ГлавнаяКультура

​Міхеїл Менабде: "Чим би ми не займались в ілюзорному світі мистецтва, ми шукаємо самих себе"

Так сталось, що «трендові» диригенти, які сьогодні грають в Україні нову музику в рамках своєї проектної діяльності – іноземці. На відміну від італійця Луїджі Гаджеро, музичного лідера бренду «Ухо», у Міхеїла Менабде із Грузії за плечима українська диригентська школа (він закінчив київську консерваторію у класі Романа Кофмана), а також досвід роботи у столичній Національній філармонії, де він є запрошеним диригентом симфонічного і камерного оркестрів.

2014 року Менабде, зібравши найкращих музикантів Києва, спільно з музичним агентством «Ухо» створив камерний оркестр Armonia Ludus і провів цикл концертів нової музики. Він – учасник фестивалів «Kyiv Contemporary Music Days», «Kyiv Musik Fest», «Два дні і дві ночі нової музики» в Одесі. Цікаво, що Міхеїл прийшов у професію диригента з балету.

Після десяти років життя у Києві музикант зробив свій вибір на користь Відня, де зараз мешкає. Проте до Києва періодично повертається задля тих чи інших творчих проектів. Найближчий візит Міхеїла буде пов'язаний із концертом «Нова українська музика», що відбудеться 22 травня у Національній філармонії України в рамках фестивалю «Київська весна». Напередодні ми поговорили про сам проект і перспективи розвитку нової музики, школу Кофмана, а також про те, чому наш герой із балетмейстера вирішив стати диригентом і поміняв Тбілісі на Київ, а відтак – Київ на Відень.

Міхеїл Менабде
Фото: facebook/Mikheil Menabde
Міхеїл Менабде

Що стало причиною кардинальної зміни професії?


Коли мені було 23 роки, стався перелом. Я закінчив хореографічне училище в Тбілісі і є професійним танцівником та балетмейстером із 10-річним стажем. Балет мені страшенно подобався, я навіть отримав освіту режисера-постановника балету. На балетмейстерському факультеті, який відкрив у Тбілісі Георгій Алексідзе, ми почали вивчати музичні партитури: балетмейстер повинен уміти їх читати як диригент. Пам’ятаю, я так захопився цим процесом, що вирішив спробувати себе як диригент оркестру. Почав брати приватні заняття. Через два роки вступив до Тбіліської консерваторії ім. В. Сараджішвілі на факультет хорового диригування (оперно-симфонічного відділення у нас немає). Не закінчив... Паралельно працював у театрі. В якийсь момент поєднувати балет і щоденні чотиригодинні заняття в хорі стало нестерпно. Я кинув хормейстерство. Але думати про те, щоб стати диригентом оркестру, не перестав.

У Москві вступити до вишу було нереально. Додалася ще й політична ситуація. Я дізнався, що диригентський факультет є в Одеській консерваторії. Зібрав документи для вступу, аж одного разу мій педагог познайомив мене з Гією Канчелі, чию музику я, звісно, знав. Гія порадив мені їхати до Києва, бо там є Роман Кофман. «Це саме той, хто вам потрібен», – сказав він. Я подзвонив Кофману, і він підтвердив, що візьме мене у свій клас.

Як би ти охарактеризував школу Кофмана?

Найголовніше, що я навчився у Романа Ісааковича, – це ставлення до музики і до самого себе в музиці. Парадокс у тому, що майстерність диригента здобуваєш тільки тоді, коли знаходиш свій власний, індивідуальний шлях: що віднайдеш – те й твоє. Це дуже складний і по суті безперервний процес.

Під час концерту 1 вересня 2015
Фото: facebook/Mikheil Menabde
Під час концерту 1 вересня 2015

Школа Кофмана – це порушення практично всіх стереотипів. Він ніколи не говорить «як треба діяти», але спонукає шукати. Це виховує самокритичність і постійний самоконтроль. Ніколи не хвалить, каже «хвалити вас буде мама». Він або критикує, або мовчить – останнє означає, що все нормально. Насправді він говорить якісь сутнісні, ключові речі, які запам’ятовуєш назавжди. Якби не він, я б давно розчарувався у професії диригента. На початку в його класі мені було дуже важко. Бувало, все, що я придумував, Кофман руйнував в одну мить. Мене це лякало. Якось на третьому чи четвертому курсі консерваторії я спитав у свого педагога – чи варто мені продовжувати? Він відповів, що через два роки скаже… Сьогодні я можу сказати, що я – цілковито його «продукт».

