У вас зараз є величезний стан внутрішнього спокою від того, що ви жодним чином не залежите, не зобов'язані, не підпорядковані, зокрема, Арсенію Яценюку?
За п'ять років депутатства я лише два рази, здається, спілкувався чи вітався з Арсенієм Яценюком. І я не знаю, хто з ним може спілкуватися. Особистісних стосунків у нас не було жодних. Єдине, що я пам'ятаю, що його неодноразово запрошували на засідання фракції, і в підсумку нам це довелося робити разів 10-15. А коли він врешті прийшов, то поводив себе вкрай неадекватно.
Чи може він взагалі з кимось поводити себе нормально, я не знаю, але гадаю, що йому потрібно вчитися працювати з політиками, суспільством, суспільною думкою. Це якщо він хоче претендувати не лише на посади в кар'єрній драбині, а на довіру у співгромадян і частини опозиції. Я сподіваюся, що він зробить належні уроки після цієї виборчої кампанії і не дозволятиме собі відвертих нісенітниць і відверто провальної діяльності. Я абсолютно готовий з ним співпрацювати як рівний з рівним, якщо він готовий не на словах, а на ділі бути в опозиції.
“Мені казали, за яку суму в тій чи іншій області від опозиції виставлялися ослаблені кандидатури”
Перед виборами Яценюк жорстко проїхався, зокрема, і по вам: «Особисте бажання потрапити в списки і нічого не робити фактично і спровокувало дуже багатьох людей на пряму і неприховану критику. Ображені. Ображені тим, що їм сказали, що треба йти і попрацювати в округах. Жоден з них не пройде до нової Ради. Тому що зрадників не люблять». Чому так різко?
А це питання більшою мірою до нього. Там є твердження “жоден з них не пройде до Ради”. Хоча постанова ЦВК говорить про те, що я якраз “пройшов до Ради”. Я переміг по мажоритарному округу як представника від влади, якому допомагала родина Арсенія Яценюка, так і технічного кандидата від “Батьківщини”, який був поставлений для того, аби переміг представник влади. І на своїх останніх зустрічах провладний кандидат Гдичинський агітував за кандидата від “Батьківщини” на противагу мені, вважаючи, що той йому не конкурент.
І людина ця, за твердженням “Української правди”, балотувалася за гроші Коломойського, раніше була серед комуністів, потім в “Батьківщині”, а врешті очолила фракцію Партії регіонів в обласній раді. І те, що Гдичинський перебуває в дружніх стосунках з родиною Яценюка, це також факт. Недаремно родина Яценюка за нього агітувала. Депутати Верховної Ради від “Батьківщини” не приховували, що там має перемогти саме пан Гдичинський (що може підтвердити Дмитро Павличко).
Питання в тому, чому допомагали, хай і непрямо, і скільки ще таких округів, де в такий спосіб намагалися допомогти провладним кандидатам? Я вважаю, що має бути зроблена робота над помилками. І потрібно говорити не лише проп'ять округів, де влада вкрала волевиявлення, зокрема, у Черкасах у справжнього бійця Миколи Булатецького. Давайте говорити про 50 округів, де або були виставлені заздалегідь ослаблені кандидатури, або де не було узгодження між “Батьківщиною” і “УДАРом”.
Дозволити, аби по Київщині більшість голосів була віддана за “регіоналів”, хоча цей регіон завжди голосує за націонал-демократів, або щоб Волинь була програна, це неймовірно.
Хто за це несе персональну відповідальність? Ось хто і на яких умовах виставляв ослаблені кандидатури? Чому я спілкуюся з різними кандидатами від різних сил і вони кажуть, за яку суму в тій чи іншій області виставлялися ослаблені кандидатури? Звідки у них така інформація? Чому не виставлялися сильні кандидати від опозиційного середовища, аби перемогти “регіоналів”?
Цікаво було б дізнатися, хто в кожній партії відповідав за виставлення кандидатів, за узгодження? Якщо кожна партія дасть відповідь, ми зрозуміємо, чому не була отримана більшість по мажоритарній частині, хоча це було можливо.
І тому ваша цитата: “Відповідальність за ці вибори несуть не тільки ті, хто вдавалися до фальсифікацій, але і ті безпорадні люди, які вважають, що вони є лідерами". Кого ви мали на увазі?
