Порозуміння між владою та парламентською опозицією є наслідком так званого компромісу. 366 голосів “ЗА” отримав підготовлений в авральному режимі законопроект 9265-Д.
Так конституційною більшістю без другого читання було легітимізовано нові правила ведення виборчої боротьби 2012 року. З одного боку, змінені процесуальні норми є значно кращими порівняно з тими, що пропонувала провладна більшість в законопроекті групи народних депутатів на чолі з Олександром Єфремовим.
Втім, більш прискіпливий аналіз процесу наштовхує на думку, що саме партія влади успішно нав’язала свої правила гри опозиції та суспільству і перемогла в довготерміновій перспективі. В свою чергу, опозиція виграла битву, але програла війну, повністю поступившись політичним блоком питань: виборча система, прохідний бар’єр та участь блоків. Крім того, спільне голосування парламентських більшовиків та меншовиків призвело до розколу в таборі самих опозиціонерів.
Не варто забувати, що політичні перспективи Блоку Кличка, Громадянської платформи, ВО “Свобода” можуть бути перекреслені високим прохідним бар’єром. Таким чином 2012 рік – лише, за невеликими винятками, етап самовідтворення нинішньої Верховної Ради. Суспільство також отримало небезпечний сигнал про допустимість порушення норм Конституції заради тимчасового політичного компромісу.
Так, прийнятий закон містить положення, які ще у 1998 році були визнані Конституційним Судом такими, що суперечать Основному закону. Рішення про можливість паралельного висування кандидата за партійними списками та в одномандатних мажоритарних округах приймалося (як повідомляють джерела з ВРУ) задля забезпечення голосів КПУ. В цивілізованому світі щодо парламенту, який свідомо пішов на порушення Конституції, її Гарант мав би прийняти безапеляційне рішення про розпуск. У наших реаліях такий закон може бути підписаний Президентом. Більше того, щоб не компрометувати Віктора Федоровича, Конституційний Суд міг би повторно переглянути попередньо винесене рішення.
А вийшов автомат Калашнікова. Рік тому практично всі поважні міжнародні місії та частина моніторингових українських організацій жорстко розкритикували невідповідність місцевих виборів міжнародним стандартам. Левина доля негараздів припала на закон, який навіть Президентом був визнаний “недосконалим”. Тож, з метою подолання негативних репутаційних наслідків, в першу чергу, персонально для Гаранта, Віктор Федорович оголосив про початок масштабної реформи. Метою останньої мала б стати кодифікація та удосконалення виборчого законодавства. Президент також створив відповідну робочу групу, яка спочатку працювала наче над Кодексом, але згодом виявилося, що над законом про вибори народних депутатів. Ситуація просто анекдотична: що б не збирав, виходить автомат Калашнікова. Так і тут. Кодифікація, крім зведення до єдиних стандартів та процедур законодавства щодо різних рівнів виборів, повинна сприяти його стабільності та незмінності напередодні кожної нової кампанії. Натомість реформу було приземлено до підготовки нової редакції закону, в основу якого традиційно закладалася тактична мета – партія влади повинна виграти вибори. Інструментом для цього стала нова-стара змішана система виборів: 225 народних депутатів обираються за закритими партійними списками, а решта 225 – в одномандатних мажоритарних округах. Така формула банально сприяє зібранню відсотків від сталого електорату завдяки спискам та доукомплектації фракції через мажоритарників, або “тушкуванню” самовисуванців.
Тому робоча група мала повноваження покращувати процедурну частину організації та проведення виборів, але табу стали питання системи, бар’єру та участі блоків. Документ без жодного юридичного статусу у стислі терміни оцінила Венеціанська комісія та Міжнародна фундація виборчих систем. І вже після експертизи 10 жовтня цього року він потрапив до Верховної Ради не від імені гаранта, а групи народних депутатів на чолі з Олександром Єфремовим. Втім, змістовно законопроект в кулуарах було доповнено одіозними нормами, частина яких є відверто неконституційними, інші - призвели до критики місцевих виборів 2010 року (принцип формування виборчих комісій, територіальна організація виборів, невичерпність підстав для скасування реєстрації тощо). Без відповіді залишається запитання, навіщо подавати Венеціанській комісії, ОБСЄ та Міжнародній фундації виборчих систем законопроект, автентичний текст якого так і не було зареєстровано в парламенті. Можливо, щоб в порядку компромісу відмовитися від сфальшованих статей та заявити про політичні поступки опонентам. Реальна ситуація показала, що саме повернення в багатьох нормах базового документу, розробленого робочою групою, і було з радістю сприйнято як вдале компромісне рішення. Спрацював психологічний прийом: зробіть людині погано, а тоді так, як було, і вона стане щасливою.
Чому опозиція здалася? Цікаво, що більш прогресивну пропорційну виборчу систему з відкритими регіональними списками, яку публічно підтримували навіть регіонали (Вадим Колісниченко, Володимир Олійник, Юрій Мірошніченко та інші) серйозно не відстоювала і опозиція. Хоча саме її представники підготували альтернативний законопроект (9265-2), яким пропонувалося запровадити цю досить популярну виборчу систему.
З одного боку, підтримка даної моделі забезпечувала позитивний образ в очах експертної української та міжнародної спільноти, а з іншого – вона є вкрай небезпечною для партій старої формації та їх застарілої системи управління, до яких належить і влада, і опозиція. Відкриті списки провокують справжню внутрішньопартійну конкуренцію, а результати виборів роблять залежними виключно від волевиявлення громадян. Парламентським опозиціонерам, які проголосували за компромісний законопроект, смертельно нерентабельною видається система з відкритими списками.
Що ж до 5% бар’єру, то він так само вигідний Батьківщині чи Фронту змін, як і Партії регіонів. Якщо перші дві політичні сили позбавляються своїх заклятих ідеологічних партнерів, в тому числі, позапарламентської опозиції, то партія влади отримає додаткові бонусні мандати за рахунок перерозподілу голосів, які громадяни віддадуть аутсайдерам виборів. Тож, завдяки цій компромісній поступці Партія регіонів виграє двічі, в тому числі і через потенційні сутички між парламентською та позапарламентською опозицією. Питання ж блоків та їх неучасті у наступних виборах має вкрай низьку суспільну вагу. Варто тверезо оцінити їх слабку кооперацію в парламенті та невисокий потенціал примноження електоральної підтримки шляхом об’єднання. Тож, частина парламентської опозиції, на думку останньої, нічого особливо не програла, відмовившись від боротьби за політичний блок питань. Втім, стратегічно вона втратила все: потенційних партнерів, менш корупціогенну систему виборів та чистоту ролі. Натомість, отримала відносно чесні правила гри, за рахунок яких сподівається виграти наступні вибори.
Політикам варто не забувати банального правила збереження влади: “Друзям - все, а ворогам - закон”. Якщо депутатів не зупинило рішення Конституційного Суду щодо невідповідності Основному закону, наприклад, подвійного балотування, невже організаторам виборів стане на перешкоді норма менш вагомого закону? Питання риторичне...