
25 років саме таке примовляння й відбувалося – Україна старанно берегла своїх ленінів заради душевного спокою «старих людей», які все життя прожили серед ленінів. Старі люди вмирали, молоді ставали старими, новонароджені виростали й народжували своїх дітей – і за всією цією ідилією старанно наглядали леніни, цюрупи та дзержинські з постаментів і табличок. І – хто би міг подумати! – кількість людей, які все своє життя прожили серед ленінів, від того не зменшувалась (хіба що в межах демографічного спаду)! Здавалося б, для зміни цієї ситуації достатньо спиляти ленінів – і відсоток тих, кого навколишній Ленін супроводжував усе життя, миттєво впаде зі 100% до нуля! І з кожним днем частка Леніна в загальній тривалості життя громадян падатиме, а відтак і фактор звички втрачатиме свою силу!
Але Україна не шукає легких шляхів. Валити ленінів майже чверть століття ніхто не збирався. Політики перекладали відповідальність на широкі верстви суспільства, яке, мовляв, «ще не готове». Широкі верстви суспільства взагалі чхати хотіли на питання доцільності ленінів – широкі верстви просто не люблять перейменувань, бо вони так звикли і їм зручніше. Вони й гривню досі кличуть рублем, бо «звикли» – і «звикнути» до термінів «рубчік», «рубасік» чи «рупія» примудрилися навіть діти, які живого рубля в очі не бачили.
Але поки широкі верстви звично ганялися за рублем серед ленінів, жодної єдності в питанні декомунізації не виявляла й інтелігенція. Інтелектуали, як і личить інтелектуалам, 23 роки намагалися визначити своє ставлення до ленінів, беручи інформацію щонайменше з двох джерел та шукаючи «золоту середину». Інтелектуали читали статті про злочини ленінів, перечитували Большую Совєцкую Енциклопєдію й терли лоба: «Ну не може ж бути так, що нам ГЕТЬ ПРО ВСЕ набрехали!», «Якщо брехали ті, то й ці явно теж прибріхують…», «У кожного своя правда», «Ну, припустимо, Сталін і справді був упир, але ж за Леніним люди не просто так пішли…», «Ну добре, Ленін теж упир, але Ватутін-то герой Радянського Союзу!», «ОК, може, й були кати, але в непростих сторінках спільної історії правих не буває, винні всі…»
Ці дискусії з упертим намаганням знайти компроміс між московською пропагандою та реальністю (яку недовірливі інтелектуали обережно вважали «націоналістичною пропагандою») мляво точилися аж до 2014 року – згадайте, скільки було обурених постів у ФБ навіть у грудні 2013-го, після повалення бесарабського ілліча! І за ці роки жодного фізичного вимирання носіїв штаму ленінізму, про яке говорить Бекешкіна, не сталося. Намагаючись забезпечити «спокійну старість» електорату КПУ, Україна прищепила цей штам молодшим генераціям і зростила електорат Партії регіонів, який залюбки привів на Донбас «нащадків славних визволителів».
Останній аргумент декомунізації
Після 2014 року всі обережні інтелектуальні конструкції розсипалися на порох (не шукайте тут натяків на офшори, іноді порох – це просто порох). «Непрості сторінки спільної історії» стали простішими, ніж депутат Каплін. Адже виявилося, що перше, що треба зробити для встановлення істини, – відкинути зі списку джерел точку зору Росії.
Війною проти України Росія, сама того не помітивши, особисто подбала про те, щоби українці нарешті отримали вичерпні відповіді на всі одвічні питання – ким насправді були всі ці леніни-петровські-цюрупи, за що їм встановлено пам’ятники й при житті даровано міста з вулицями, і чому в підручниках з історії написано геть протилежне. Не шукайте в діях Росії ознаки «принципово нового способу ведення війни» чи аналогії з Гітлером – адже Росія завжди відтворює в своїх діях лише Росію. І історія захоплення Криму та Донбасу – це отриманий нами ціною тисяч життів ключ до розуміння історії «добровільного входження України до СРСР». І до історії перетворення цієї кривавої анексії на викарбувану в мільйонах голів, табличках та назвах казку про «дружбу народів».
Хочете зрозуміти хід мислення та масштаб особистості «суворих, та справедливих радянських наркомів» чи «романтичних героїв визвольної робітничо-селянської боротьби»? Погляньте на Моторолу чи Гіві – вони теж романтики, в них, крім калашів, є ідея русского міра, в яку вони вірять не менше, ніж ленінські зарізяки в ідеї комунізму. Вважаєте їх недостатньо інтелігентними для такої ролі? Ну ось вам Гіркін – мислитель-реконструктор, історію навіть вивчав! Гадаєте, заслуги комуняцьких ідолів не лише в розстрілах, але й у господарюванні? Так ось вам Захарченко – будівник-газда! Нещодавно в «ДНР» навіть ЗАГС новий відкрили, повиганявши з колишнього молитовного приміщення мормонів!