Ця фраза стосувалася не якоїсь конкретної людини. Насправді, це аналіз ситуації, коли ми маємо відмінність між результатами пропорційної частини і мажоритарної. В першому випадку суспільство засвідчило, що воно готове голосувати проти влади, а в мажоритарній частині патріотичні сили отримали незадовільні результати. Про причини я казав вище.
А відповідальність за це мають брати на себе лідери найбільших політичних сил. Якщо не буде роботи над помилками, це буде заздалегідь запрограмований програш під час наступної кампанії.
Але все ж таки — хто ті “безпомічні люди, які вважають себе лідерами”?
Розумієте, наразі це не є моє завдання — піддати когось остракізму персонально. Я хотів би поставити перед суспільством питання для того, аби відбулося очищення. Я не можу когось звинувачувати, бо не знаю, хто особисто вставляв ту ж Катерину Лук'янову, «тушку» у список “Батьківщини”, з якого вона була вилучена за півгодини до з'їзду після демаршу Юрія Гримчака, який сказав, що його не цікавить його непрохідне 91-ше місце, але він не дозволить, аби людина, яка зрадила Луценка, яка кидала у Литвина яйця під час Харківських угод, а через кілька днів підписала угоду з комуністами, “регіоналами” і Литвином (і є підпис про зраду), щоб ця людина була у партійному списку.
Я і досі не знаю, хто персонально несе за це відповідальність — чи це Яценюк, чи це Мартиненко, чи це Турчинов. Але я не повірю, що це збій комп'ютера або ініціатива секретарки. Я не член “Батьківщини” і не можу ставити це питання всередині партії, але як у громадянина у мене є запитання. Бо це союзницька опозиційна структура, з якою я хочу співпрацювати і роблю це на рівні активістів.
“Брехня, лицемірство, облуда, омана — суспільство просякнуте цим”
Ви, здобувши перемогу на окрузі, відчули величезний внутрішній драйв?
Драйв був у команди, а не у мене. Я в концентрованому вигляді побачив дуже неприємні речі. Суспільство просякнуте хворобою. Бо брехня, лицемірство, облуда, омана — це вже не є ознакою лише кількох політиків. Я раніше з подібним у настільки рафінованому вигляді не стикався. Продажністю, брехливістю просякнуті і патріотичні структури, і молодіжне середовище. Люди, яких ми ловили за руку, які розносили наскрізь брехливі газети і листівки, це були молоді люди.
Серед них був і депутат райради від “Батьківщини” Михайло Вітенко, який розносив газети, де від імені нібито Святослава Піскуна була написана брехня, що я торгував людськими органами, або від “імені” Ющенка, що я сидів за розкрадання майна у Львівській області. І люди, які це розносили, вони знали, що це брехня. Як же так?
Для вас це стало відкриттям?
Я в такому вигляді такого ніколи не бачив — щоби так багато людей... Для мене це ненормально, я цього не розумію...
Розумієте, перебити нашу команду діяльністю ніхто не міг — у нас, при штабі 5-7 чоловік, в кампанії було залучено до тисячі людей. Волонтери приїжджали не лише з Івано-Франківська, Львова чи Києва, а й з Донецька, з Полтави, гроші перераховували навіть з Севастополя.
І опоненти вирішили перебивати це чорним піаром. А позаяк чорних плям у моїй біографії не було, вони стали просто вигадувати нісенітниці. Щодня. З газет накладом 200 тисяч примірників буцімто Симоненко повідомляв, що ми добрі друзі і що у мене дача у Пущі-Водиці. А у мене її взагалі нема.
Я потім із здивування помічав, що бувають бігборди і лайтбокси не замальовані і не зірвані. Тому що з нашими так і було. Ми на якомусь етапі перестали розклеювати листівки. Бо за кожну зірвану давали 50 копійок і вони висіли не більше двох годин. Кількість чорнушних дій просто зашкалювала. І на когось це подіяло. Бо ми ставили завдання взяти стільки голосів, скільки решта кандидатів разом.
А у мене зараз певною мірою відчай і розпач від того, до якого стану докотилося суспільство. Бо виникло питання: “Ось за це я 25 років боровся у політиці?..”
“Ми мусимо переступати через особисті конфлікти і корпоративні тертя, щоб здолати режим”
Що робити з величезною кількістю гучних, різких заяв від лідерів опозиції, які, складається враження, в принципі не здатні між собою домовитися? Один з прикладів — Гриценко, який хотів набити партнерам по опозиції пику.
