Мабуть немає в Україні більше такої вибухонебезпечної постаті, як Шевченко. Намагання переосмислити та вдихнути нове життя у вже давно закостенілий образ супроводжуються агресією та вогняним невдоволенням: «руки геть від Кобзаря!». Якоюсь мірою така реакція викликана спробами Радянського Союзу «докласти руку» та, як завжди, переписати історію: з Шевченка ліпили атеїста та селянина з України-сировинного-придатку-Росії. Але Шевченко не був ані атеїстом, ні аграрієм. І ті, хто борються за «класичного» Шевченка, часто не розуміють, ким він був насправді. «Безславні кріпаки» не переосмислюють образ Тараса (і добре, що навіть не намагаються), але картина форсує дискусію та привчає до глядача до Шевченка-різного.
Кіносценарій з драфтовою назвою «Тарас Шевченко: Перший самурай» у 2018 році переміг у конкурсі патріотичного кіно та отримав ґрант на розробку від Міністерства культури України – сумарний бюджет картини склав приблизно 27 мільйонів грн. У березні 2020-го назву змінили на «Безславні кріпаки», зробивши охайний реверанс у бік Тарантіно та його творчості. І хоч режисер заперечує прямі референси на Квентіна, ті, однак, прослідковуються дуже чітко по всій картині – а що поробиш, нині Тарантіно і є «вестерн». Актор Сергій Стрельников же заявив, що «це не істерн, і не вестерн, а український самурайстерн з усіма його особливостями».
Суть, однак, не в цитуванні, омажах та наслідуванні. Оцінювати кіно потрібно відштовхуючись від поставлених цілей. У нашому випадку, ціль – розсмішити людей, поєднавши непоєднуване – і аж ніяк не свторити шедевр або кинути виклик Тарантіно на його ж професійному полі. Головна зброя фільму – жарти. І вони досить влучно намацані за тематикою: «сталевий дух», довгі та нудні тренування і, звісно, жарти про євреїв. Антисемітизм Шевченкові приписував ще журналіст Марк Дейч – оглядач російського відділення «Радіо Свобода», і те, за «Гайдмаків»: мовляв, там «євреїв ріжуть»(ріжуть там, насправді ж, усіх). І куди ж без старої-доброї експлуатації плювків – «зневажають» у фільмі кожного, хто посміє влізти в кадр. Сама ж історія тут подається у дусі самого Шевченка – метаісторія, намацана у глупу ніч, де історичні події розглядають під кутом «а що було б, якщо…».
Йшов 1844 рік. На теренах України зустрічаються Акай та Шевченко: один із них самурай, інший – поет та кріпак. Вони мають спільного ворога-поміщика, що тримає під замком кохану Тараса та катану Акая. Паралельним курсом йдуть повстанські бої на чолі з жорстоким та меркантильним Богданом Чубою, тож у команду беруть хасида – знавця зброї, що жадає помститися поміщикові за вбивство брата. Мотивації героїв складаються у більш-менш цілісну картину, і хоч ліній багато, сюжет, скоріш, не заплутаний, а зіжмаканий: персонажі зникають на довгий час та з’являються під самий кінець; темпоритм фільму спішить на початку і просідає на середині.
Чого не скажеш про спецефекти та постановку бійок – вони відтворені на рівні (туди, однак, майже всі гроші і пішли). Оператор стрічки (Дмитро Недря) попрацював над тим, щоби фільм був знятий за усіма канонами голівудського блокбастеру: яскрава картинка зі зрозумілим та канонічним рухом камери. І це вдало працює на ту концепцію художньої безликості та марґінальності, якою просякнутий фільм.
Звісно, що для серйозних роздумів про поета маємо шевченкознавство, проте цей фільм робить, як мінімум, одну річ правильно: не боїться культурного осуду та «паплюження» спадщини письменника. Шевченко не бронзовий, а живий – і живий він, допоки живе у культурному середовищі не-мертвої України.
Кобзар, Дармограй, Перебендя, Тарас Григорович та, нарешті, просто Шевченко
Ким тільки не був Шевченко за ці роки: і самураєм, і навіть «цілком можливо, що геєм», з-під пера Григорія Грабовича – шевченкознавця та автора праці «Поет як міфотворець». Автор дійшов такого висновку через те, що письменник часто писав від імені жінки, з якою, до речі, Тарас і асоціював Україну. А от у «Безславних кріпаках» Шевченко неоковирний та кволий, неначе персонаж «Ніндзя із Беверлі-Гіллз»: він жартує та помиляється, як нормальна людина. Ще й вірші пише прямо на сторінках Бібліі – так, щоб далеко не ходити.
З часом, подоба Тараса Григоровича потроху «розм’якає»: деміфологізацією зайнялись вищезгаданий Грабович, Драгоманов, Шевельов та інші. Оксана Забужко з її «Спробою філософського аналізу Шевченкового міфа» викликала справжній фурор. Критики закидали письменниці гріхи «псевдоінтелектуальності» та вказували на неправильність дефініції: міф, мовляв, розуміється людьми як щось погане. Час же довів успішність книги та вивів шевченкознавство на новий рівень дискусії.
Нині справа перейшла у інші руки. Взяти хоча б експозицію «Квантовий стрибок Шевченка. Метро» ілюстратора Олександра Грехова. У лютому 2019-го станція «Тараса Шевченка» у Києві перетворилась на виставку робіт, де поет приміряє на себе личину Девіда Бові, Гоголя та майстра Йоди – від Кобзаря ж залишився тільки кожух.
На жаль, довго виставка не простояла: через якийсь час роботи зруйнував Юрій Павленко (Хорт) із закликами «не паплюжити образ поета». Художника, проте, це не зупинило, бо невдовзі він випускає ще одну серію: тепер Шевченко відкриває в собі анімалістичну натуру, приміряючи образ тритона-карпатського, лося, рисі та ведмедя бурого – усе для того, аби врятувати тварин, занесених до Червоної книги України. Посил чіткий та зрозумілий: тварини ці так само важливі, як і великий поет (козацькому роду нема переводу!). Тепер же свою експозицію отримає Леся Українка: 24 лютого відкриється виставка «10 облич Лесі».
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=10211481955039350&set=a.10202750735284313&type=3 – посилання на серію «Квантовий стрибок».
Шевченко був надсучасною особистістю для свого часу – «перший екзистенціаліст», як-то кажуть. Що цікаво, адже поет намацав ці «підводні течії» у той самий час, коли у Данії філософ К’єркеґор екзистенціалізм упорядковував філософськи. Тому не дивно, що Тарас Григорович нарешті завів інстаграм-сторінку – ще один проєкт, який, однак, не викликає такого шквалу ненависті. Персонаж читає улюблені вірші та коментує свіжі події з життя України: «я воскрес, бо зараз потрібен Батьківщині більше, ніж на небесах».
Шевченко – це знак якості, український Ібсен та «другий після бога». Чи справді це значить, що чіпати його не можна? Може тактика «накинути бронзового плаща і залишити грітись на сонці» не діє? Може коли Кобзаря «заносить» у проєкти, як «Безславні кріпаки», це тільки йде на користь спадщині поета, і аж ніяк не навпаки? І одна з причин, чому будь-який із химерних образів ідеально «лягає» поверх Шевченка у тому, що Кобзар, виставлений на загал і є химерним та вигаданим образом: Шевченко-селянин – це фарс, Шевченко у шапці й кожуху – теж, отож дивуватись Швченкові-термінатору, мабуть, не варто.
Одне відомо достеменно: гумор явно корисніший за несмак, пафос та сліпе боготворіння.