Ветерани української літератури: Котляревський, Сосюра та Віктор Некрасов
Якщо відраховувати українську літературу від Котляревського, то це означає, що вона починається саме з письменника-ветерана. Штабс-капітан Іван Петрович Котляревський брав участь у російсько-турецькій війні і залишив про це «записки». Кар’єру завершив у званні майора.
Військовим був також Юрій Федькович, учасник австрійського походу до Італії і один з найвідоміших письменників західноукраїнської літератури до Франка.
З власного досвіду багато писав про громадянську війну Микола Хвильовий. Його короткі оповідання – це жахи пережитого й побаченого, скалічена психіка усіх, кого затяг вир війни: ті, хто розстрілював, хто стріляв, свідомо пішов до війська і ті, хто не мав особливого вибору. Залишив спогади про повсякдення мобілізованого у революційні часи Володимир Сосюра: епізоди його «Третьої Роти» – про госпіталі, поранення, тиф, про будні в бараках та поїздах. У той же час, після Першої світової, по інший бік Збруча з’являється стрілецька література: поезія, пісні, проза про пережите. Згодом це продовжиться Літописом УПА та спогадами вцілілих, як-от Марічка Савчин, діячка ОУН. Її спогади «Тисяча доріг», написані після втечі на Захід у 1950-ті роки, виглядають мало не детективною історією.
Найвідомішим ветераном-письменником Другої світової війни в українській літературі залишається Олесь Гончар. Цікаво порівнювати його прозу – оповідання та трилогію «Прапороносці» із виданим вже по його смерті «Щоденником», який показує свого роду «бекстейдж» офіціозної літератури про звільнення Європи радянською армією.
З-поміж російськомовних письменників України того періоду найцікавіший, звісно ж, киянин Віктор Некрасов. Повість «В окопах Сталінграда» він пише у госпіталі, олівцем: так лікарі радять розробляти дрібну моторику після поранення. Цей твір, відзначений Сталінською премією 1947 року (за рік до Гончаревих «Прапороносців»), став передвісником вибуху «лейтенантської прози» у Радянському Союзі часів «відлиги»: тут теж говориться про війну з перших рук, не так, як це роблять професійні письменники.
«Чужа війна»: Афганістан, Ефіопія, Балкани
Участь в бойових діях українці брали, не лише воюючи за Україну. Окрім двох світових воєн та революції, були й інші збройні конфлікти. У автобіографічному романі «Дорога на Асмару» Сергій Сингаївський описує молодого перекладача, якого під час служби в армії відправили до Ефіопії в складі контингенту радянських військ. Пригадуєте знаменитий концерт Live Aid, організований задля збору коштів постраждалим від голоду в Ефіопії? Книжка Сингаївського – про це ж. Тільки фокус тут не такий, як у аудиторії грандіозної медіаподії 1985 року.
Є цілий масив текстів, поетичних і прозових, написаних тими, хто повернувся з Афганістану; в сучасній українській літературі центральним автором тут є Василь Слапчук. Його книжка «Навпроти течії трави», мікс поезії та прози, де осмислюється досвід війни, відзначена Шевченківською премією (2004). Тут, як і в пізніших його творах на цю тему, найбільш вдалими є не художні, а публіцистичні компоненти – роздуми про те, чим насправді стала та війна для мобілізованих юнаків, чим вона є зараз з багаторічної відстані.
Про українських миротворців на території колишньої Югославії йдеться у романі Андрія Куліша «Чужа війна», опублікованому у 2020-му. Тут описані шляхетні, людяні українські десантники, які значно ближчі «до народу», тобто до цивільного населення, ніж французи чи голландці. Українці виконують ризиковані завдання, їхня робота оплачується нижче, і водночас вони краще здатні порозумітися із місцевими. Серби та їхні союзники росіяни – найбільш негативні персонажі. У епілозі герої – українець та серб – через багато років знову зустрічаються на полі бою, тепер уже в Україні, і у вищих військових званнях. Зрозуміло, хто перемагає: Добро.
Як зазначено на обкладинці, автор «Чужої війни» перебував на югославських територіях як журналіст і знімав документальну хроніку. Дуже неоднорідний текст роману містить сліди сценарію, кінопрози, а також масової літератури – детальні і часом навіть дуже інструментальні описи, чіткий поділ на хороших та поганих хлопців, показові сцени, які пасували би більше до великого чи телеекрану – як-от епізоди збройних сутичок чи марширування голосистих житомирських десантників з піснею про Галю плацом італійської військової частини. Ця по-своєму захоплива книжка могла би стати документальним романом-дослідженням, або ж бестселером для широкого загалу, якби її в той чи інший бік допрацювали автор, редактор і видавець. І це зауваження можна застосувати до більшості сучасних книжок, про які йдеться в цьому огляді. Унікальний досвід, цікавий матеріал, запит читацької аудиторії та критики на таку літературу є благодатним ґрунтом для таких творів.