Ви доволі легко оперуєте поняттям “лідери опозиції”. Як на мене, доречніше казати — відомі політики. Бо я, наприклад, не знаю, лідером якої опозиції є Анатолій Гриценко. Він зараз навіть не є керівником партіїї “Громадянська позиція”, бо він балотувався як позапартійний. І аби стати керівником партії, йому зараз потрібно провести з'їзд. Він може виступати від власного імені, як і я. Як і будь-хто інший. Кожен депутат має право на власну позицію, на її відстоювання. І я не бачу проблеми, якщо після різкої заяви не зникає здатність домовлятися між собою. Політика — це колективна гра, і тут потрібно йти на компроміси. Нам потрібно вчитися переступати через особисті конфлікти і корпоративні тертя, щоб здолати режим.
Я вийшов з ініціативою зробити у новій Раді спільні збори за участю трьох опозиційних фракцій і патріотичних самовисуванців. Не кількох лідерів партій або колишніх лідерів, які відмовились від своїх партій, а спільні збори депутатів (за аналогією з Народною радою, яка була створена у 1990 р.), і домовитися про спільні дії. І між всіма цими депутатами, яких може бути 190, а може і 226, будуть персональні тертя, але потрібно через них переступати. Є вищі цінності — інтереси нації, держави.
Але це лише перший етап. Бо наступний крок — єднання за стінами Ради. Це єднання між парламентськими, позапарламентськими партіями, громадськими рухами і об'єднаннями, інтелектуалами та індивідуумами, часто неорганізованими, але опозиційно налаштованими до режиму. Бо зусиль кількох парламентських партій недостатньо, аби здолати режим, і це засвідчила спроба убезпечити, захистити результати виборів по мажоритарних округах.
“Треба не у політиків, а у людей запитати, чому вони не виходять на вулиці”
Щодо убезпечення результатів виборів: про що свідчить, що тому ж Арсенію Яценюку на особистому авторитеті не вдалося вивести велику кількість людей на вулицю?
А от в цьому питанні це не є його персональна провина. Люди повинні розуміти, що вони виходять не за того чи іншого лідера, а за себе. Так, під час Помаранчевої революції на чолі стояв Ющенко, але люди вийшли, аби змінити режим. Тому питання треба ставити персонально людям, чи готові вони не бути байдужими, а не тому чи іншому лідерові партії.
Я спілкувався з Романюком, який переміг по “мажоритарці” Засуху і в якого ганебно вкрали перемогу. І він одразу запросив людей на мітинг під Адміністрацію президента. Вийшло близько 300 людей. З одного боку, чудово, що знайшлися такі люди, але тисячі не повстали. Тобто питання не в конкретному персонажі, бо Романюк — це кандидат в депутати. Проблема в збайдужілості суспільства. У нас не звикли і не люблять говорити про це. А метастази з влади сягнули вже і суспільства. І очищати треба уже все.
Я очолюю мистецьке об'єднання “Остання барикада”, і коли приймався закон Колесніченка/Ківалова, ми так запрошували на акцію протесту, як не запрошували на жодну іншу. Ми проводили величезну кількість супутніх акцій: виготовляли і розміщували телевізійники ролики з відомими митцями, зініціювували листи протесту, проводили прес-конференції. Разом з нами на цю акцію запрошували вийти інші громадські організації і партії. З усієї України захищати українську мову зібралося лише 5 тисяч осіб.
Тому я не робитиму закидів на адресу керівників опозиційних партій щодо політичної відповідальності за небажання суспільства вийти на вулицю. А от відповідальність партіям треба нести, зокрема, за організацію проплачених мітингів і дискредитацію такої форми протесту.
Перед виборами було багато прогнозів, що та чи інша опозиційна партія стане найбільшим розчаруванням нової Ради. Може, хтось уже встиг розчарувати?
Розчарування — це невідповідність дій очікуванням своїх виборців. На даний момент жодна з цих політичних сил приводу для критики не дала. Але нагадаю, що і “Батьківщина”, і “УДАР”, і “Свобода” обіцяли персональне голосування. В цьому питанні я довгий час був білим птахом і йшов проти течії, і був єдиним у Верховній Раді, хто голосував самостійно. Я хочу бачити, що тепер всі опозиційні партії діятимуть аналогічно.
