Після того як ти виграла конкурс, тобі передавав справи попередній виконувач обов’язки директора. Як тебе сприйняли нові працівники і як взагалі передаються всі справи в музеях?
Коли мене представили колективу, він вже на той час оголосив страйк. Справа в тому, що колишній виконувач обов’язки директора (на момент оголошення конкурсу в музеї не було директора, а був в.о. – прим.) теж подавався на конкурс, але зняв кандидатуру, мовляв, конкурс був незаконним. На музеї висів плакат: “Музей відкрито на страйк”. Я подякувала за достойне привітання, і за те, що вони слідкували за моєю діяльністю (“Музей відкрито на страйк” відсилає до проекту “Музей відкрито на ремонт” - прим.).
Але, незважаючи на “страйк”, музей мав працювати. Я одразу запропонувала проговорити проблеми, які існують. Виявилось, що працівники теж хочуть нарешті відкрити музей, є деякі борги, а ще у нас немає офісу, гардеробу, окремих приміщень фондів, а про кав'ярню і майстерню взагалі мова ще не йде. На п’ятому поверсі Ратуші був кабінет (зараз команда музею планує переїзд у новий офіс), де у нас були всі документи, бухгалтерія, ключі, печатки. Деякі документи та фонди взагалі знаходились на території колишнього витверезника. Отож, музей не відкрито, в колективі страйк, документи і фонди розкидані по місту, але музей має повноцінно працювати.
Виходить, що ти складала музей з нуля. Багато музейних експертів кажуть, що сучасний директор музею має бути перш за все менеджером, а виявляється, що потрібно обов'язково додавати “кризовим”.
Виявилось, що виграти конкурс – це не найскладніше. З перших днів мого призначення розпочався суд з колишнім виконувачем обов’язки директора до конкурсу. Він домагався скасування результатів конкурсу, але в позові я фігурувала як третя особа. Позов був до управління культури, тож, по суті, все могло вирішитись взагалі без мене. Проти мене була брудна медіакомпанія, де були вислови про мою стать, вік, місце народження. Це дивувало, адже конкурс був відкритим. У вільному доступі була моя біографія, рекомендації, інформація про досвід роботи, бачення концепції. Якщо у журналістів та опонентів були якісь питання до мене, чому б не прийти на представлення програми, у конкурсу була навіть пряма трансляція.
Згодом, я вступила в судовий процес як третя особа, бо, виявляється, в матеріалах справи опинилась копія моєї трудової книжки. Тобто мій персональний документ, мої персональні дані, які я не надавала третім особам, якимось чином з’явились у позивача. Ми повідомили у правоохоронні органи. Нам відповіли, що нічого вони розслідувати не будуть, бо злочину немає. В результаті ми подали до суду на бездіяльність слідчого, який таки зобов'язав розслідувати злочин про викрадення моїх персональних даних. Нині по цьому питанню триває досудове розслідування. Колишній виконувач обов’язки директора – нині мій заступник з промоції та розвитку. Але на цьому історія і не думала закінчуватись.
В суді я мала довести свій стаж у сфері культури. Але ж у сучасному світі трудова книжка не має такої ваги! Особливо, якщо говорити про сферу культури, то тут більшість майже не має “стажу”. Звісно, я почала збирати всі свої документи по проектній діяльності, науковій діяльності, волонтерству, окремо – рекомендації. Вся моя промова на наступному суді стосувалась того, що досвід культурного менеджера не можна виміряти тільки документами про трудовий і страховий стаж і що трудові книжки йдуть з нашого життя. Це ж абсурд – судити про досвід людини лише по трудовій книзі. Це все одно, ніби художник мав би приносити всі свої картини до суду. Але суд ми виграли.
Молодих керівників просто іноді множать на нуль. Хоча це дійсно виклик – піти в комунальну установу: всі очікують від тебе одразу крутих проектів. Але перед тим, як їх реалізовувати, ти маєш захистити свою команду і себе.
Що найскладніше при переході в бюджетну установу? Багатьом здається, що там важко працювати через недофінансування.
Найважливіше – має бути спершу нормальна передача справ. В мене її не було, через що виникало багато кризових ситуацій. Друге – це налагодження рутини: ти не можеш координувати все на відстані (команда музею зараз складається з 18 осіб, це 5 відділів) і на тобі відповідальність роботи всіх відділів. По-третє, треба знати всі закони та окремо механізми отримання коштів. Щоб отримати щось дороге, наприклад, якусь частину експозиції, потрібно подати це на розгляд на сесію міської ради, зачекати, щоб вони проголосували, отримати підпис мера. Але гроші музей має використати до кінця року, проплати можуть іти по півроку, тому треба вмовити підрядників, аби тобі зробили все на доброму слові.
Наш бюджет – 3,5-4 млн грн на рік. Ми подаємо таку заявку на бюджет, яку вважаємо необхідною. Чи надавати нам цю суму, чи ні – вирішують у міськраді. Окремо є проектні заявки. Наприклад, цього року Львівська міська рада оголосила 2018 роком 100-річчя проголошення ЗУНР і ми можемо подати свій проект і отримати бюджет на виставку, присвячену цій даті. Кожного року є ювілейні дати.
Можна заробляти на платних заходах – це не тільки екскурсії на різних мовах, але й коли хтось пропонує співпрацю, до прикладу, наукова конференція, де просять розробити захід “під них”. Або хтось робить подію і може окремо замовити послуги у нашого музею (піар, продакшн тощо). Це все легально і можливо, але під це треба робити багато документації: прописувати договори, розробляти детальний кошторис фактичних витрат, створювати спецфонд тощо.
Музей “Територія Терору” “складається” з двох бараків. В одному з них проходять виставки та події. В іншому буде постійна експозиція. В тебе є можливість створити сучасну експозицію, яка не буде такою, як сотні по всій країні. Тож якою буде концепція?
Мені все дісталось у спадок: “недобудований” музей і відсутність постійної експозиції. Я завжди думала так, що є чітко прописана концепція, тематико-експозиційний план, але виявилось, що у кожного музею це відбувається по-своєму.
Наша основна експозиція розповідає про те, що людина втрачає свою особистість і перетворюється на номер. Уся експозиція оснащена мультимедійними засобами – відеоряд, аудіоряд, музика, звуки, планшети, плазми і т.д.
Історія починається з залу міжвоєнної львівської квартири. У Львові величезна травма з приводу цього: є купа історій про те, як приходила нова влада, людей виселяли, натомість заселяли когось незнайомого і чужого. В нашій “квартирі” – відеоряд старого міста, тогочасний інтер'єр, музика.
А потім ви опиняєтесь в кабінеті воєначальника на допиті. На стінах карти – це плани різних диктаторів на Галичину, в кабінеті демонструється німецька і радянська військові форми. Далі – кімната після обшуку, де речі розкидані і все до гори дриґом. Після цього “обшуку” починається “пересилка”, де ми розповідаємо, як все відбувалось. Можливо, це навіть було найскладнішим для репресованих та ув’язнених – очікування і нерозуміння, що буде далі. Після цієї “пересилки” – кімната з нарами. Там ми говоримо про тюремну культуру та індустрію терору. Можливо, комусь це здається декораціями до фільму, але ми хотіли відтворити та передати емоції.
Наступний об'єкт – магазин. Чому? Все дуже просто, ми забуваємо, що життя завжди тривало, а на базарі люди виживали, і там вже було все одно, хто ти і звідки. Наступна кімната – поліцейський участок. Для нас це найбільш складний і дискусійний момент, бо поліція – це інструмент влади. Влада у Львові постійно змінювалась – аби вижити, мабуть, потрібно було мати вдома по одному різному прапорцю і портрету. Саме тому ми хочемо повісити по одному портрету диктатора на одній лінії.
Закінчуємо ми на кухні, тому що це було єдине місце, де люди могли говорити. Але, вижили всі ваші близькі чи ні, ви мусили пам'ятати про те, що завжди був той, хто міг зрадити. Так людина залишається весь час у стані очікуванні зради. Для цього ми зробимо на кухні невелику комірчину: там хтось ховатиметься, можливо, єврей, можливо, упівець. А може, там буде зброя.
У Львова дійсно складна історія. Але для багатьох, навіть львів'ян, в історії міста є хороші часи Австро-угорської імперії, а далі ніби одразу незалежність. Утворюється щось типу провалля. Історія погромів, Львівського ґетто, Пересильної тюрми та ще багато інших трагічних речей відсутні в публічному просторі, про це просто не прийнято говорити. Як в музеї говорити про ці всі складні теми, не забуваючи про людину, але не маніпулюючи фактами?
В нашій концепції чітко сказано, що ми не будемо ставати на чиюсь сторону. Ми – науковці, наше завдання – створити платформу, де відвідувач може сам скласти свою картину. На території Пересильної тюрми № 25, де знаходиться наш музей, були не тільки євреї, але й українці, німці, поляки.
Цього року у Львові проходить загальноміська програма вшанування пам'яті 75-х роковин ліквідації Янівського концтабору та Львівського ґетто. Ми організувались разом з іншими міськими інституціями і з свого боку запропонували кожен свій контент. Хтось проводив фестиваль єврейського мистецтва, хтось – читання з письменниками, хтось – наукові конференції вищого рівня, хтось організував школи для екскурсоводів та вчителів. Ми зараз працюємо з двома виставками.
Коли ми говоримо про історичну спадщину і складні теми, треба бути чесними з собою. Визнати, що ми не знаємо, як правильно працювати з цими темами на сто відсотків.
Немає єдиного досвіду для кожної країни, як правильно працювати з історією. Дуже важливо, аби це не координував хтось один, це має бути максимальна міжінституціональна співпраця, експерименти з формами.
Наш музей робив вуличну виставку, розміщену у 12 міських локаціях, пов’язаних історією Голокосту. Вона виглядає як чорні куби, які розповідають про різні аспекти здійснення антиєврейського насильства. Адже воно відбувалось не лише на території ґетто.
Наприклад, поблизу Оперного театру були публічні знущання над євреями. Страшні речі відбувались і на Цитаделі, і на площі Шашкевича, і на Просторі синагог, і в інших місцях. Все місто було свідком безкінечного терору. На інфотаблицях, де ми означили “маршрути” Голокосту, можна прочитати історії людей, які вбивали (конкретні прізвища, біографії та фотографії), історії тих, хто рятував євреїв, і тих, хто пережив Голокост. Тексти були написані максимально просто чотирма мовами: англійською, українською, польською та івритом.
Є перші незадоволені цією виставкою. Ми розуміли, що це вулична виставка і ми не можемо гарантувати, що вона залишиться цілою та неушкодженою. Хтось встиг її обмалювати: наприклад в місці, де написано про “нацистських злочинців”, хтось виправив на “нацистських героїв”. Один інфо-куб зник біля ЛНУ Франка – спочатку інфо-таблиці, потім сам куб. Нині розпочато досудове розслідування даних фактів.
Окремо ми готуємо проект про Янівський концтабір, де було вбито багато євреїв, а також українців, поляків, французів. Цей табір був “відомий” тим, що тут нацисти активно знищували сліди своїх злочинів – спалювали тіла, залишки кісток перемелювали на спеціальній дробарці. Зараз там знаходиться Виправна колонія 30, поряд з якою – долина. І ми розуміємо, що ця долина – це навіть не стихійно поховані тіла, а просто перемолоті рештки. Ми актуалізуємо пам'ять про жертв концтабору через траурний концерт, в самому музеї буде відкрита окрема виставка про ці події, яка включатиме в себе мапи, фото, аудіозаписи свідчень колишніх в'язнів та тих, хто їх охороняв.
Приїздить багато людей, вони хочуть прийти помолитись за своїх рідних. Зараз – це просто поле, в радянські часи там були псарні. Просто безкінечний терор.
Історія останнього сторіччя – надзвичайно складна. У школі чи університеті ми звикли вчити історію з боку переможців. Але ми мусимо визнати, що не тільки німці убивали, але й чимало місцевих мешканців долучались до переслідувань, всі змушені були робити важкий вибір. ХХ століття настільки страшне, що я не розумію, як його історію можно було написати з позиції переможців і переможених. У підручниках не розповідається про багато трагічних подій нашої історії. Але ми зіштовхнулись з тим, що львів'яни (і не тільки львів’яни) здебільшого не знають про Янівський концтабір та Львівське ґетто. Тому я так прискіпувалася до науковців, які писали текст на виставку, – все має бути просто, всі фотографії підписані тощо.
Навіть сама виставка називається “Львів. Місто (не) памяті”.
Тут самі білі плями. Більшість документів або знищені, або знаходяться в Москві. Справа навіть в термінології: має бути цілий пласт науковців та шкіл, які б розібралися з тим, як про це говорити, де брати інформацію, адже більшість джерел – не україномовні.
А ще з такими виставками дуже важливо не боятись негативної критики, бо завжди будуть незадоволені. Наприклад, ми робили проект про Революцію Гідності. Дали відкритий клич, щоб нам надсилали фотографії та об'єкти. Ми не хотіли говорити тільки про військові дії, у нас вийшла виставка, яка чітко показує хронологію, різницю між безликістю “беркутівців” та відкриті обличчя протестувальників. Натомість, нам закинули критику, що у нас не драматична виставка, на якій хочеться плакати, а музейна, яка показує позитивні зрушення у суспільстві. Ми – перш за все, музейники, науковці. Співпереживання та співчуття – це добре, але все-таки я стою на тому, що терор терором, але життя триває.
Мені здається, що таким прикладом була ваша виставка “Листи Юзефи”, де було поєднання особистої історії та розповіді про заслання, тобто історія передавалась через долі людей, а не через сухі факти.
Саме так. Коли розказують про кількість жертв, ти не реагуєш на цифри. Інша справа, коли ми розповідаємо про машину, яка молола кістки. Людям потрібні історії. Тому виставку “Листи Юзефи” добре сприйняли.
Її автор – дослідник Майкл Деніел Сагатіс – написав Центру міської історії про те, що він хоче провести виставку про свою родину, а ЦМІ передав цей контакт на нас. Він британець з польським корінням. У спадок йому дістався гараж, де було багато сумок в клітинку. Виявилось, що це все – листи його прапрабабці Юзефи. По листам він почав відновлювати її шлях, поїхав до Казахстану. Через ці листи можна простежити, як комунікували люди, про що говорили і що їх цікавило. У перші роки заслання Юзефа роздає команди, що і кому робити, але далі вона була спроможна тільки відповідати на запитання “як справи” і “чи всі живі”.
Звісно, у кожної родини може бути такий гараж, кубло, яке потрібно розкопати. Суть не в тому, що це міг зробити кожен з нас: в рамках закону про декомунізацію ти можеш піти в архів і почати копати. Питання в тому, що ми не знаємо, з чого почати. Паралельно цю виставку супроводжували дискусії та розмови про те, як проводити дослідження. Це хороший приклад, як можна виходити на складні філософські теми, залишаючись у всім зрозумілій площині.
Знаючи тебе, ти не зупинишся на історії терору двадцятого століття. Але терор ХХІ століття – це не тільки репресії, але й політв'язні, дискримінація, погроми, які відбуваються і зараз. У вашому музею була акція “Напиши лист політв’язню”. Чи збираєшся ти говорити про терор двадцять першого століття?
Наш музей називається Меморіальний музей тоталітарних режимів “Територія терору”. і це вже натякає на те, що ми не будемо говорити тільки про один тоталітарний режим. Сама назва “Територія Терору” не обмежує тематично, а слово “меморіальний” означає, що ми зберігаємо пам'ять. Без сьогодення тут ніяк не обійтись. Ми мусимо говорити про те, що відбувається у світі та в Україні, де терору теж вистачає. Наприклад, у нас була виставка, присвячена пам'яті Аміни Окуєвої, вищезгадана виставка про Майдан, яка була не тільки про революцію, але й про захист прав людини. Нещодавно відбувалась акція, присвячена політ в'язням Кремля.
Цей термін активно повторюється в медіа і ми розуміємо, про кого йде мова. Це люди, які ув'язнені за сфабрикованими справами.
Весь світ врятувати не можна, але ми можемо робити те, що в нашій компетенції. В лютому ми разом з рядом львівських організацій провели низку заходів, які б актуалізували це питання серед громадськості та медіа. Найперше, що ми можемо зробити – це не мовчати. У нас була акція, на якій ми говорили, як правильно треба писати листи, щоб вони дійшли до адресата. Я пам'ятаю той день. Був сильний дощ, я відкриваю двері в наш барак, а там національні телеканали, регіональні, місцеві. Весь барак повністю заповнений журналістами. І скажіть після цього, що ЗМІ не ходять до музеїв.
Ми зібрали більше 150 листів. Є певні правила для їх написання: наприклад, писати треба тільки російською мовою, не можна говорити про політику. Ми не тільки розказали школярам і медіа, як писати ці листи, але й про кожного політв'язня: хто ці люди, скільки їм років, за що вони ув'язнені, в яких умовах вони знаходяться. 240 років у сукупності мають відсидіти 70 українських політв’язнів Кремля. Як виявилось, умови і мотиви, і форми справ, все те, що ми досліджуємо про минуле, дуже схоже на теперішнє. У террору однакове обличчя.
Потім наш музей приймав у себе документальний театр, який ставив п'єсу про справу Сенцова (авторства Єлєни Грєміної). Зараз, якщо йти по Львову, немає жодного музею чи інституції в центрі, яка б не вивісила баннер з написом #freesentsov. Місто відвідує величезна кількість людей і неможливо піти в кафе в центрі, не помітивши банер.
Терор – це не те, що було колись давно. Терор буде завжди, він – частина нашого життя. Ми будемо зустрічатись з ним віч-на-віч, і треба знати, як на нього реагувати.
Перший рік експериментальний – я вивчаю, кому ми цікаві. На даний момент я розумію, що в Україні дуже мало майданчиків, де можна взаємодіяти і показувати свій продукт.
В майбутньому ми будемо займатись соціальними темами і терором сьогодення. Ми говоритимемо не тільки про війну на Донбасі, анексію Криму чи переселення людей. Це буде також гендерне питання, терор над жінками та чоловіками, права людини.
Зараз ми провели перемовини з фотохудожником-документалістом, ім’я якого я поки що буду тримати у секреті. Він знімав дітей з інвалідністю у закладах закритого типу в Україні. Там діти подекуди просто насильно прив'язані до ліжка. Хіба це не тюрма і не терор?
Ми не стоїмо на позиції зради. В рамках цієї виставки ми також хочемо розказати про тих, хто допомагає дітям з такими проблемами. Ці люди іноді працюють у системі, але роблять все найкраще. Ми хочемо показати керівників закладів, які роблять все, аби у дітей було майбутнє, окремо показати талановитих дітей і цим підняти дискусію на найвищому рівні. В музеях має бути соціальна дискусія.