Протягом 2020 року терміни з рекомендаційних матеріалів Всесвітньої організації охорони здоров’я ввійшли у широкий вжиток. «Соціальна дистанція» і «самоізоляція» стали складниками повсякденного життя разом із маркуваннями півтораметрових відстаней у публічних місцях, активним користуванням послугами пошти, доставки та цифрової комунікації, що сягнула нових масштабів. Книжка філософині культури Марліс де Мунк і соціолога культури Паскаля Ґілена вийшла саме в цей момент — як апологія близькості на тлі колективного дистанціювання.
Розвиток пандемії коронавірусу спричинив багато дискусій щодо нових форм суспільної взаємодії. Перевидання «Наглядати й карати» Мішеля Фуко у видавництві Komubook дало українським читачам змогу озирнутися на вже відомі приклади надзвичайного стану через хворобу, в усіх деталях пригадати механіку зачумленого міста (Фуко, 2020, с. 291–297) — тих процесів, що настають, коли містом шириться біологічна загроза: «Передусім суворе пильнування простору». Сповнені попереджень, колонки і статті західних інтелектуалів зверталися до тез Фуко. Зокрема, соціолог Бруно Латур писав: «...залишаючись зачиненими у своїх чотирьох стінах, тоді як назовні розгортається розширення повноважень поліції і сигнали машин швидкої допомоги, ми колективно розігруємо карикатуру біовлади, яка немовби вийшла прямісінько з лекційного курсу Мішеля Фуко» (Латур, 2020). Одним із перших і найрадикальніших критиків політичного врегулювання розповсюдження коронавірусу став філософ Джорджо Аґамбен. Він, здається, від самого початку не врахував масштабів небезпеки, через що отримав значну кількість критичних текстів у відповідь (наприклад, від Жана-Люка Нансі та Славоя Жижека). Утім загальний напрям його думки стосувався саме соціального дистанціювання. Аґамбен звертав увагу на парадоксальність цього явища, тобто практики розриву зв’язків як прояву громадянської відповідальності. Так роз’єднання начебто мало підтримувати наше спільне, те, що нас об’єднувало. У своїй критиці Аґамбен прирівнює лібералів до фашистів, зауважуючи, що їм вдалося якнайкраще використати пандемію для впровадження владних механізмів соціального стримування. Тому найгірше, що може статися з суспільством зараз, — це формування соціальної звички до перманентного перебування в надзвичайній ситуації, нормалізація нового стану речей та усвідомлена відмова від низки громадянських прав і свобод.
Одним із проявів такої загрозливої нормалізації може стати загальне перенесення освіти в діджитальний формат. На цій частині дискусії про пандемічний світ і зосереджується «Близькість» де Мунк та Ґілена. Безумовно, дистанційна освіта не є новим явищем, однак масштаб залученості, спровокований пандемією, наштовхнув авторів на власну відповідь на питання про те, чи можливо заощадити на аудиторній освіті, на близькості викладачів і учнів на користь більш доступної й до того ж інтернаціональної цифрової освіти. У книжці де Мунк і Ґілен передусім говорять про визначальну роль культури, адже вона послаблюється через дистанціювання. Важливою тезою тексту стає твердження про те, що культура впливає на невловиму, але фундаментально важливу відмінність між життям і виживанням.
Текст «Близькості» уважний до проявів поведінки під час цифрового дистанціювання: Ґілен і де Мунк описують те, як діти обіймають екран із зображенням бабусі, яка вийшла з ними на зв’язок; як ми періодично переводимо погляд на самих себе у віконці конференції; як змінюється наш вираз обличчя після вимкнення відеокамери. Нова уважність — ще один здобуток існування в обмеженому просторі. Уважність до кількості доторків на день, до скупчень людей, до рослин і тварин, зміни погоди. Так, наприклад, репертуар сюжетів на світлинах у стрічці інстаграму істотно поповнився заміськими пейзажами й порожніми урбаністичними просторами.
У видавництві IST Publishing карантинна ізоляція стала приводом для більш регулярних зустрічей команди в кімнатах онлайн-конференцій і створення Клубу книжкових амбасадорів у форматі відеозв’язку. Посилюючи онлайн-комунікацію, від самого початку клубних зустрічей ми чекаємо на можливість зібратися у фізичному просторі галереї чи офісі видавництва, щоб пережити момент знайомства й зустрічі «по-справжньому»: близько, інтенсивно, присутньо. Нашу видавничу програму на 2020 рік завершує вихід маленької книжки «Близькість», а розпочинала — публікація теоретичної праці Ганса Ульриха Ґумбрехта «Продукування присутності. Що значення не може передати», у якій, серед іншого, йдеться про те, що «...ефект (просторової) відчутності <...> підпорядкований рухам більшої чи меншої близькості та більшої чи меншої інтенсивності. Спостереження про те, що кожна форма комунікації передбачає таке продукування присутності й через свої матеріальні елементи “торкається” тіл людей, які специфічно й по-різному спілкуються, може бути відносно тривіальним, але годі сперечатися, що цей факт задужковувався (чи навіть поступово забувався) західною теорією» (Ґумбрехт, 2020, с. 37).
Цікаво, як «Близькість» знаходить точки перетину з «Продукуванням присутності». На презентації українського перекладу в Києві (на зв’язку через Zoom), відповідаючи на питання про те, як ізоляція вплинула на стан сучасної освіти, Ґумбрехт говорив: «За часів пандемії ми навчилися цінувати ефекти присутності значно більше». Де Мунк і Ґілен пишуть: «В освіті дуже помітно, що людська близькість неоціненна». Утім суттєвим розходженням цих двох текстів є найбільш принципові тези авторів: Ґумбрехт захищає культуру присутності перед одноосібним домінуванням культури значення, тоді як Ґілен і де Мунк підводять читачів до того, що культурою є власне все те, що надає значення. Тож разом ці два тексти створюють простір для коливання між ефектами присутності й ефектами значення. Маючи різні контексти, мету і масштаб, вони говорять про дещо спільне — важливість близькості.