Як виникла ідея проекту «Нова українська музика» у філармонії? Це твоя ініціатива чи філармонії?

Це ініціатива київської філармонії. Минулого літа адміністрація Колонного залу зв’язалась зі мною і запропонувала зробити проект сучасної української музики із Київським камерним оркестром. Єдиним обмеженням у виборі композиторів був їхній вік – до 35 років. Я з радістю погодився на пропозицію і обрав на свій смак п’ять композиторів. Це – Mаксим Шалигін, Максим Коломієць, Олексій Ретинський, Денис Бочаров і Віталій Кияниця. Декого із них я добре знаю. Всі ці композитори пишуть різну музику – за стилем, характером, технікою. Але це одна генерація.

Що би ти сказав про кожного з них?

Із творчістю Шалигіна і Ретинського я добре знайомий. Ми вчились в один час у київській консерваторії, жили разом в гуртожитку і дружимо до сьогоднішнього дня. Я в курсі усіх творчих подій одного й іншого. Мені подобається музика, яку вони пишуть. Свого часу я грав «Потрійний концерт» Шалигіна (у київській філармонії, до речі) і «Ultima thule» Ретинського. Але це було у міксі із класикою.

Maксим Коломієць теж достатньо зрілий композитор з великим досвідом. Я буду вперше диригувати його музикою. До того ж, це буде прем’єра. Ескізи, наскільки мені відомо, вже були, але за повноцінну роботу «Дзеркала» Максим взявся після моєї пропозиції зіграти щось із його музики.

З Віталієм Кияницею я знайомий ще з того часу, коли декілька разів диригував ансамблем Sed Contra (він – його співзасновник) на фестивалі «Два дні і дві ночі нової музики» в Одесі. Диригувати його музику я буду теж уперше.

Денис Бочаров – нове ім’я в українській новій музиці. Я дізнався про нього після конкурсу композиторів у Львові, де з успіхом прозвучала прем’єра одного з його творів. Захотілось ближче познайомитися з його творчістю. Денис написав спеціально для цього проекту нову річ, яку присвятив Київському камерному оркестру.

Фото: facebook/Alisa Rubanova

Всі ці композитори (за винятком двох, наскільки мені відомо), тепер живуть за кордоном. Як би ти прокоментував можливості реалізації молодих композиторів в сучасній Україні?  

Взагалі-то те, що люди різних професій виїжджають за межі своєї країни, це нормальне явище. Тим більше люди мистецтва. Адже завжди так було, у всі часи, не враховуючи періоду «режиму» у певних країнах. Причина зрозуміла – пізнати світ, набути щось нове, знайти себе і т. ін. Але на Заході для нас, які не є громадянами ЄС, не все так просто. Бюрократичні моменти і влаштування побуту гальмують процес реалізації на початковому етапі. І дуже небагатьом вдається отримати визнання швидко.

Але для навчання у вишах на Заході, звичайно, умови чудові. Думаю, якби в Україні були такі умови для навчання, реалізація молодих композиторів відбулася би набагато швидше, ніж це є зараз. Творчий потенціал в Україні, слава Богу, дуже хороший. Під умовами навчання я маю на увазі більш пластичну і модернізовану систему освіти, хороше, адаптоване для занять приміщення консерваторії, наявність ударних інструментів, вільний доступ до літератури і нотного матеріалу, систему грантів для творчих проектів, майстер-класи, оркестри для композиторів-студентів і масу інших факторів, які поки що в цій країні відсутні.

Міхеїл Менабде і його Armonia Ludus під час Kyiv Contemporary Music Days, Київ
Фото: Kyiv Music Labs
Міхеїл Менабде і його Armonia Ludus під час Kyiv Contemporary Music Days, Київ


Наскільки дійсно «новою» сьогодні є нова музика?

