Правила, за якими виборча кампанія 2012 року має відбуватися де-юре, ще не прийняті. Законопроект авторства Єфремова О.С., Шарова І.Ф., Рибакова І.О., Олійника В.М., Мартинюка А.І., Козуба О.А. перебуває на розгляді парламенту. Проте немає сумнівів, що вибори 2012 року будуть проходити за запропонованими у ньому процедурами.
Чи дозволить сценарій (юридичні правила та процедури), запропоновані законотворцями, досягнути для «незалежних» (опозиційних) учасників виборчого процесу омріяного хепі-енду?
Для мене відповідь очевидна – НІ. Новації законопроекту не відповідають загально визначеним демократичним принципам та процедурам проведення виборів, а головне – принципам верховенства права.
Так, одним із принципів верховенства права є принцип правової визначеності, передбачуваності у застосуванні правових норм. Закон має бути чітко сформульованим і має виключити ризик суб’єктивізму та свавілля при його застосуванні. У той же час законопроект є занадто деталізованим та складним, що призведе до проблем з його розуміння та практичного застосування виборчими комісіями.
З іншого боку в ключових процесах, як то під час формування комісій, захисту прав кандидатів, оскарження, відсутні чіткі критерії та процедури, що гарантовано призведе до порушення прав незалежних суб’єктів виборчого процесу.
У вищезгаданому обґрунтуванні вважаю за доцільне звернути увагу на наступні проблеми.
Законопроект встановлює скорочені, порівняно із діючим Законом, терміни проведення виборчої кампанії (90 днів порівняно із 120 днями). Досвід кампанії з місцевих виборів 2010 року наочно засвідчив, що скорочені терміни виборчої кампанії негативно вплинули на якість її проведення, якість роботи виборчих комісій, призвели до масових порушень прав кандидатів та унеможливили ефективний захист цих прав.
Ще одне проблемне питання – відсутність чітких критеріїв та термінів для визначення меж виборчих округів. Згідно із положенням частини 3 статті 18 законопроекту, ЦВК оприлюднює перелік одномандатних округів не пізніш як за сто десять днів до дня голосування. Цей термін, безумовно, порушує можливості суб’єктів виборчого процесу ефективно підготуватися до парламентських виборів; порушує принцип рівності, встановлений статтею 3 законопроекту; не кореспондує із іншими нормами законопроекту.
Наприклад, згідно із положенням пункту 7 статті 26 законопроекту «На посаду голови, заступника голови та секретаря окружної виборчої комісії можуть бути призначені особи, які пройшли навчання, для роботи на керівних посадах у складі окружної виборчої комісії, в порядку, встановленому Центральної виборчою комісією».
Тобто, за логікою законотворців, суб’єкти виборчого процесу мають заздалегідь визначити коло осіб, які будуть кандидатами для роботи на керівних посадах у складі виборчих комісій та забезпечити їх навчання в порядку та терміни, встановлені ЦВК. Зробити це без чіткого розуміння меж одномандатних округів неможливе.
До речі, логічним було б сформувати склад окружних комісій, а потім забезпечити навчання осіб, які знаходяться на керівних посадах.
Ще однією новацією законопроекту стало те, що суб’єкти виборчого процесу – «незалежні» (опозиційні) політичні партії та кандидати фактично втрачають контроль за якістю роботи комісій. Стала практика свідчить, що наявність «свого» члена комісії є однією із гарантій діяльності кандидатів у виборчому процесі. В той же час, згідно із новаціями законопроекту, суб’єкт подання кандидатур до складу виборчої комісії (партія, що призначає свого члена комісії) не має права відкликати відповідного члена комісії.
Венеціанська комісія радо прийняла цю новацію Законопроекту, втім шановні європейці не уявляють, до яких порушень призведе практичне застосування норми. У цьому контексті цікавою є історія, яка трапилася на місцевих виборах 2010 року. Сквирська районна виборча комісія Київської області під час формування дільничних виборчих комісій включила до їх складу 49 осіб, кандидатури яких ніби то було подано Київською обласною організацією партії «Наша Україна». Парадоксом було те, що «Наша Україна» робила подання зовсім на інших осіб. Пізніше стало відомо, що такі метаморфози відбулися і з поданнями інших учасників виборчого процесу. Єдиним способом виходу із цієї ситуації стало відкликання відповідних членів комісії та їх заміна.
З точки зору правозастосування, викликає стурбованість певна суто технічна норма. Згідно із положенням частини 1 статті 48 Законопроекту «Партія, кандидати у депутати, від якої зареєстровані в загальнодержавному окрузі, кандидат у депутати в одномандатному окрузі зобов’язані відкрити рахунок свого виборчого фонду не пізніш як на десятий день з дня реєстрації Центральною виборчою комісією кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії, або з дня реєстрації окружною виборчою комісією кандидата у депутати в одномандатному окрузі».
Під час місцевих виборів 2010 року тисячі кандидатів не змогли відкрити накопичувальні рахунки, оскільки не отримали вчасно копії рішення комісій про реєстрацію їх кандидатами з причин, які не мали жодного відношення до закону. За таких умов кандидати не змогли повноцінно провести агітаційну кампанію, оскільки відповідно до Закону, всі оплати за агітаційні продукти мали відбуватися з виборчого рахунку кандидатів.
Окремих зауважень потребують процедури висування і реєстрації кандидатів у депутати.
Згідно із положеннями пункту 6 частини 4 статті 61 законопроекту, виборча комісія, яка зареєструвала відповідного кандидата у депутати, приймає рішення про скасування реєстрації такого кандидата у депутати в разі «повторного вчинення кандидатом у депутати діяння, за яке йому було оголошено попередження відповідно до частини другої цієї статті. Або оголошення двох попереджень, в порядку, визначеному частинами першою, другої цієї статті».
Можна із впевненістю стверджувати, що застосування зазначеної норми призведе до масового скасування реєстрації «незалежних» кандидатів з довільних причин.
Доопрацювання вимагають норми Законопроекту, які регламентують процедуру оскарження незаконних дій виборчих комісій та їх окремих членів. Так, процедура оскарження має бути чіткою, деталізованою та зрозумілою.
Наприклад, вважаю, що необхідно розширити коло осіб, які можуть представляти кандидата у депутати в судах, доповнивши їх довіреними особами, які можуть діяти без додаткових повноважень, та іншими особами, які діють на підставі довіреності. Кандидат у депутати не зможе ефективно захищати свої інтереси, а відсутність зазначених вище осіб серед визначених законом суб’єктів оскарження призведе до відмови судів та комісій допустити їх в процес. Скарги, підписані зазначеними особами, залишать без розгляду по суті на підставі п. 11 статті 111 законопроекту.
В якості висновків, хотіла би навести декілька тез, які мають опосередковане відношення до законопроекту.
По-перше, нині експерти втягнулися в дискусію щодо підвищення виборчого бар’єру, доцільності застосування змішаної (пропорційно – мажоритарної) системи, імплементації рекомендацій Венеціанської комісії до норм законопроекту. Втім залишаються поза увагою незначні «технічні» деталі законопроекту, які унеможливлять перемогу кандидатів не від влади.
По-друге, законопроект буде прийнято – це аксіома. За таких умов у ВР України необхідно створити фахову експертну групу, яка зможе виявити в норми, які унеможливлюють проведення демократичних виборів, та, принаймні, максимально публічно розповісти про них суспільству.
По-третє, в законопроекті відсутні ефективні юридичні механізми для захисту прав «незалежних» кандидатів.