Національний заслужений академічний народний хор України імені Григорія Верьовки – це такий величезний цех (150 артистів, серед яких, окрім хору, – оркестр і танцювальний колектив) з поширення радянських уявлень про українську музику. Ось ця довга назва колективу, до речі, досі обов’язкова для оголошення ведучими зі сцени та публікації у буклетах. За радянських часів назва була коротшою – Державний український народний хор. Але щодо Григорія Гур’євича Верьовки обов’язково зазначалося, що він Лауреат Сталінської премії першого ступеню, кавалер ордена Леніна і кавалер ордена Трудового Червоного Прапору.
Колектив був обласканий владою і почестями у радянський час, та й за нинішньої влади не бідує. Наприклад, у 2016 році на нього виділили 27 млн, а план на 2017 рік складав майже 43,5 млн. Це третій за обсягом фінансування станом на 2017 рік колектив серед національних після Київської філармонії і Ансамблю Вірського. В 2018-му році фінансування хору Верьовки склало більше 47 млн грн. Враховуючи вищезазначене, стверджувати, що ті 30 тисяч, які хор отримав за сумнозвісне виконання «Згорілої хати», врятували б ансамбль від злиднів, як мінімум, наївно. Так само наївно говорити і про те, що керівництво колективу, який десятиліттями працював як ідеологічний інструмент, раптом почне замислюватися над тим, що йому пропонує співати діюча влада.
Скоріше за все, виступ «95-го кварталу» саме так, як рупор влади, без відриву від Адміністрації Президента, і сприймався – як колись радянські пленуми.
А тепер згадаймо, на якому тлі створювався ансамбль і – головне – для чого.
Наприкінці XVII століття на Слобожанщині почало поширюватися кобзарство як культурне та інформаційне явище. Фактично, кобзарі – це такі «блогери» доінтернетної доби, які через пісні передавали як історичні відомості, так і актуальні новини. Кобзарі вільно переміщувалися між містами та селами, жебракуючи і збираючи по дорозі нові історії. Зокрема, навіть співали «Думу про голод» після 1933-го.
У сталінську епоху така некерована гласність, ще й з величезною народною підтримкою, перетворилася на проблему. І що найнеприємніше – центром кобзарства був Харків, на той момент – столиця Української Соціалістичної Радянської Республіки. Тому ЦК ВКП(б), аби придушити цей рух, публікує одразу чотири постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах Народного Комісаріату Освіти» і «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». У пресі з’являються заголовки на кшталт «Пильніше контролюйте кобзарів!» і «Проти кобзи – радіо Дніпрельстану». Харківських письменників примушують писати про небезпеку кобзи і ліри, а музичні фабрики України – виготовляти у промислових масштабах гармошку, баян, домру і балалайку.
У 30-ті роки майже повністю знищується кобзарський цех. Сучасний кобзар Кость Черемський у книзі «Повернення традиції. Знищення кобзарства», наводить низку спогадів очевидців про те, як музикантів винищили, зібравши на фейковий з’їзд на початку 30-х. До цих-таки подій звертається Олесь Санін у фільмі «Поводир». Популярний дискурс довкола правдивості цієї стрічки опустимо, бо наразі у Харкові готуються до друку нові матеріали щодо з’їзду, які мають розставити якщо не всі, то принаймні частину крапок над «і».
Не можна вважати збігом обставин той факт, що член того ж таки ЦК ВКП(б) і тодішній секретар ЦУ КП(б)У Микита Хрущов стає ініціатором створення Державного українського хору. Постанову видає 11 вересня 1943 року Рада Народних Комісарів, зобов’язуючи «організувати Державний українській хор в кількості 134 чоловіки (84 співаки, 34 – артисти оркестру народних інструментів, 16 – артисти балету), поставити перед ними завдання: сприяти розвитку українського народного хорового та музично-хореографічного мистецтва та його пропаганди серед трудящих мас».
А тепер подивимось на географію виступів хору. У червні 1945 року хор їде на свіжоприєднане Закарпаття. Нагадаю, що 29 червня 1945 укладено угоду про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і приєднання його до України. Які пісні там звучать? «Дума про визволення України», «Про Олега Кошового», хорова сюїта Григорія Верьовки «Партизанські пісні». А ще в цей період Григорій Гурійович пише, а хор виконує твори, що оспівують каторжну працю на будівельних об’єктах ГУЛАГ СРСР: «Дівчата з Донбасу», «Шахтарочка», «Пісня про Волго-Дон».
Можна було би подумати, що це данина сталінській епосі, і у подальшому репертуар очиститься від домішок пропаганди. Але ні. У збірці з репертуару хору 1960 року «Рідна пісня» бачимо наступні твори: «Пісня про Леніна», «Гей, Донецький краю», «Пісня про Криворіжжя», «Пісня про жіночу бригаду трактористок» тощо. Звісно, значну частину доробку складають обробки народних пісень, але це пісні пізнього, романсового походження. Нічого спільного з тим фольклором, який збирають по селах та популяризують автентичні колективи на кшталт «Божичей», «Дивини», «Володаря», «Гуляйгорода», «Кралиці» ці композиції не мають. І те, що перший автентичний гурт «Древо» з’являється аж у 1979 році як лабораторія при Київській консерваторії – опосередковане свідчення про політику радянської держави щодо справжньої української пісні.
Що сьогодні нагадують виступи хору імені Верьовки? Радянські пленуми 60-х (у кращому випадку – 70-х) років. Красива ностальгійна картинка з некрасивим ідеологічним підґрунтям. Питання про те, чи має держава і надалі підтримувати цей та подібні народні хори (їх десятки) відкрите, і досвід демонструє, що значна частина суспільства продовжує вважати саме цю культуру «народною» та стає на її захист за перших же незрозумілих обставин. Уявлення про те, що шкоди від подібних колективів, окрім фінансового тягаря, ніякої – хибне.
Ця радянська вибухівка гірша за комуністичну символіку, яку ми в останні роки так затято винищували. Бо якщо відокремлювати себе від серпа і молота ми навчилися, то з шароварщиною як «традиційною культурою» змирилися цілком і повністю. Ось саме тому нагадувати, що насправді цій традиції років 70 і що коріння її – в кривавій брехні і сталінському терорі, нам буде саме життя. Ну і чергові підпали.