Риторичне питання. Я думаю, скоро дам на нього відповідь.

Взагалі дуже складно говорити в цій сфері про стилі, напрямки, жанровість і таке інше. Адже за нами – 700-річна історія музики (модальної, тональної, атональної, мікротональної, тембральної, колажної). Це величезний пласт музичної виразності! Але мені здається, що сьогодні в музиці відкривається особливо широкий спектр напрямів, і можливості створити свій неповторний музичний світ – безмежні. Абсолютно впевнений, що еволюція (чи трансформація) музичної форми буде тривати вічно.

На основі власного досвіду виконання нової музики можу сказати, що це –  спосіб розширення самосвідомості, причому без обмежень тими чи іншими (конкретними) образами. Для мене, як диригента, грати нову музику – це колосальна можливість розвиватися, відкривати в собі нові можливості. Бо чим би ми не займались в ілюзорному світі мистецтва, ми шукаємо самих себе.

Якось в інтерв’ю ти сказав, що майбутнє нової музики у філармонічному залі у мішаних програмах, тобто із класикою. Сьогодні це реальність. Які шанси утвердитись у таких проектів як «Нова українська музика»?

Показовий вже сам факт, що ініціатива йшла від філармонії. Я дуже хотів би, щоб цей проект набув циклічного характеру у стінах Колонного залу. Для молодого покоління українських композиторів це стало б потужним стимулом для «натхнення». Думаю, багато що залежить від успіху концерту 22 травня.

Під час репетиції в Києві, центр Довженко, 11 листопада, 2015
Фото: facebook/Alisa Rubanova
Під час репетиції в Києві, центр Довженко, 11 листопада, 2015

В Україні є солісти і ансамблі, які спеціалізуються на новій музиці. Але конкуренції диригентів у цій сфері практично не існує. Як ти вважаєш, чому?      

Не знаю. Я сам ще намагаюсь зрозуміти, чи правильно я відгадую та інтерпретую всі ті знаки і символи, які пишуть сучасні композитори, із чого врешті повинна народитися музика. Якщо диригент не правильно розшифровує «задум» композитора, виходить зовсім інша музика, ніж та, яку хотів почути автор. На щастя, всі п’ятеро композиторів, чию музику я буду грати, живі-здорові і ми комунікуємо. Дуже важливим є процес репетиції з присутністю автора.

Мене приваблює ця непередбачуваність і різноманітність в сучасній музиці, живописі, літературі, кіно. А чому це нецікаво іншим – не можу сказати. 

Але я не пам’ятаю, щоб в київські консерваторії студенти ретельно вивчали прийоми «авангардної» гри, способи звуковидобуття чи диригування, чи співу сучасної музики. Адже це цілий культурний пласт нашого часу! Часу, в якому ми живемо. І постійно цей пласт буде розширюватися, це неминуче. Рано чи пізно до цього прийдуть музиканти.

Яка доля камерного оркестру Armonia Ludus, який ти організував у Києві?

Armonia Ludus чекає свого часу. На осінь є в планах декілька цікавих проектів. Працюємо над цим теж. 

Що стало головною причиною переїзду із Києва до Відня. І де ти зараз працюєш?

Я – вільний митець, ніде не працюю. Київ дуже люблю, але в якийсь момент зрозумів, що треба рухатися далі. Насправді завжди хотів пожити в Європі, подивитися як там усе влаштовано в музичному плані, повчитися чогось нового. Вирішив спробувати. Періодично буваю із концертами в Києві, Тбілісі.

У Відні я планую вступити до аспірантури до Віденського університету музики по класу диригування. Вже подав документи, маю надію, восени звільняться місця. А поки що ходжу на заняття як вільний слухач. Відвідую репетиції і концерти відомих колективів і диригентів у Віденській філармонії (Wiener Musikverein), Концертхаусі (Wiener Konzerthaus) і Оперному театрі (Wiener Staatsoper). Тут на всі репетиції у всіх залах вільний вхід: йди і вчись.

Олеся Найдюк, Музикознавець
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram