“Покоління вісімдесятників виконало функцію прощання з колоніальним світом”
Як Ви зацікавилися актуальною українською літературою та культурою? Крім заповітного бажання відвідати Україну, чи були інші стимули й мотиви — можливо, з родини?
До української літератури мене привели дві речі — музика і журналістика. Я виріс в українській родині, закінчив інженерну спеціальність. Уперше я приїхав в Україну в 1992 році. Ця подорож була дуже цікава, я відвідав різні міста. Згодом я вирішив повернутися, трохи пожити, підучити мову.
Також раніше я працював діджеєм на незалежному радіо у Філадельфії, де ми крутили все, що хотіли. І тоді я зацікавився тим, що відбувається в українські музиці. У Львові я познайомився з місцевою творчою спільнотою й богемою. Щодня ми всі збиралися в кав'ярні, спілкувалися. Так я заприятелював із музикантами і дуже швидко увійшов у мистецькі кола.
Мій перший вечір був у Молодіжному театрі, де святкували день народження Юрка Іздрика і де він читав уривки своєї прози. Там я познайомився з Тарасом Чубаєм. Відтоді ми дуже тісно спілкуємося та товаришуємо. Таке враження, що ми зналися все життя, як брати. І коли я наїздив до Львова, то жив у Тараса. Ми часто сиділи у підвалі на Погулянці, де раніше його батько, поет Григорій Чубай, збирав творче товариство наприкінці 1960-х і в 1970-х років. Також я приятелював із поетом Віктором Небораком, який постійно знайомив мене з книжковими новинками. Ми тоді збиралися в Бібліотеці імені Василя Стефаника й обговорювали ці книги. Юрко й Оля Кохи також часто давали мені книжки, водили по майстернях художників. Я мав дуже цікаве товариство, і мене це захоплювало.
А як із цим інтересом склалося у США?
Коли я повернувся у США, то пішов в офіс місцевої американської газети “Ukrainian weekly”, де працював мій друг Андрій Винницький. У нього на стіні я побачив афішу Першого львівського молодіжного фестивалю альтернативної культури “Вивих”, яку я раніше бачив у Львові. Андрій запропонував писати про українську культуру. Так я почав писати статті як журналіст. Тоді ж я вирішив значно серйозніше взятися за це.
Спершу я закінчив магістерку в La Salle University, зокрема у професора Леоніда Рудницького. Згодом – докторат у Торонтському університеті, в професора Максима Тарнавського. Україністика залишається головним напрямом моєї наукової діяльності. Нині я працюю адміністратором Програми українських студій Інституту Гаррімана Колумбійського університету.
Колись Жан Бодріяр назвав Східну Європу “замороженим холодильником”, який чекає свого часу, щоб розморозитися? Які Ви помітили тенденції у “розмороженій” після совка українській літературі? Що Вас вразило? Які вбачали перспективи її розвитку?
Цікава метафора! Те, що відбулося після совка, — це великий прорив. Покоління літераторів-вісімдесятників дуже сильно копнуло ці двері холодильника, щоб вони відчинилися. Покоління вісімдесятників виконало функцію прощання з колоніальним світом. І вони це дуже добре зробили. Майбутнє сучасної української літератури почалося завдяки вісімдесятникам.
Бажання стати україністом і дослідником актуальної української літератури — наскільки воно було ризикованим чи економічно не вигідним? Чи не шкодуєте про це рішення?
Не шкодую. В економічному сенсі це було дуже ризиковано. Навіть попри те, що я виріс у свідомій українській родині, моя мама активно підтримувала українських політв'язнів у 1970-х роках, було дуже складно знайти роботу. Ризик був величезний. І цей вибір не був дуже популярний у моїй родині. Але мене завжди сильно тягнуло до української культури, це мені імпонувало і завжди відчувалося як щось своє.
Повертаючись до мого музичного коріння, то те, що ми крутили на радіо, — це був контент, який ніхто не крутив. Це була музика некомерційна, навіть авангардна, якої не було на інших радіо. Недавно я зрозумів, що тому й займаюся українською літературою. Ми робили презентацію моєї англомовної антології української літератури “The White Chalk of Days” у культовій книгарні у Філадельфії, де я також робив вечори українських письменників: Любові Якимчук, Андрія Любки, Юрка Андруховича. На презентацію антології я запросив своїх американських друзів-діджеїв, які колись мені відкрили альтернативну музику Нової Зеландії – зокрема антологію цієї музики й гуртів, “Tuatara” (1985). Я показую їм свою англомовну українську антологію й кажу: “Це моя Tuatara”. Tuatara відкрила світові щось таке, про що більшість цього світу раніше не здогадувалася. Маю надію, що моя антологія – це моя Tuatara, тільки в українській літературі.
“У творах українських літераторів є сильна внутрішня енергія”
Ваша головна наукова книжка присвячена образу інтелектуала в українській прозі 1990-х. Чим, на Вашу думку, цей інтелектуал відрізняється від інтелектуалів, скажімо, розвинених західних країн?
1990-ті роки — дуже цікавий період для українського інтелектуала. Починається постколоніальна доба. Існує певний вакуум. Усе змінюється. Хто в таких умовах є інтелектуали? Які їхні відносини з суспільством, із владою? Письменники, про яких я пишу, та герої в їхніх романах випробовують ці нові зв'язки і нові горизонти. Чим це відрізняється від західних інтелектуалів? Вочевидь, що економічною нестабільністю й іншим спектром випробувань, які переживає людина. Саме тому це й цікаво. Особливо розуміння колоніальних і постколоніальних рамок, із якими доводиться боротися українським інтелектуалам, рамок, що обмежують свободу й українську культуру. Тим українські інтелектуали цікаві — бо здатні робити речі, які західні інтелектуали не роблять чи не можуть робити.
