Ви, можливо, чули, що в Україні розвивається кіноіндустрія (принаймні, про це говорили до приходу на посаду нового міністра культури). Цей процес зачепив і фестивальний рух. Як на око, без допомоги гугла, можна згадати мінімум дев’ять фестивалів, які пройшли в Україні з травня по вересень. Проте лише один із них — мандрівний Lampa.doc — дістався сходу країни.
Kharkiv MeetDocs трошки коригує баланс. Його амбіція — стати центральним майданчиком для голосу Східної України, її переживань, культури тощо. І якби держава практикувала щось схоже на інформаційну політику щодо східних регіонів, то фестиваль міг би стати її вагомою частиною. А так — традиційно для наших реалій Kharkiv MeetDocs длубає цю скалу самостійно.
Як очевидно з назви, Kharkiv MeetDocs фокусується на документальному кіно, проте не відторгає й ігрове. Зокрема фільмом-відкриттям стала ігрова стрічка — «Додому» Нарімана Алієва. Це та сама картина, яка спробує позмагатися за номінацію на «Оскар» для України та про яку ми вже неодноразово писали.
До речі, відкриття фестивалю відбувалося в будівлі ХНАТОБ (Харківського національного академічного театру опери та балету імені М. В. Лисенка) — шедевру бруталізму, про який чомусь за межами міста знають менше, ніж про найбільшу площу в Європі (насправді не найбільшу) чи той же Держпром. Це єдина автентична локація фестивалю: більшість переглядів пройшли у «Планеті кіно» та кінотеатрі «8 ½».
«Додому» задав вектор програмі Kharkiv MeetDocs, яку умовно можна поділити на дві частини. Перша — кіно про війну з Росією та політичні процеси у країні-агресорі. Тут показали «Брати по зброї» Сергія Лисенка, який представляє задокументовані волонтерами історії з АТО, «Вірю. Чекаю. Молюся» Катерини Стрельченко про зниклих безвісти і полонених українців, «Моя бабуся з Марса» Александра Міхалковіча про життя бабусі-режисера в окупованому Криму, «Свідки Путіна» Віталія Манського про прихід Путіна до влади та інші.
Друга частина — просто хороше кіно. Сюди потрапив ще один висуванець на «Оскар» і так само ще один володар Гран-прі цьогорічного ОМКФ — «А потім ми танцювали» Левана Акіна, «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» Надії Парфан про хор комунальників, «Новая» Аскольда Курова про найстарішу ліберальну газету Росії, «Чак Норріс проти комунізму» Ілінки Калугареану про незаконне ввезення бойовиків до комуністичної Румунії та інші.
Повертаючись до амбіцій. Kharkiv MeetDocs не лише привозить кіно на благо Харкова та всіх харків’ян, а й проводить власний пітчинг. Зараз така практика стала загальною: всюди, де хоча б згадується слово кіно, обов’язково відбувається пітчинг. Тож чимось здивувати тут доволі непросто, проте Харків підходить до свого конкурсу кінопроєктів із любов’ю.
Головна відмінність пітчингу Kharkiv MeetDocs — це триденний воркшоп, де тьютори навчають майбутніх конкурсантів, як правильно представляти свої проєкти. Ще одна не зовсім стандартна річ — приз, який отримує переможець. Торік це була камера. Цього року — дрон. Його виборола Надія Парфан із проєктом «Міс Рок-Європа». Повний список учасників можна знайти тут.
Пітчинг — єдине змагання в рамках самого Kharkiv MeetDocs. Проте власний конкурс є у фестивалю «Бардак», який цього року проходив паралельно.
Якби існував топ найсамобутніших кіноподій України, то «Бардак» виборов би там перше місце. Як за нагородами — переможці фестивалю отримують склянку, — так і за відбором — тут показують лише незалежний, тобто знятий без будь-якого державного фінансування, короткий метр. Хто ці люди, можна подивитись у списку лауреатів «Бардаку».
Продуктивний і синергетичний симбіоз фестивалів не скасовує того факту, що Kharkiv MeetDocs дуже не вистачає власного конкурсу. Він би перевів кіноподію зі статусу тої, що возить фільми до глядачів на перегляд, до тієї, де, можливо, відкриваються нові імена. Хоча й без конкурсу перед Kharkiv MeetDocs стоїть складне завдання — привчити східноукраїнських глядачів до арт-документалістики. Інший український фестиваль документального кіно вирішував його не один рік.