Вони вам видаються лише карикатурою на героїв, оспіваних у книжках? А хто вам сказав, що в реальності це виглядало інакше? Радянські підручники? Ну то погляньте на нинішні публікації російських ЗМІ, на сучасні російські документи – у майбутніх московських підручниках, написаних на основі цих публікацій та документів, буде написана така сама героїчна маячня.
Новизна «гібридної війни» для України полягає лише в тому, що зараз ми дивимося на цей процес віртуалізації реальності збоку, жахаючись тому, як можна взагалі вірити в цих усіх розіп’ятих хлопчиків. І те, що повалення ленінів та позбавлення петровських і дзержинських абонементу на місце в назвах міст досі викликає в нас спротив, свідчить про ефективність таких «хлопчиків» у далекосяжній перспективі. Якщо нинішні росіяни підозрюють, що про хлопчика таки кісєльов-ТБ перегнуло, але радо терплять відверту брехню заради престижу держави, то майбутні покоління сприйматимуть ідіотський фейк як неупереджені кадри кінохроніки.
Ніколи знову
Саме тому після 2014 року термінова декомунізація з бажаної перетворилася на необхідну. Фірмова агресія Росії начисто випалила всю звичну легалізаційну базу з-під кам’яних ленінів та їх посіпак. Користуючись термінологією улюбленої російської війни, після 2014 року перейменування комуністичних назв – це єдиний спосіб закарбувати принцип «Ніколи знову», а залишення петровських і комсомольськів – освячення московського принципу «Можем повторить».
І час уже облишити вічну страшилку «ригів» про неминучий «розкол суспільства» від перейменування. Суспільство розколюється тоді, коли замість назрілого перейменування політики роками обговорюють проблему, роздуваючи її до масштабів третьої світової війни та накручуючи електорат перед виборами. «Старі люди» легко переживуть перейменування Комсомольська, якщо їм щодня не вдовблювати в голову, що це зазіхання на їхнє найсвятіше, від чого їх може врятувати лише депутат від колишньої Партії регіонів. Бо, щойно перейменування відбулося, широкі верстви суспільства розбрідаються звикати до нової назви, інтелектуали йдуть переосмислювати реальність за коньяком, політики переключаються на щось інше, й проблема вирішується сама собою. Зауважмо: жоден із комуністів Києва навіть у часи найбільшої підтримки КПУ електоратом не вимагав перейменувати Майдан назад в «Октябрьскую площадь», а Луганськ навіть після приходу нових ленінів не став перейменовуватися в Ворошиловград. Хоча, здавалося б, якби це питання справді було настільки болючим для нескінченної маси «старих людей», то політики цілком могли би такий суспільний запит осідлати.
Що ж стосується Арки Дружби Народів, яку кияни здавна інакше як Ярмом не називали, то єдиний прийнятний привід відтермінувати її демонтаж – нібито висока вартість, на покриття якої, втім, спонсорів буде знайти неважко. Всі ідеї щодо «переприсвячення» монументу на честь чогось приємнішого, ніж «дружба з Росією», – це профанація. Особливо дурнуватою виглядає ідея перейменувати Ярмо на честь «дружби з Європою»: Україна все-таки своєю стратегічною метою бачить членство в Євросоюзі, а не вічну Асоціацію під порогом. Весь останній Майдан саме через те й стався, що Україна схотіла самій бути Європою, а не «дружити» з нею через високий російський паркан із колючим дротом.
Перейменувати можна станцію метро, місто чи вулицю – вони від того свої функції виконувати не перестануть, бо призначені не для увічнення прізвищ чи подій. А от Ярмо, збудоване для легалізації всіх «гібридних анексій» України Росією, завжди свідчитиме лише про те саме «можем повторить». І символізм цього нагадування нікуди не дінеться, навіть якщо пофарбувати веселку в кольори веселки на зло московським хейтерам «Гейропи».
Якщо ж хтось вважає, що попри всі війни та брехню Арку все одно не варто зносити, бо Росія – то одне, а «дружба народів» – інше, просто погляньте ще раз на календар. Поняття «дружби народів» (замість паритетних взаємовигідних міжнародних стосунків), народжене Кремлем і використовуване лише ним для вирішення конкретних гібридних задач, настільки застаріло, що в самому Кремлі його вже давно замінили іншим фейком. Тому, як без Ярма не можете, то хоча б пофарбуйте його в криваве та назвіть «Аркою Русского Міра». А то, їй-бо, якось несучасно виходить.