Перехідний тип
Побутує вже досить утерта думка про те, що «революція свідомости» відбувається набагато повільніше за «революцію вулиці». Ця думка, безперечно, справедлива, бо перевірена часом і зусиллями не одного покоління в різні епохи. Все почалося в сиву давнину, коли люди з чотирьох кінцівок стали на дві, переконалися в перевагах смаженого м’яса над сирим, відмовилися їсти своїх побратимів і посестер та заборонили собі спати з кровними родичами. І можна лише уявити, з якими проблемами несприйняття з боку найближчого оточення стикалися піонери прямоходіння, ґрилювання, антиканібалізму й антиінцесту… І чим вони платили за ці сміливі кроки.
Певна річ, у процесі цих вікопомних змін, вочевидь, спостерігали перехідні типи, що, вже вміючи ходити на двох, іноді, за старою звичкою, ставали на чотири, за браком вогню чи з почуття ностальгії давали слабину і грішили з сирим м’ясом, якийсь час поїдали своїх ворогів, завбачливо не поширюючи на них гордого звання «собі подібних», уже не кажучи про необережне поводження з власним, ще досить зле приборканим лібідо перед тілесними спокусами первіснообщинної й родоплемінної реальности, де кожна друга особина тобі як не сестра чи брат, то стрийна чи вуйко.
Якщо ж сюди додати ще більш зачовгане сорокарічне блукання євреїв з Мойсеєм у пошуках обітованої землі, яке так люблять згадувати в нас за кожної нагоди — коли хочуть показати, що ми або вже досить близько до мети, або ж, навпаки, ще вельми далеко — клінічна картина нашої «революції свідомости» вимальовується досить однозначно: ми — перехідний тип. Бо вже знаємо, як треба, але ще не завжди вміємо і можемо.
Втім, якщо порівняти зі згаданими змінами, усе, що відбувається з нами нині, аж ніяк не претендує на високе й пишномовне ймення «революції свідомости», оскільки головні засади цивілізаційного співіснування ми хоч і не до кінця, та все ж засвоїли. Ми зазвичай орієнтуємось у спільних для всіх знакових системах, знаємо латинські літери й арабські цифри, користуємося спільним для всіх інтернетом, здогадуємося про переваги ліберальної демократії над щонайкращим авторитаризмом, поділяємо (хоч, на жаль, здебільшого лише на словах) принципи протестантської етики, розуміємо, що хамство і безкультур’я — не тільки погано, а ще й негарно. Зрештою, наша досить численна присутність за західними кордонами країни незрадливо натякає, що до чужих правил ми адаптуємося якщо не ідеально, як у Канаді, то досить незлецьки, як у Португалії чи Польщі. І якщо сьогодні заговорити з кожним українським громадянином про суспільні виразки та недоліки, що волають про подолання, ніхто не назве, приміром, сидіння на бюджетних потоках прийнятною формою збагачення, а корупцію — властивою формою досягнення мети в розвиненому суспільстві. Бо всі знають, що корупція та обкрадання державного бюджету — зло і що нічого нового в моделях людського співіснування та розбудові соціяльних структур ми не вигадаємо. Все вже давно вигадано й успішно працює без нас. І навіть якщо ми спроможемося підвести корупцію під якусь звичну «третьошляхову» єресь — наприклад, під щось питоме чи звичаєве, а сидіння на бюджетних потоках — під невіддільне та природне право маґнатерії ссати соки з цієї землі, то радше вкотре насмішимо світ і зганьбимося. А отже, якщо на рівні риторики й гасел із нами усе гаразд, то практика кульгає — повільність або недостатність змін впираються в стару добру етику чи радше в часткове або принагідне її трактування.
Теоретично ми всі знаємо, як правильно, або, якщо бути точнішим, розуміємо, що так, як є, робити не можна. Авжеж, теорію, як завше, псує практика, бо реальність часто-густо виявляється набагато інертнішою і підступнішою за свідомість, яка вже нібито дуже близька до революційного стану — якщо вже не пережила його.
Озброєний цими прекраснодушними переконаннями, я виїхав зі своїми вже немолодими й не вельми здоровими батьками напередодні поминальних днів з Києва в Чуднівський район Житомирської области, де на місцевих цвинтарях лежать рештки моїх предків по батьковій лінії. У п’ятничний пополудень моя одинадцятирічна «шкода фабія» безпроблемно докотилася до північного передмістя Житомира, де я вирішив заправити її бензином перед зануренням у світ бездоріжжя, чорнозему й предковічних традицій поминання померлих. Однак, заправившись, одразу ж з’ясував, що двигун не заводиться — бензинова помпа не працює. Відштовхали авто на стоянку, і я почав гарячково перебирати в думках можливі варіянти виправлення ситуації. У процесі я зрозумів, що, по-перше, злегковажив, не взявши з собою достатньо готівки; по-друге, думка про безславне повернення зі старенькими батьками до Києва і позбавлення їх радости спілкування з родичами одразу ж здалася неприйнятною; по-третє, я не знав, до кого звернутися в Житомирі. І, нарешті, по-четверте — я твердо вирішив будь-що подолати цю проблему.