Щодо культурного рівня, то будемо сподіватися, що він буде підвищуватися.
Ви зараз говорите про очікувані багатьма бійки між “Свободою” і “регіоналами”?
Я кажу про культурний рівень деяких акцій... А самоочищення має відбутися в кожній політичній силі. На моєму окрузі обиралися кілька місцевих депутатів від “Свободи”, які є провокаторами — Роман Височанський і Михайло Кирилюк, який поміняв прізвище і став Олександром Сичем. Від них йшла найбільша “чорнуха” на мою адресу. На щастя, вони ще перед виборами були виключені з лав партії. Але вони ж якимось чином пробралися туди.
Я не очікував, що у нашому патріотичному середовищі буде так багато не просто кар'єристів, а підступних, підлих людей. Аби стати альтернативою владі, ми маємо бути на голову чистіші і чесніші. В цьому плані «Свобода» - приклад такого самоочищення, вона це показала, виключивши відвертих провокаторів. Аналогічно процесів самоочищення слід чекати і від «Батьківщини», і від «Удару».
"Особисто Кличко все більше і більше українізується”
Не “праздный вопрос” - до якої фракції ви увійдете? Адже, залишаючись позафракційним, вам буде важче і до мікрофона пробитися, і законопроект внести на розгляд.
Я був, є і буду в опозиції до цього режиму. З існуючих фракцій єдина політична сила, яка пішла мені на зустріч під час виборів, знявши свого кандидата, це партія Віталія Кличка. Хоча на місцевому рівні цей кандидат до останнього дня боровся проти мене. Тому “УДАР” - це єдина партія, яка має моральне право запрошувати мене. Тепер я хочу простежити за діяльністю цієї партії у парламенті. Особисто Кличко все більше і більше українізується. Він брав участь у двох наших «барикадівських» проектах на захист української мови. Причому, за власною ініціативою. Єдиний з політиків.
Це могла бути політтехнологія.
А чому такої політтехнології не було з боку інших партій? На противагу закону Колесніченка-Ківалова ми зняли 60 роликів з відомими українцями “Я хочу розмовляти українською”. І Кличко знявся в одному з них. Хоча він, мабуть, розумів, що більшість його електорату — російськомовна, і таким чином він може нашкодити своїм рейтингам. Але це була його позиція.
На мітингу на захист української мови я давав слово усім — митцям, політикам. Але єдиним, хто напередодні подзвонив і попросив слова, був Кличко. Це вже питання коректності.
Тобто, позитивні речі там є. Але я чудово розумію, що в партії “УДАР” люди є різні. Я декого знаю там, наприклад, Павла Розенка, який в 89-му стояв біля витоків Української студентської спілки, а потім брав участь у Революції на граніті, а зараз є одним з найбільших експертів у соціальній політиці. Я абсолютно впевнений у Павлові. Але треба подивитися, як поведе себе уся фракція.
А труднощі щодо можливості отримати слово на засіданнях мене анітрохи не бентежать. Головне — мати позицію. А донести її ти завжди зможеш.
Одна з ваших останніх тез: “Потрібно створювати позапарламентські структури. Для того, щоб повалити президента, потрібні інші дії”.
Навіть якби опозиція зараз мала більшість у Верховній Раді, все що ми могли б, це приймати закони. І не факт, що вони були б підписані. І доки президентом є Янукович — під ним суди, міліція, генпрокуратура, фіскальні органи тощо. Ми бачили, як ці органи діяли під час виборчої кампанії — як діяв “Беркут”, як діяли суди. Тому всі зусилля маємо кинути на переобрання президента.
А от для цього нам потрібні механізми. І десять конкуруючих між собою партій і сто конкуруючих громадських організацій не зможуть це зробити. Бо цей режим занадто хамський, занадто бандитський. Для цього нам потрібні надструктури, яким у 89-му став Народних рух України, якою у Польщі була “Солідарність”. Тому я і запропонував спочатку створити протоструктуру на рівні Верховної Ради.
А вже потім треба говорити про створення ширшої надструктури, до якої увійшли би усі опозиційні до влади сили. Я сподіваюся, що через ініціативи, подібні моїй, політики і суспільство поступово дозріють до необхідності утворення такої надбудови.