В одному з його романів є страшенно щемлива сцена. Двоє старих, один із яких помирає від раку, а другий щойно зі скандалом через звинувачення у расизмі завершив академічну кар’єру і вплутався у стосунки з сильно молодою і сильно проблемною жінкою. Ці двоє танцюють під молодого Синатру, що лунає з древнього радіоприймача. Спокуслива пустотлива сценка, на початку якої один другого серйозно попереджає: «Тільки у вухо мені не наспівуй». Це спокуса, але не сексуальна, а спокуса юності, яку ті старці намагаються утримати на кілька хвилин, поки звучить музика. «Клоунська радість простого буття» – так цей танок назве один із учасників.
Це з роману Рота «Людське тавро» 2000 року. (Проза Рота дуже кінематографічна, з сильною інтригою і сильними сюжетами, тож його охоче екранізували. Якщо ви навіть не читали жодного його твору, ви точно дивилися бодай один такий фільм. Був, наприклад, екранізований і цей. У свій час та стрічка «Незаплямована репутація» Роберта Бентона наробила галасу).
І от цю ніжну сцену з двома танцюючими старими на порозі смерті написала та сама людина, яка створила вибуховий «Випадок Портного». Роман, завдяки якому Рот до смерті виправдовувався, що не є ані гомофобом, ані еротоманом-маніяком, ані расистом. (Хіба що звинувачень у мізогінії не відкидав, ну бо ж був автором декларативної «мачистської прози», за статусом годилося). Занадто бо переконливих фріків він писав, либонь.
Із «Випадку Портного» десь все і почалося – тоді, у 1969-му. Той не був першим романом Рота, але першим уважно прочитаним. Кількадесят років потім жартували: «випадок Рота», мовляв. Дожартувалися, що формула «невроз Портного» в поп-культурі таки закріпилася на позначення сексуальної всеїдності.
Александр Портной приходить на сеанс до психоаналітика. Все, це – весь роман. Портной – гіперактивний онаніст, марксист, атеїст і просто роздратоване брехло. А як стане ясно у фіналі, монолог, з якого роман складається, проголошується акурат перед сеансом у лікаря, а не на самому сеансі. І що з того? З того що читати таке було сильно смішно, але ще більш – ніяково. Алекс той берегів не бачить в принципі. Способи мастурбації за допомоги склянки і телячої печінки вразили фантазії навіть читача часів сексуальної революції.
Алекс розказує про свою родину: єврейська матуся з комплексними обідами, єврейський татусь із вічними закрепами, товста тупа єврейська сестра. І він, який не годен асимілюватися до середовища, в якому народився і виріс. Теорія «плавильного тиглю», задається, дала збій саме на ньому. Рота звинуватити в антисемітизмі, не сумнівайтеся. Він, здається, те передбачав, бо дав у «Випадку» опис протомоделі антисемітизму єврея – чорного расизму, тобто (типу «чорних пантер»). Неуспішна і ця модель в романі, між іншим.
Ну так, наче ви в вузькому колі розказали анекдот «про хитрого/дурного хохла», а потім вам такий анекдот розказав малознайомий іноземець. Уявили собі різницю сприйняття? Уявили собі реакцію на роман Рота? А він, між іншим, включений в рейтинг «100 найкращих книжок світу» за версією Newsweek (дуже престижний рейтинг).
До речі, Рота до кінця підозрювали в тому, що його проза – автобіографічна. Були підстави: його друзі і знайомі часто впізнавали себе в героях і обурювалися через те (публічно, ясно). Історія з романом «Мій чоловік – комуніст» 1998 року тут взагалі показова. В другому шлюбі Рот був із акторкою Клер Блум. Після розлучення вони обмінялися книжками гадостей один про одного. Блум написала «Залишаючи ляльковий будинок», Рот – якраз «Мого чоловіка-комуніста». Фірмова агресивна маскулінність Рота в ньому просто сяяла радіоактивним випромінюванням: дружина героя – махрова антисемітка і повія «за покликом». А от після виходу «Випадку Портного» увага преси до батьків автора була шалена, так – кажуть – Рот давав поради батькам, як спілкуватися з нав’язливими репортерами. Звісно, винні репортери, а не той, хто вирішив викривати суспільні табу і почав із таємниць власної родини.
Так, таким був початок. Таким до самого кінця виглядав протест у прозі Рота. Протест проти того, щоб соціум диктував нам, в кого вірити, з ким спати, що їсти і в якій родині зростати.
Це завжди – глибока психологічна проза, проза незручна і гостро соціальна, часом навіть сатирична. І за головний об’єкт сатири – різнорідні практики толерантності.
«Ганьба ворогам толерантності!», – якраз «режим» Рота, завдяки якому його любили і ненавиділи одночасно. Через госте відчуття ганьби – індивідуальної і колективної – він описує розбіжності між людьми і групами людей. Не взаємна повага, а колективні зусилля, щоб уникнути позору – от що таке нетравматичне співіснування і толерантність за Ротом. У нього є навіть два «тематичні» короткі романи з показовими назвами «Ганьба» і «Приниження». Нічого обнадійливого ні в сучасності, ні в майбутті своєї країни, окрім цих двох стратегій, Рот не знаходив (а таки шукав!).