На щастя, нагодився друг, що підказав номер житомирського евакуатора, який погодився провезти неповні десять кілометрів спочатку за тисячу гривень, а потім за вісімсот. Я залишив батьків у кав’ярні на заправці, пообіцявши невдовзі повернутися по них. Найближча офіційна СТО одного німецького автоконцерну озвалася бездушними словами втомленого робочим тижнем клерка: «Залишайте. В понеділок ми розглянемо вашу проблему». Тобто на четвертий день. Я повернувся до евакуатора і спитав, чи знає хтось не таку офіційну і штивну СТО. І після енергійних телефонних перемовин ми рушили й таки знайшли. Романтична назва, в якій поруч із «авто» фігурувала назва відомої водойми, вселила стриманий оптимізм. Нас зустрів майстер Богдан, який рішучим жестом наказав спустити автомобіль на землю.
— Як ви думаєте, що з вашою машиною? — запитав Богдан.
А я, геть позбавлений навіть елементарної технічної обізнаности, впевнено відповів:
— Це бензинова помпа. Даю 90%… Добре, 80%…
Я був переконаний у своїй правоті, тому що пів року тому пережив схожу історію. Коли за десятиліття зріднюєшся з авто, уже знаєш усі його слабкі місця. Але ризик неправильного діягнозу компенсувався величезним бажанням виправити ситуацію і повернутися по батьків. До того ж наприкінці робочого тижня перед поминальними днями ніхто не хотів братися до діягностики.
Молодий електрик перевірив цілість запобіжників і погодився зі мною — проблема в бензиновій помпі. Це була моя перша перемога. Але де знайти нову помпу? Де знайти унікальну запчастину на неспеціялізованій СТО? Її там просто не було. Час минав. На годиннику була 16:30, і Богдан мало не вдався до вже звичного й бездушного «Залишайте. В понеділок ми розглянемо вашу проблему». Це означало, що до понеділка авто стоятиме на СТО, а в понеділок, можливо, офіційно замовлять бензинову помпу, а у вівторок, ймовірно, привезуть і замінять…
І ось вам ситуація. З одного боку, світ правил, який ламає всі життєві плани; з другого — бажання виконати місію, бо достоту невідомо, коли буде наступний виїзд на могили предків і чи буде взагалі; з третього боку, брак готівки, яку звідкись треба взяти… І тоді я чесно сказав Богданові — незнайомому чоловікові, який узагалі нічого мені не винен, — що по-справжньому покладаюся на нього, бо в батька — паркінсонізм, а в мами — страшні головні болі, що в сумках — крашанки й паски, а в могилах за сто кілометрів — предки, які чекають і нашої відсутности не пробачать. Отже, після моїх слів, як за помахом чарівної палички, ригористичний світ правил поступився так званому «людському чиннику».
За неповну годину на рахунок надійшли гроші від близького друга, Богдан замовив своїми неофіційними каналами оригінальну помпу, яку привезли і швидко встановили. І, на щастя, я мав рацію — проблема була саме в ній. Так, Богдан відвів мене в куток, «де немає камер», і я йому заплатив. Не знаю, на скільки він мене нагрів і наскільки інсценізував уже відпрацьовану сцену. Не знаю, кого він обманює і з ким ділиться. Так, ми порушили правила СТО — відремонтували авто неформально, проте якнайшвидше. Але після цієї історії зависло риторичне питання: якби не вдалося все владнати в такий спосіб, що б я робив?
Тому так, звісно, я знаю, що правильно все робити за правилами. І ви знаєте. І вони знають. І всі навколо знають. Але коли потрапляєш у ситуацію, з якої мусиш вийти не завтра, не в понеділок, а тут і тепер, де ти чужий і розгублений в незнаному місці, ти знову готовий стати на чотири лапи. Та що там лапи... Ти й м’яса сирого з’їв би, аби на вечір потрапити з батьками на землю предків.
Особливої пікантности цій ситуації надало її продовження. Пересуваючись між двома сільськими цвинтарями наступного ранку, я, власне кажучи, й напоровся на землю предків «животом» свого стражденного авто. Тому повертатися до Києва довелося вже як трактор — з відірваною муфтою, яка перестала поглинати звук двигуна. І тепер я знову можу сказати на СТО, що на 90% переконаний, що саме зламалося. Але це вже інша історія.