Інтелігентна родина, рання втрата батька, блискуча освіта, стипендія у Кембриджі, стажування у журналі, шлюб із талановитим Тедом Г’юзом, який розумів дружину-авторку. Нічого не нагадує? Так, американське віддзеркалення біографії британської модерністки Вірджинії Вулф, яка так само виросла в освіченій родині, тяжко переживала втрату батька, від тіні якого так і не змогла звільнитися до кінця життя, і також вийшла заміж за чоловіка, який розділяв її захоплення письмом. І так само, як і Вулф, Плат сама визначила час, коли, на її думку, варто піти.
Втім, спроб було кілька. Одного разу Сильвія на машині в’їхала у бетонну огорожу автостради. Іншого разу після тріумфального літа у Нью-Йорку в редакції модного журналу «Мадемуазель» дівчина повернулася додому й отримала лист, що її не прийняли на письменницький курс Франка О’Коннора в Гарварді. Сильвія, яка досить болюче сприймала будь-які відмови, не змогла подолати депресію і наковталася пігулок. Непритомну від снодійного дівчину знайшли лише за кілька днів у підвалі власного будинку. Можливо, так вона мстилася матері, яку щиро ненавиділа за показну жертовність, філістерську практичність, невміння проявляти любов, нарешті, за те, що та не померла замість батька. Того разу Плат, на щастя, врятували й забрали лікуватися у McLean Hospital в Массачусетсі. Цікаво, що згодом цей же госпіталь досить успішно лікуватиме Роберта Ловелла (його лекції Плат відвідуватиме в Бостонському університеті), а ще пізніше – геть неуспішно – постмодерніста Девіда Фостера Воллеса.
Можливо, єдиною дієвою терапією для Сильвії були вірші. Так поступово сформувалася її збірка «Колос» та з’явилися поезії, які після смерті авторки об’єднають у книжку «Аріель»: «Пагорби відступають у білість / Люди чи то зорі / Засмучені мною, я розчаровую їх»; «Квітка опала. / Мої кості втілюють спокій, від лук / Далеких тане моє серце»; «Слова некеровані й сухі, / Безперестанний стук копит. / Допоки / З дна водойми зорі непорушні / Керують життям» [переклад Марічки Сташко, Галини Шейко]. Ця сповідальна поезія з нерівною ритмікою позбавлена авангардної агресивності, еліотівської надмірної метафорики і явних інтертекстуальних реверансів. Якщо шукати літературних батьків Плат, то варто згадати Ділана Томаса, Єйтса та Емілі Дікінсон, а з-поміж сучасників – Вільяма Карлоса Вільямса з його замилуванням красою щоденного і Роберта Ловелла зі сповідальністю та імажизмом. Втім, жодного прямого наслідування у Плат не знайти, адже вона радше випереджає традицію, яку сповна реалізують пізні американські шістдесятники, ніж наслідує класичних модерністів початку століття.
Унікальність поезії Плат полягає насамперед у позірній, по-східному поетичній простоті, ланцюжках асоціацій, що постають не послідовно, від першої до останньої ланки, а з численними лакунами. І це дає можливість уяві читача розгорнутися у проміжках між словами, а Плат – парадоксально зблизити, на перший погляд, далекі образи. Гармонія для авторки – не звичний стан речей, а тимчасовий, випадковий вияв хаотичного, який вона втримує словом лише на мить, перед остаточною руйнацією. Це поезія помирання, «опалої квітки» і «некерованих слів», розбитих дзеркал і деструктивної, хиткої естетики, однак без жодного показного романтичного відчаю чи декадентського нарцисизму.
Десь між віршами та грантами для молодих авторів у житті Сильвії з’явився Тед Г’юз: на вечірці у Кембриджському університеті він порвав стрічку у зачісці Сильвії, а та у відповідь вкусила його щоку так сильно, що пішла кров – ці двоє просто не могли не зійтися. Вони влаштовували вечірки, голосно сварилися, ставили на спортивні матчі, однак у творчості дотримувалися суворого розкладу: щонайменше дві години письма зранку і стільки ж ввечері. Сильвія беззаперечно вірила у Г’юзову геніальність і постійно зверталася до нього у поезії як до свого головного союзника та друга. Вірші цього періоду – репліки у розмові, запрошення до співтворчості та розділення болю.