Щодо любили і ненавиділи, то 2011 року Роту присудили Міжнародного Букера. Це рішення не мало б дивувати: автор визнаний і оригінальний. А от ні. Один із членів журі тогорічного Букера вийшов зі складу премії на знак протесту. Це була англо-австралійська письменниця-феміністка, яка не погодилася віддавати престижну премію американському провокатору. А уявіть собі, скажімо, як американський читач мав би в 2004 році сприйняти антиутопічну вигадку Рота про Америку ж, в якій 1940-го на виборах переміг Чарльз Ліндберг (так, відомий той льотчик), і в країні до влади прийшли фашисти? І щоб цю історію нам розказав американський єврей? Це роман Рота «Змова проти Америки». І він став абсолютним бестселером 2000-х.
Сам він називав своїм найкращим романом «Американську пастораль». Твір написаний 1997 року. Герой для Рота типовий: єврей, який народився в американській родині з Нью-Джерсі. Але далі життя Лейвоя складається якось не по-ротівські прекрасно: одружився з королевою краси, від’єднався від «етнічної» общини, завів собі господарство, народив дитину. Для ідеального американця бракує хіба блакитних очей і білозубої посмішки. Але якщо він, ладнаючи собі ідеальне життя, зміг відректися від батьків, що завадить таке ж зробити його дитині? Дочка Лейвоя захоплюється «лівими» ідеями, втікає до екстремістського угрупування, стає зрештою терористкою. Висновок, либонь, явний: якщо ми і зробимо вигляд, що між нами і наступними-попередніми генераціями немає больових зон, то довго цій ілюзії все одне не тривати. Юність – це покарання (і раджу знову згадати той танок старців із «Людського тавра»).
Родина Рота емігрувала до США з України (з Львівщини і Київщини), дід і баба ще говорили їдишем, батьки уже асимілювалися, він сам – емігрант другої генерації. Заплановане стабільне життя: відвідував єврейську школу, закінчив університет, отримав ступінь, відслужив рік в армії, викладав знову ж таки в університеті англійську літературу, за хобі мав рідкі «вилазки» в кінокритику. Література всі плани на спокійне життя і порушила. Перша ж його книжка у 1959 році «Прощавай, Коламбусе!» – збірник малої прози – отримала люто престижну для дебютанта Національну книжкову премію. І закрутилося все круто і ще крутіше... Та свою прозу 1973 року він, ледь сорокарічний нахаба, назвав не мало, не багато, а «Великий американський роман»! Останній же роман Рота вийшов у світ в 2010-му, з його появою письменник оголосив, що закінчує свою кар’єру. Роман зветься «Немезида», красномовно. Це значить: піти і хряснути дверима.
А роман цей – про епідемію дитячого поліомієліту в 1944 році в Ньюарку. Поки помирають невинні діти, двійко дорослих – учителі єврейської школи – мусять вирішити, чи втікати від хвороби якнайдалі, чи пожертвувати собою, піклуючись про хворих. Він залишається і заражається. Вона втікає. У фіналі він – покалічений страшно – нам розкаже, яка вона щаслива в новому шлюбі і який він за неї радий (гм-гм). Це Рот, дивуватися нема чому. Всі критики відзначили, що Рот на старість став сльозливо серйозним і написав трагедію про самопожертву. Точно? Певні?
В романах Рота є герой, який кочує з твору у твір. Є в «Моїй чоловічій правді», є у «Привід зникає», є в «Операції Шейлок», є чимало де. Натан Цукерман, очевидне alter ego Рота. Натан себе час від часу зве «сексуальним сатириком» – в тому сенсі, що і сам сексуально привабливий і секс всерйоз не годен сприймати. Похабник і дотепник. Американський єврей, звісно. Еротоман, ясно що. Письменник, очевидно. Це один із двох танцюючих старих у «Людському клеймі» (той, у кого рак простати). Ротів Натан так сподобався своєю життєздатністю, що його почали «позичати» інші письменник. Наприклад, його робить своїм героєм Салман Рушді в романі «Земля під її ногами». І тоді Рот вчиняє наступний крок: в романі «Змова проти Америки» вводить як персонажа Філіпа Рота. Хай-но його спробують вкрасти! У Натана, до речі, є важкі проблеми з пам’яттю: він весь час забуває, що коли сталося і коли він про це уже розказував – в якій із 31 книжок Рота, мабуть. Це така добра підказка: навіть якщо вам здається, що ви дуже добре знаєте Рота, пізнавши його позірно-автобіографічних героїв, вам це тільки здається.
Джон Апдайк, Сол Беллоу, Філіп Рот. Це тріада американських прозаїків другої половини ХХ століття. У всіх підручниках і довідниках вони виступають саме таким трішки дивним авангардом: троє людей, які навчили американську прозу бути непристойно відвертою, злою, смішною і безжальною одночасно. Здається, всі ці «літературні» опції можна об’єднати в одну характеристику – «здоровий глузд». Беллоу помер у 2005-у. Апдайк помер у 2009-у. Філіп Рот помер у 2018 році. Відійшла літературна епоха.