Проте водночас українські інтелектуали — і це дуже цікава обставина — завжди шукають речі, які іноді можуть суперечити одна одній. Та головна їхня мета, як на мене, — бажання знайти європейське коріння в Україні та створювати на його основі нові речі. На жаль, такі інтереси та, зрештою, й українські інтереси загалом дуже мало присутні в головах української влади. І це треба змінювати.
Як Ви бачите просування актуальної української літератури та культури у світі? Чим, на Вашу думку, ми можемо бути цікавими іншим читачам і споживачам?
Українська література, зокрема через те, що перебуває у стані переходу, має власну й унікальну точку зору на багато речей. По-перше, вона може показати, що відбувається в ній і в українському суспільстві. По-друге, вона також має свою точку зору й на проблеми універсальні, які притаманні всьому світові. Через те, що певні проблеми стоять вкрай гостро, вона може їх бачити в дуже наближеній оптиці. Наприклад, проблема ідентичності, пам'яті, ментальних кордонів. Звісно ж, все це — питання глобального характеру, але українська література їх досить яскраво осмислює. І цей унікальний погляд може бути доволі цікавим для стабільніших країн і суспільств. Думаю, що наші митці та інтелектуали здатні передати безліч нюансів, які західні інтелектуали передати не зможуть.
Ще один цікавий фактор, чому українська література дуже цікава. Це вже більше про мову. Акт писання мовою, яка була загроженою та на порозі зникнення, вносить певну енергію в літературний твір, написаний такою мовою. Це енергія, яку, можливо, літератури стабільних суспільств уже не мають.
Ще важливий момент — українська гуманітаристика сьогодні. Ми дуже часто, через різні хронічні проблеми, звикли більше нарікати, ніж мислити в позитивному ключі. Які помітні й знакові зрушення Ви вбачаєте в українській гуманітаристиці впродовж усіх років Незалежності України?
Усі ці проблеми очевидні: корупція, хабарі, плагіат, — те, що гальмує розвиток академічного життя. Проте є й позитивні чинники: дослідники мають можливість відвідувати інші країни, спілкуватися з закордонними колегами, є наукові обміни і взагалі те, що ми називаємо академічною мобільністю. Українські дослідники часто приїжджають на стипендійні програми, зокрема багато молодих, і в них сильніша впевненість у собі та мотивація, володіння іноземними мовами, краща комунікація. Налагоджені жваві й динамічні контакти, а також спільні проєкти. Це дає корисні результати і в цьому – позитив.
Ваша мистецька ідентичність — музична. В душі ви більше митець чи дослідник?
Дуже важко мені це роз'єднати, бо це почалося в той самий час і тісно пов'язане.
Ви приїхали в Україну після розпаду СРСР, коли в нас відбувався великий бум альтернативної, молодіжної, незалежної культури — музики, живопису, літератури. І, фактично, потрапили в епіцентр подій. Нині про ці ранні роки Незалежності часто чути, що це була “золота доба”. Як оцінюєте трансформацію музичної культури в Україні впродовж останніх десятиліть, передусім молодіжної, актуальної?
Я дуже пильно стежив за розвитком музики в Україні, зокрема і згаданого часу. Тоді проблематичніше було її знайти, бо записи були на касетах. А нині, думаю, її знайти значно легше і записати також. Раніше треба було шукати студію і це коштувало купу грошей. А нині є багато підручних доступних засобів, якими користуються всі.
З цікавих тенденцій — неймовірний розвиток етно-музики. Україна знайшла справді щось унікальне, хоча останнім часом того вже й трохи забагато. Помітив такий тренд, що багато груп свої назви пишуть латинкою. Не знаю, чи це допомагає, можливо люди так швидше англійську вивчать. Дуже важливо, що діють квоти і підтримка українською музики. В 1990-х із цим було гірше — українським гуртам важко було потрапити на радіо й телебачення. Важливо, мені здається, щоб музика була справжньою. Інше питання — як зробити так, щоб її почули, донести до авдиторії.
В Україні є велика проблема, що багато хто переживає через неякісний звук і неякісний запис. Дуже часто музиканти переписують альбоми 90-х років, замість того, щоб писати нові пісні. Забагато уваги цьому приділяється.
Ваш гурт “Їжак”. Яка його історія? Чи не плануєте відвідати Україну з музичним туром?
Проєкт “Їжак” був створений, фактично, як коло друзів, як спілкування. Я тоді жив у Львові, писав багато музики і мав групу в Америці, але хотілося мати в доробку україномовні пісні. Тому зібрав друзів-музикантів — переважно з “Мертвого півня” і “Плачу Єремії”, ми записували і виконували мої пісні. Але коли я переїхав до Канади і був в аспірантурі, то вже важко було це поєднувати. Я приїздив до Львова, робив концерти, але це не було те, що раніше: коли ми бачилися щодня і робили спільні виступи. Були також акустичні виступи разом із Ярина Якуб'як, яка раніше була соілсткою “Мертвого півня”. В Америці я також зібрав американських музикантів і ми часто виконували композиції репертуару “Їжака”.
Як музична творчість зараз?
Нові речі час від часу пишуться. Під час карантину, наприклад, написав кілька пісень. Маю у підвалі будинку свою невеличку студію і можу щось робити. Моя нова пісня — на вірш поета Богдана Ігоря-Антонича, який я переклав. Працюємо над її записом. Кілька тижнів тому я написав ще одну пісню на слова, знову ж таки, Антонича, але вже українською мовою.
Приїхати й виступати в Україні — хочеться завжди. Хотілося б знов зіграти з українськими учасниками “Їжака”. Проєкт “Їжак” існує вже майже тридцять років.
Проєкт реалізується за підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED).