Синдром вірменського хом’ячка

З того часу, як слово «криза» стало найбільш вживаним у повсякденному потоці новин, політики і весь обслуговуючий їх персонал якось хворобливо й нервово реагують на запитання про народний гнів. Якщо доведені до відчаю вдадуться до активних і не завжди обдуманих дій? І тут одразу наперебій починають переконувати тебе, що українці не такі, вони – толерантні і терпеливі... Вони мочки посунуть на свої поля і шукатимуть тимчасовий підробіток, а до масових силових акцій – зась. Не у нашій ментальності!

Десять років тому у безпросвітному відчаї політично-економічної кризи прогриміли автоматні черги. Кулі прошили тіла прем’єр-міністра, голови парламенту, двох його заступників, міністра з оперативних питань і двох депутатів. Ця подія сталася у 1999-му у вірменському парламенті. Один журналіст, його брат і дядько і ще декілька чоловік, яких одразу ж охрестили «терористами», поливали свинцем з автоматів у стінах Національних зборів Вірменії керівництво своєї держави. Убили і здалися властям. І їх засудили довічно. Й оголосили день скорботи. Усім сказали – це зрадники батьківщини і терористи. Так простіше, ніж пояснювати, чому ці «терористи» не вимагали ні грошей, ні окремого літака до якогось екзотичного раю.

«Заради порятунку країни від краху і від корупції» – так «терористи» пояснювали свій вчинок в суді. Стріляли на ураження. Хіба вони сподівалися на щось?! Вони були переконані, вони знали, що розплата за це буде страшною. Вони знали і стріляли, стріляли, стріляли…

У дитинстві батьки подарували мені пухнастий клубочок – хом’ячка. Я дурнувато штрикав його олівцем і загнав у куток між шафою і стіною, і ця мирна тваринка мені прокусила палець. До крові…

Кожен раз, коли в новинах кажуть, що черговий український бідолаха, доведений до відчаю, готовий облити себе бензином і підпалити під стінами парламенту чи якогось міністерства, у банку чи під міськрадою – я згадую Вірменію 1999-го і зацькованого хом’ячка із далекого дитинства.

На що «вони» усі розраховують? Вони – усі ті, що величають себе «елітою», і яких народ влучно і коротко називає «бандою». Вони також оглядають новини із людськими смолоскипами. Вони досягли влади і грошей – і так спокійно дивляться, як міліція збиває полум’я з чергового просякнутого соляркою, болем і відчаєм «маленького українця»?! До них що, не доходить, що ті самогубці рано чи пізно, але перестануть таки підпалювати самих себе?! Це не ефективно! Це не полегшить життя родичам! Це не шлях до справедливості! Це не спосіб подолати кризу! Хтось піде копати город, а хтось – ні… Відчай ірраціональний.

Сумний вірменський ювілей, і про нього не люблять згадувати. Ми – не такі! Ну, не такі ми! І не ставте своїх дурнуватих запитань!

Це мене переконують чи себе самозаспокоюють?