Свій єдиний роман «Під скляним ковпаком» Плат написала після розриву з чоловіком. На одному диханні – за сімдесят днів. Літературознавці часто зараховують його до roman à clef , тобто романів з ключем . У творах цього жанру, що розвинувся у Франції XVII століття, під маскою вигаданих героїв автор зашифровував власних сучасників, яких висміював або й мстився їм не менш вигадливо, ніж Данте, що помістив ворогів у різні кола пекла. Найчастіше до такого тексту автор додавав і «ключ» – список, де вказано, про кого насправді йдеться. Зазвичай іронічні або й сатиричні випади у бік сучасників були зрозумілі тільки обмеженому колу посвячених, однак автор часто про всяк випадок ховався за вигадливим псевдонімом. Плат також відмовилася ставити під текстом власне ім’я (твір було надруковано під псевдонімом Victoria Lucas), але не через страх перед сучасниками, а тому що самокритично вважала текст «халтурою» на догоду смакам публіки і наслідуванням роману «Укус змії» Мері Джейн Ворд, що також описала досвід перебування у психіатричній клініці. Втім, як і Вірджинія Вулф, Плат часто змінювала думку про власні твори, тож наприкінці свого короткого життя – у 30 письменниця наклала на себе руки – навіть збиралася написати продовження.
Хоча Плат творила у ті кілька місяців, коли могла обходитися майже без ліків, читати цей текст некомфортно, почасти боляче, а іноді ніяково: у ньому бракує звичних для нас умовностей та фільтрів, суцільної логічної причинно-наслідкової лінії та інших рятівних кіл, які убезпечили б читача від надміру гострих кутів. Головна героїня, юна Естер Ґрінвуд, не просто суперечлива, а повсякчас розпадається на калейдоскоп скляних уламків. Естер виграла конкурс і отримала запрошення від журналу «Лейдіз дей», тож разом з одинадцятьма такими ж дівчатами персонажка мешкає у суто жіночому нью-йоркському готелі, ходить на виставки та вечірки і пише статті. Естер нібито й хоче працювати у редакції журналу, але водночас не може ніяк впевнитися, що це її бажання, а не матері чи оточення. Начебто бажає інтегруватися у суспільство, однак насправді воліє уникати близьких контактів з людьми. Кожен вибір видається їй лише втраченою можливістю зробити безліч інших виборів, і таке розгалуження поступово паралізує волю Естер і призводить до тривалої депресії.
На початку здається, що наратив повторюватиме схему численних романів виховання: юна дівчина, велике місто, перші виклики та перші закоханості. Однак звичного для нас поступу, завоювання столиці й типового щасливого закінчення в дусі «Sex and the City» не буде. Після стажування в Нью-Йорку Естер повертається додому і, діставши лист з відмовою зарахувати її на письменницький курс, вчиняє спробу самогубства.
Далі буде клініка із сірим застиглим лімбом вічного очікування (як тут не згадати інший автобіографічний роман – «Girl, Interrupted» Сюзанни Кейсен, в якому вона описує депресивний стан героїні і психіатричну лікарню), ще одна клініка і терапія струмом, яку довелося пройти самій Сильвії Плат. І тут проявляється ще один важливий формальний принцип розгортання оповіді: деякі проміжні, другорядні епізоди в наступних розділах повторюються на вищому рівні. Так згадка про страту на електричному стільці подружжя Розенберґів на початку роману ніби віддзеркалено пізніше – в сценах електрошокової терапії Естер. В обох випадках суспільство виносить присуд і карає винних, живцем «просмажуючи їх крізь нерви». Однак якщо Розенберґів держава просто позбувається, то Естер намагається повернути до своїх лав і, як не дивно, цей план спрацьовує.
Ще один промовистий приклад своєрідного «структурного фракталу» полягає у подвоєнні автобіографізму: Плат написала роман, де головна героїня Естер безуспішно намагається написати роман про дівчину на ім'я Ілейн, яку так само хоче списати із себе, як Плат списала з себе Естер (в оригіналі всі ці імена ще й мають по шість літер: Sylvia, Esther, Elaine). Кожна з них неначе живе у власному іграшковому будинку, всередині якого стоїть менший, і поєднані ці споруди коридорами відбиттів та подвоєнь. Естер всюди натрапляє на дзеркала, дзеркальця і гладеньку поверхню води, плутає і забуває людей, бачить чужі фотографії й нескінченне помноження образів і навіть пише диплом про близнюків у творах Джойса (чергова автобіографічна подробиця, от тільки Плат досліджувала близнюків у Достоєвського). Цікаво, що в чернетках Плат збереглася перша назва роману – «Дівчина у дзеркалі». Це її – дівчину у дзеркалі – Естер поступово втрачає: відчуження від самої себе, знеособлення, накидання чоловіками чужих, невластивих героїні ролей призводять до ментального розладу і спроби самогубства. На кількадесят років раніше схожий стан яскраво візуалізувала в серії автопортретів інша талановита мисткиня – мексиканська художниця Фріда Кало.