Українсько-російська війна (2014 - …)
Повертаючись з російсько-української війни, ветерани відчувають потребу розказати про пережите. «Ніщо не забуто, ніхто не забутий»: автори стараються не випустити з поля зору нічого важливого. Тому дуже часто їхні твори виглядають як охудожнені мемуари, перевантажені деталями. Якби йшлося про намір створити художню прозу, то професійний редактор викреслив би частину сюжетних відгалужень, другорядних персонажів та ліричних відступів. Але це не мета автора.
Найбільш повний перелік написаного про сучасну війну уклала Ганна Скорина. Цей список продовжує поповнюватися. У нього потрапляють книжки відомих видавництв і, найцінніше, видані у невеликих друкарнях та видавництвах твори, часто за власний кошт автора. На Книжковому Арсеналі 2019 року був започаткований проект «Ветеранський намет», де представлено твори письменників-ветеранів актуальної війни; намет побував також на ярмарках у Дніпрі та Львові.
Таких книжок наразі вже сотні: вірші, проза, п’єси. На відміну від давніших часів, про які йшлося вище, зараз видати книжку досить просто, а опублікувати власний твір в інтернеті – справа миттєва. Часто ветерани спершу стають популярними блогерами, а наступним кроком стає видання книжки. Тому таке кількісне накопичення творів пояснити легко. У країнах, де розроблено програми підтримки ветеранського середовища, зокрема й в сфері культури, як-от у США, держава фінансує альманахи, видавничі програми, курси творчого письма і нішеві літературні фестивалі. В Україні цей процес відбувається трохи хаотично, але, як і кожне явище, за відсутності регулювання починає регулюватися самостійно. Приклад – і численний самвидав, і творчі зустрічі з читачами, і хвилі дискусій в соціальних мережах, які привертають увагу до книжок.
Коротко – про кілька найбільш резонансних книг учасників бойових дій на території України.
Трилогія «Піхота» Мартіна Бреста подібна до некрасовських «Окопів Сталінграду». Не лише належністю до офіційного дискурсу доби Порошенка і неоднозначними стосунками з «професійними» письменниками і критиками, - так само, як у 1940-х Некрасов раптом став лауреатом Сталінської премії, попри незгоду голови Спілки письменників Фадєєва. Мартін Брест пише «з голосу». Тут дуже жива мова персонажів: російська, неподібна до літературної, материкової російської мови, українська мішанка, вкраплення армійського сленгу і військових термінів, які уже давно не пост-радянські, поламаний синтаксис. Так говорить Донбас. «Трофейный язык», каже про російську ветеранської прози сам Мартін Брест. І справді – на відміну від «афганських» творів, російська мова тут вже не принципово визначальна: безсумнівно, це українська література
Цього року поряд з «Тюремною піснею» поетки та ветеранки Олени Герасим’юк на Шевченківську премію був номінований «Цуцик» полтавчанина Віталія Запеки. Присутність цього роману в довгому списку номінантів викликала невеличке обурення консервативної громадськості: мовляв, як можна писати про війну та патріотизм очима собаки – саме з цієї перспективи ведеться оповідь у творі? Під відкритим листом в «Україні молодій» стояв підпис навіть патріарха Філарета. Однак шанувальники «антивоєнного роману», саме так визначив автор жанр, відстояли право номінації на Національну премію.
Сильних жіночих голосів небагато. Перш за все, це резонансна «Доця» волонтерки Тамари Горіха Зерня про окупований Донецьк – яку у 2019 році читали й хвалили всі, від Оксани Забужко та Олександри Коваль до журі Книги року BBC. «Життя P.S.» Валерії Бурлакової – сорок листів загиблому другові, пронизливий зразок фронтової любовної прози; ми знаємо цю історію з особистого блогу авторки, а в книжці вона проживається ще раз, уже на структурованішому рівні, так само щиро, талановито, правдиво. Відзначена Шевченківською премією-2019 у номінації «публіцистика» збірка портретних нарисів про жінок на війні «Дівчата зрізають коси» кореспондентки Євгенії Подобної – це журналістика, варта згадки тут тому, що на національний рівень цю невелику книжку, що не мала комерційного накладу, піднесено насамперед завдяки актуальності теми.
Чи не єдиним прозовим твором мобілізованого, який потрапив на війну уже визнаним, «професійним» письменником, залишається «Точка нуль» Артема Чеха. Це нотатки цілковито цивільної людини, інтелігента, який потрапляє в незвичне оточення – в учбову частину, на полігон тощо, і мусить налагоджувати стосунки з новими людьми. Замість подвигів і хлоп’ячих замашок тут багато побутових деталей, так званої «окопної правди». Особистий досвід автора, він же головний герой, тут дуже важливий. І хоча дуже помітно, як Чех вибудовує композиційну стрункість, свідомо перетворює документалізм описаного на естетичну категорію – адже він професійний автор з власним почерком – його проза має всі ознаки не лише художнього репортажу, але й саме «ветеранської літератури», з її надміром побутових деталей, одноплановим психологізмом і персоналізацією сприйняття.
Після війни: ветерани продовжують писати
Що стається після першої книжки? Часто автор випрацьовує весь свій досвід вже на етапі дебюту. Другий раз може або не відбутися, або ризикує стати самоповтором, або ж письменник має взяти достатню паузу для того, щоб створити щось цілковито нове. Сайґон, наприклад, після збірки оповідань «Грязь» написав роман «Юпак» про довоєнні пригоди сільських хлопців – український переклад якого, здійснений Вікторією Назаренко, відзначили як Книжку року BBC-2020. Мартін Брест після тритомної «Піхоти» видав сатиричну «Вєрочку» про працівників президентської приймальні. Днями вийшшла друком книжка «Мозамбік», де обидва письменники об’єдналися як співавтори для спільної розповіді про своє минуле.
Новий роман цього року видасть і ще одна лауреатка Книжки року BBC Тамара Горіха Зерня.
Валерій Ананьєв, він же Валерій Маркус, автор бестселера «Сліди на дорозі», продовжує кар’єру блогера і є впливовим лідером думок. Активно вливається у книжкову тусівку Віталій Запека – один з небагатьох, хто не розділяє ветеранів-письменників і тих, хто нібито-професійно займається писанням; література ж бо у нас одна на всіх, українська.
Валерій Пузік разом з режисером Володимиром Тихим адаптував сценарій фільму «Наші котики» і видав як однойменну книжку. Друга його збірка оповідань «Я бачив його живим, мертвим і знову живим» охоплює найрізноманітніші теми, у тому числі й воєнну.
Артем Чех продовжив письменницьку кар’єру; «Точка нуль» стала одним з його досвідів, він рухається далі і поки що до теми війни та армії не повертається. Його наступна книжка, «Район "Д"», розповідає про Черкаси авторової юності, спальні райони, загублені долі, втрачене покоління; приблизно так само Жадан описав Харків у «Месопотамії». За сукупність досягнень у сфері літератури його відзначено Премією Конрада (2019).
Двісті років ветеранської літератури
Готуючи цю розповідь, я провела чимало часу в бібліотеках – онлайнових і тих кількох, що працювали в карантинних умовах. Письменники-ветерани і їхні видавці часто ігнорують вимогу про надсилання обов’язкового примірника за скороченим списком національних книгосховищ (вісім адрес) – тоді як це гарантований крок до потрапляння в історію, наступний після написання та публікації. Так розпорошилися афганські твори, так поступово зникнуть з продажу та обігу багато сучасних історій про російсько-українську війну.
Виявилося, що минуле залишило нам менше, ніж очікувалося. ХІХ століття втрачалося через мову – хто писатиме українською про чужі війни, де оперативною мовою армії була російська, німецька, польська, у кожному разі не українська, так само, як не-українськими були інтереси й місія; тут могло йтися хіба що про страждання примусово мобілізованих, але не про тих, хто будував і підтримував систему – хоча серед них українців було чимало. ХХ століття перемолола цензура, часто авторська – як писав Жадан про Сосюру, «наcправді його мемуари пахнуть трупами, пахнуть теплою кров'ю і брудним одягом, тифом і дизентерією, лише чому він про це не пише?». Неочікувано незаповненою виявилася афганська тема – попри кількість книжок та авторів, вона не дала для канонічного «золотого списку» жодного великого яскравого твору; виглядає, що дотепер найпомітнішим залишається «АІСТ: Сильніший від смерті» Олексія Дмитренка – повість про загиблого у Афганістані поета Олександра Стовбу, яка сама по собі ветеранською прозою не є. Виглядає, що найкраще «виписаною» залишається Друга світова; а також, якщо зануритися у бібліотечні фонди, Перша світова з боку галицьких авторів і почасти – Українська революція.
Сучасну нам ветеранську прозу часто називали «феноменом», тобто чимось таким, що виникає на конкретному відрізкові часу. На початках, коли критика щойно звернула увагу на хвилю текстів про війну – цікаво, що в наш час суцільних розмов про занепад читання загалом і книги зокрема йшлося саме про тексти, про літературу, а не, скажімо, про фольклор чи музику – першою асоціацією та зачіпкою ставала саме радянська «лейтенантська проза» як найбільш очевидна паралель. Навіть зараз наукові розвідки з теми є переважно описовими або зосередженими на структурному аналізі конкретних творів, замість ставити їх в ширший контекст чи то української, чи то світової літератури.
«По живому» висновки робити справді рано. Але однозначно очевидно, що ветеранська проза, з притаманним їй в усі часи автобіографізмом, документалізмом, прагненням «самовидця» втиснути в текст якнайбільше побаченого й пережитого – в українській літературі є окремим напрямом і має певну історичну тяглість. Тож поява цілої хвилі текстів про російсько-українську війну, написаних і ветеранами, і «фаховими письменниками», є цілком закономірною. Що залишиться в історії літератури після того, як хвиля спаде, це питання, над яким можна розмірковувати й дискутувати. Але запальні полеміки в соціальних мережах, самопіар, містифікації та сенсаційні викриття точно отримають в історії лише одне речення; одне на всіх.