Якби для характеристики Естер Ґрінвуд треба було обрати одне слово, це був би іменник «крихкість». Дівчина крихка, як скелети листків, які вона розглядає на уроках ботаніки. Тож не дивно, що в романі постають численні втілення скла: Естер порівнює себе зі склянкою, повною сліз, у клініці відчуває себе «у вітрині гігантського універмагу», в готелі одразу підбігає до вікна, щоб поглянути вниз, у лікарні розбиває дзеркало на «сліпі білі уламки». Природна крихкість скла, поєднана з крихкістю жінки, є стрижневим образом роману. Згодом в «Оповіді служниці» схожу паралель проведе канадська письменниця Марґарет Етвуд, що вкладе у вуста головної героїні фразу «Так я зараз почуваюся: звуком від скла. Словом розбиватися».
Світ навколо Естер яскравий, фантасмагорійний, блискучий, ніби ревучі двадцяті у Фіцджеральда – традиційне тло популярних романів першої половини XX століття. Однак при цьому Естер – абсолютна протилежність Дейзі Б’юкенен: перша не просто не вміє переступати через людей, як Дейзі, а й не здатна подолати навіть саму себе. «Вона хоче бути всіма одразу», – зневажливо характеризує дівчину її начальниця Джей Сі. «Я хочу бути поеткою», – відказує дівчина, яка так і не зможе написати ані сторінки тексту до кінця роману.
«Під скляним ковпаком» публіка сприйняла досить спокійно, а критики – радше не критично, а поблажливо. І, можливо, це образило Плат навіть сильніше: її знову погладили по голівці, наче старанну дівчинку, яка принесла у клас твір «Як я провела літо». Звучали закиди, що Плат не вміє вибудовувати сюжет, а видавництво Harper & Row, у якому, за попередньою домовленістю, мав вийти роман, повернуло текст, назвавши його «незрілим та надмірним». Аврелія Плат, мати Сильвії, єдиний роман дочки геть не зрозуміла, стверджуючи, що йдеться про те, «як виглядає світ крізь скло ковпака, який все викривлює». Пізніше деякі критики називали «Під скляним ковпаком» типовим чиклітом, тобто текстом про пригоди сучасної жінки і те, як вона долає несприятливі обставини та досягає успіху. А на п’ятдесятиріччя першого видання Faber & Faber випустили твір під обкладинкою, на якій пін-ап панночка пудрить обличчя, поглядаючи у кишенькове дзеркальце. Таке кричуще нерозуміння текстів Плат свідчить про те, що насправді діалог з нею ми тільки починаємо. І добре, що тепер це можливо й українською мовою.
В житті Сильвії Плат всього було надміру – болю, любові, таланту. Плат ніби боялася пропустити щось, забути, не помітити, і водночас не бажала зробити однозначний вибір. Вона хотіла дихати на повні груди, однак скляний ковпак не тільки стискав повітря, а й перетворював Плат на виставковий об’єкт, зразковий експонат у вітрині, Ібсенову Нору, якій не було куди тікати. «Вмирати – мистецтво, як і все інше. Мені в цьому мало рівних», – напише Плат у вірші «Lady Lazarus». Вона справді кілька разів воскресне, наче Лазар: 1966 року світ нарешті побачить «Під скляним ковпаком», виданий вже під справжнім іменем Плат, 1971 року Harper & Row таки надрукують текст, який відкинули раніше, 1982 року Плат посмертно дадуть Пулітцерівську премію і назвуть однією з найталановитіших авторок ХХ століття. Нарешті на початку 2018-го завдяки чудовому перекладу Ольги Любарської та вишуканим малюнкам Анастасії Стефурак Плат воскресла і для нас.